ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют
Єдина Країна! Единая Страна! United Country
Синдикация материалов

Роман Караєв

Початок суверенізації України викликав глибокий протест імперської Москви. Остання спробувала утримати Україну у складі СРСР провокуванням і підтримкою в ній регіонального сепаратизму.

...Тут ми потрапляємо в русло дискусійного питання «Чому русини стали українцями?», про яке можна написати гори книжок.

Загрузка...

Одним з аргументів на користь законності домагань політичної окремішності адепти «політичного русинства» називають специфіку місцевої розмовної говірки, яка, безперечно, має діалектні особливості в межах загальнонаціональної літературної мови. Розмовну форму місцевої закарпатської говірки ґрунтовно досліджували як вітчизняні, у тому числі й закарпатські мовознавці (І. Верхратський, А. Залеський, Р. Керста, І. Панькевич, С. Бевзенко, Ф. Жилко, І. Чередниченко), так і лінгвісти багатьох країн Європи (росіяни – М. Антошин, Г. Геровський, Г. Клепикова, Л. Петров; поляки – А. Вінценз, В. Курашкевич, Я. Рігер, З. Штібер; чехи – Й. Віра, Я. Гусек, О. Лешка, Я. Моравець; словаки – Ш. Ліптак, Л. Новак, С. Тобік, С. Цамбел, мадяри – Л. Балог-Беийрі, Л. Деже; румуни – З. Пенюк, Й. Патруц, Р. Удлер; болгари – Д. Кринджала, В. Погорєлов; навіть норвежці – О. Брох). Усі вони сходилися на тому, що ці говори і типологічно, і генетично є говорами української мови. Одна з найґрунтовніших праць про закарпатську говірку була написана видатним ученим-мовознавцем і опублікована в Празі ще в 1938 році під промовистою назвою: «Українські говори Підкарпатської Русі і суміжних областей». Як відомо, регіонально-краєву специфіку має також мова населення Полісся, Поділля, Слобожанщини, проте це не може бути аргументацією на користь кодифікації цих місцевих діалектів як окремих мов, адже не лише українська, а й усі національні мови мають діалектні відгалуження, що фактично є закономірністю для функціонування будь-якої національної мови.
З огляду на сепаратистські політтехнології, зав’язані на мовному питанні й запроваджувані щодо русинів-українців упродовж останніх десятиріч, що спричинили етнонаціональні та мовно-ідентифікаційні деформації, видається надзвичайно актуальним спостереження відомого вченого етнолога з Пряшівщини М. Сополиги про загальноукраїнське коріння місцевого діалекту русинів Східної Словаччини): «у своєму фонетичному, морфологічному, синтаксичному та лексичному складі цей діалект зберіг усі характерні ознаки східнослов’янської мовної групи. Первісний, тобто основний, запас слів сільського населення, який служив для комунікації в рамках сімейного та суспільного життя, але й у традиційних формах заняття, є, безперечно, український». Підкреслюючи роль мови як визначального етнічного індикатора, що одночасно виконує інтегруючу функцію між членами етнічної групи та діє як комунікативний бар’єр щодо інших етносів, М. Сополига простежує негативні процеси словакізації місцевої лемківської (української) говірки, що відбувається під впливом зовнішніх чинників та за умов незадовільного стану української національної освіти. Унаслідок штучної словакізації, на думку автора, формується лексична відмінність лемківсько-русинської говірки від літературної української мови, що використовується певними політичними силами як аргумент на користь ідеї про окремішність, «самобутність цього діалекту, який нібито не має нічого спільного з літературною формою української мови».
Іншим фактором, що використовується для легітимізації домагання політичної окремішності русинів-закарпатців, на думку прихильників цієї доктрини, є відмінність матеріальної і духовної культури закарпатців від української. Проте вже за часів незалежності з’явилося (окрім великого обсягу замовної антиукраїнської за характером публіцистики, що популяризує на аматорському рівні міф про етнічну окремішність русинів), чимало ґрунтовних і об’єктивних сучасних досліджень головно вчених-лінгвістів, етнографів та істориків Закарпаття, Буковини й Словаччини, які спростовують подібні твердження. Вони на значному польовому й документальному матеріалі розкривають особливості та загальнонаціональні риси етнокультури українців-русинів Закарпаття як невід’ємної складової української моделі етнокультури, джерельно доповнюючи й концепційно підсилюючи здобутки попередників – учених кінця ХІХ – початку ХХ ст., котрі досліджували етнічність і етнокультуру угорських русинів (І. Франко, Хв. Вовк, Ф. Потушняк та ін.). У виявленні, фіксації та вивченні етнокультурної спадщини Закарпаття чи не найбільшим, порівняно з напрацюваннями інших вітчизняних учених, є доробок В. Гнатюка, котрий здійснив численні фольклорно-етнографічні експедиції в Угорську Русь і опублікував у шести томах «Етнографічні матеріали з Угорської Русі» (Л., 1897–1910. – Т. І–VІ); «Угро-руські духовні вірші» (Л., 1902); його перу належить і низка спеціальних розвідок (Руські оселі в Бачці (в Полудневій Угорщині) // ЗНТШ. – Т. 22. – Л., 1898. – С. 1–58; Русини Пряшевської єпархії і їх говори // ЗНТШ. – Т. 35–36. – Л., 1900. – С. 1–70; Словаки чи русини // ЗНТШ. – Т. 42. – Л., 1901. – С. 1–81 та ін.). Дослідження етнографічної спадщини населення Закарпаття та Східної Словаччини в минулому й сучасному дозволяє виявити єдність української народної моделі матеріальної і духовної культури з її регіональними відгалуженнями та дає підстави заявляти про етнокультурну спорідненість закарпатських русинів з українством.
Щодо використання етнонімів «Русь» / «русин» сусідніми державами, то відомо, що у ХVІІІ ст. корелятивна пара «русин-руський» закріпилася у поляків, словаків та чехів у значенні «українець», «український» і в цьому сенсі, за спостереженнями дослідників, вживається впродовж останніх 200 років. Етноніми «рутен», «русин», як зазначалося, з ХІХ ст. використовуються також угорцями для назви українців Закарпаття, Галичини та Буковини.
У Московському князівстві терміни «русин» / «Русь» спочатку використовувалися головно на позначення жителів південно-західних земель Русі, тобто стосовно українців та білорусів.
Згодом, на землях Московії для означення людності північно-східних земель почали використовувати як етнонім прикметникову форму «русский», натомість на українських та білоруських землях ХІV та ХV ст. терміни «русини», «руській» продовжували вживатись як назва населення (з часу національно-визвольної війни українців ХVІІ ст. їх поступово починає витісняти самоназва «козаки», «українці»). З приводу заміни самоназви «русин» / «руський» на «козак» / «українець» М. Грушевський писав: «…козацтво … ставало репрезентантом цілого народу, всіх верств, а наслідком того терміни: нарід козацький, нарід козако-руський, і заміна понять козацтва і українсько-руського народу – се річ широко розповсюджена у другій половині ХVІІ і ХVІІІ віках».

Найбільш поширеним предметом спекулятивних технологій представників «політичного русинства» є протиставлення загальнонаціональної української та регіонально-локальної закарпатської етнонімії (побутуючої на Закарпатті подекуди ще й дотепер самоназви «русини», на відміну від усталеної на решті теренів сучасної України народоназви «українці»).
Ось характеристика, яку склав про Україну середини ХІХ ст. французький політик, сенатор К. Делямар: «В Европі існує нарід, забутий істориками – нарід Русинів (le peuple Ruthěne) 12 ½ міл. під російським царем і 2 ½ міл. під Австро-Угорською монархією… Цей нарід існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться.
Історія не повинна забувати, що до Петра І той нарід, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або русинами і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той нарід, який ми нині звемо руським, звася москвинами, а їх земля – Московією. Наприкінці минулого століття всі у Франції і в Европі добре вміли відріжняти Русь від Московії».
Визначний учений і мандрівник, основоположник антропогеографії Й. Г. Коль: «Сьогодні одна частина українців за Карпатами в угорській державі, друга в австрійській провінції Галичини, деякі залишилися при Туреччині, інші над горішнім Доном, прилучені до російських ґуберній. Але головна маса залишилась над Дніпром у черенній Україні». Щодо галицьких українців читаємо у Й. Г. Коля таке: «Це малоруське племя, так посвоячене з малоросами, козаками й українцями, як баварці зі саксонцями».
Перші фіксації етноніму (самоназви) «Русь» на східнослов’янських землях датуються початком ХІІ ст., але стосуються вони подій першої половини Х ст., зокрема договорів Русі з греками (912, 945 рр.). Саме середньо наддніпрянська земля (з містами Київ, Переяслав і Чернігів) спочатку ідентифікувалася як «Руська земля», «Русь»; звідси ця народна назва, поступово поширюючись, почала використовуватися чи як збірне поняття «Русь», чи як похідні від нього етнонімічні терміни «русини», «руснаки», «руські люди», «рутени» для означення всього українського населення різних регіонів України і за різних періодів та політичних режимів аж до початку ХХ ст. включно. У сучасній публіцистиці, завдяки в т.ч. російським псевдонауковцям (М. Дронов, Г. Миронов, П. Русінко-Бушуєв, Б. Безпалько, Е. Попов та інші, т.зв. експерти з русинського питання), усталилася думка про нібито глибинні мовнокультурні відмінності різних регіонів України, що відбилися в розмаїтті етнонімічних відмінностей. Щобільше – адепти сучасного «політичного русинства» прагнуть використати цю своєрідність регіональної етнонімії України для обґрунтування політичної доктрини про етнічну відмінність закарпатців від українців, а отже, як підставу для національного самовизначення й домагань окремого державнополітичного статусу. Привласнюючи собі виняткове право на давню історичну народоназву українства «русини», представники «політичного русинства» Закарпаття фактично позбавляють подібного права на цю давню самоназву мешканців інших регіонів України. А тим часом народоназва «Русь» / «русин», яка, як зазначалося, спочатку вживалася стосовно жителів Київського і Переяславського князівств, лише наприкінці ХІ – на початку ХІІІ ст. поширилася на території інших земель Південної Русі, що перебували в політичних зв’язках чи договірних відносинах з Києвом, витісняючи поступово племінні та земельні етноніми.
Широке використання етноніма у формі «Русь» / «русин» подибуємо у джерелах другої половини ХVІ – початку ХVІІ cт., документах з історії українського козацтва, творах української літератури, полемічній літературі та публіцистиці (у посланні Львівського братства до братства Новокостянтинівського, «Ляменті до короля» львівської громади, творах Герасима Смотрицького та Івана Вишенського («Не дадѣте Руси ни єдино пространство въ жизни ихъ! Въ судѣхъ Руси не поборяйте… Въ купляхъ, торгахъ, ремеслахъ Русинъ съ папежникомъ волности єдиной да не имать! Въ цехахъ ремесницкихъ Русину быти не достоитъ…»; «Ну ж, якоє ушанованьє поповъ рускихъ одъ пановъ ихъ власныхъ, а снать большей которыє ся Русю быти озываютъ…»; «Так иж Русь, посполитовавши ся з ними позавидѣли их обычаєм, их мовѣ и наукам и не маючи своих наукъ у науки рымскіє дѣти давати почали, которыє за науками и вѣры навыкли»; «… Сіє писаніє зоветься: Зачапка мудраго латынника з глупымъ Русиномъв диспутацію…», «Христофоръ инокъ Русинъ, во святѣй Афонстѣй горѣ странствуя»; «Жалуються в тій легації козаки на неславу всього руського народу…»).
Дослідивши етнонімічну термінологію Літопису Самовидця, П. Толочко дійшов висновку, що «етнічна назва – русини... була однаково визначальною для населення усіх регіонів». Утвердження нового етноніма на західних землях уже фіксує Галицько-Волинський літопис, що опосередковано свідчить про етногенетичні та етноконсолідаційні процеси в межах давніх українських теренів.
У працях видатного вітчизняного вченого кінця ХІХ – початку ХХ ст. Хведора Вовка фактично по всій історичній українській території, у тому числі й на землях Галичини, Буковини та Закарпаття, поняття «русини»/«руснаки» використовуються як споріднені для найменування українства. Учений, згідно з тогочасним побутовим слововжитком, використовує не тільки іменникову форму «руснаки», але й прикметникові похідні – «руснацька школа», «руснацьке населення», «руснацькі церкви».
За спостереженнями визначного вітчизняного вченого-мовознавця П. Чучки, термін «русин» та його латинізований відповідник Rutenus у ХІІІ ст. був відомий не тільки на землях, розташованих північніше Карпат, але й на південних їх схилах, зокрема в басейні середньої Тиси. Так, під 1217 роком у комітаті Красна згадується дворянин Chedur genere Rutenus. Етнонім Rutenus побутує і в інших комітатах Північної Угорщини на початку ХІІІ ст., а на австрійських та німецьких землях термін Rutenus фіксується вже з кінця ХІ ст.
Паралельно з етнонімом «русини» також використовувався на різних українських етнічних теренах його синонім – термін «руснаки» (подекуди – «русняки»). Щодо Закарпаття, то етнонім «русини», за даними дослідників, принесено сюди з Галичини й Буковини порівняно недавно і ним називали себе «тільки жителі східних районів області». На основі даних проведеного професором П. Чучкою впродовж 60-х років ХХ ст. обстеження всіх сіл Закарпаття, ним було встановлено, що русинами найменовувалася людність Рахівського й меншою мірою Тячівського районів, а також населення північних сіл Міжгірського, Половецького та Великоберезнянського районів, тобто власне гуцули й бойки, які, як відомо, упродовж ХVІІ–ХVІІІ ст. переселилися на Закарпаття із сусідньої Галичини і принесли із собою етнонім «русин». Російський історик О. Петров писав ще на початку минулого століття, що до 1919 року простолюдини Закарпаття русинами себе не називали і що на Закарпатті є лише руснаки і русняки, а русини – це вчорашні галичани. Натомість закарпатські долиняни (від межиріччя Тересва – Теребля на сході області і до басейну р. Уж на її заході) донедавна, як стверджує професор П. Чучка, називали себе етнонімом «руснаки». На його думку, «інтелігенція низинних районів Закарпаття до назви «русин» почала зголошуватися лише у ХХ ст. під впливом галицьких видань». Про поширеність на Закарпатті термінів «русини», «руснаки» як синонімічних свідчить висловлювання О. Духновича, за яким «…угро- или Карпато-россы сами себя именуют Русинами, Русаками и Руснаками».
За спостереженнями дослідників, масштабному поширенню етноніма «русин» закарпатці зобов’язані чехословацькому режимові часів входження Закарпаття до складу Чехословаччини.
Щоб дистанціювати закарпатців від галичан, які на цей час уже масово називали себе українцями, а відтак, щоб продемонструвати світові, що закарпатці – це нібито відмінний від мешканців північних схилів Карпат, Подністров’я і Наддніпрянщини народ, празький уряд, керуючись мотивами політичної доцільності, різноманітними засобами державної влади популяризував етнонім «русини» як особливу, притаманну буцімто тільки закарпатцям, самоназву. Цю політичну практику застосування маніпулятивних технологій з метою не допустити об’єднання роз’єднаних частин народу через упровадження для їх найменування різних відмінних етнонімів було застосовано й Угорською владою щодо населення Закарпаття наприкінці 1830-х років. Професор П. Чучка зауважував, що назва «русин» для угорської мови є відносно новою, і вона фіксується пам’ятками угорської мови тільки з 1839 року.
На переконання О. Мишанича – уродженця Закарпаття, відомого українського літературознавця та громадського діяча, який чи не найґрунтовніше дослідив і проаналізував в історичній ретроспективі сутність «політичного русинства», причини його виникнення й розвитку, – «більшість закарпатських громадсько-культурних діячів і письменників ХІХ ст. вважали закарпатців («угро-русских», «венгерских россиян», «карпатских руських», «угро-русинов», «русинов Мадяріи», «подбескидских русинов» та ін.) частиною «южнорусского народа», «малоросіян» і стверджували, що «Русь одна…». Вони культивували близькість Закарпаття до Галичини, не сумніваючись, що «підбескидські» і «забескидські» русини – один народ…». Найбільше прислужилися до утвердження галицько-закарпатської єдності О. Духнович, О. Павлович, А. Кралицький, Є. Фенцик. Рядки О. Духновича: «Бо свои то за горами, – не чужи: Русь єдина, мысль одна у всіх в души» – набули характеру національного об’єднавчого гасла.
Історик Ю. Жаткович у народознавчій праці «Замітки етнографічні з Угорської Русі» (1896) зауважував: «Мы тут под словом «русин» тіх обывателей розумієме Угорщины, котори принадлежат к малоруському народу, живушему во Галиции, Буковині и Южной Россіи, и котори исповідуют греко-католическу віру».
Отже, народоназва «Русь» / «русин» на землях України масово використовується як основна самоназва тамтешнього корінного українського населення аж до початку ХХ ст. Етнонімом «русин» та співвідносним із ним прикметником «руський» називають упродовж ХІХ – на початку ХХ ст. на землях Західної України різні організації, географічні об’єкти, видання («Руська бесіда», «Руська матиця», «Руська трійця», «Руське воєводство», «Матеріали до українсько-руської етнології», «Галицько-руські народні приповідки» і т. п.).
Про поширеність етнонімів «русини», «руські» в науковому просторі ХІХ ст. свідчить їх широка присутність у вжитку гуманітаристики не лише в Наддніпрянській, Галицькій і Закарпатській лінгвістичній, етнографічній та історичній літературі, але й у спеціальних працях зарубіжних авторів (А. Фішера, Р. Райнфуса, С. Вінценза, Я. Фальківського, Р. Кайндля та ін.).
За даними дослідників, на Закарпатті терміни «русин», «руснак» масово вживалися як офіційна назва місцевих українців аж до закінчення Другої світової війни, хоча в міжвоєнний період його почав витісняти етнонім «українець».
Причини тривалого побутування русинської етнонімії на Закарпатті відомі вітчизняні й зарубіжні вчені (М. Тиводар, М. Мушинка, М. Сополига, М. Панчук, Ю. Бача, М. Мозер, М. Мишанич, Г. Кожолянко, В. Балушок, І. Буркут та ін.), які також пов’язують з історичною етапністю націоконсолідаційних процесів у середовищі українців краю, а ще – з наслідками складних суспільно-політичних ситуацій – анексією Закарпаття сусідніми державами й поділом його людності адміністративно-політичними кордонами, що гальмувало загальноукраїнські об’єднавчі процеси. З цього приводу М. Сополига слушно зауважує, що «Формування етнічної чи національної свідомості відбувалося тут значно повільніше, порівняно з основною масою українців, а також у довготривалій ізоляції від неї». Відомий учений-етнолог з Ужгорода М. Тиводар указує на непереконливість концепцій адептів «політичного русинства», котрі вибудовують аргументацію етнічної окремішності закарпатців від українців на підставі відмінностей етнонімії. Він зазначає, що, по-перше, природа і сутність етнічності не вичерпуються етнонімом, а базуються на цілій системі етноідентифікуючих чинників, а по-друге, нібито диференціюючий етнонім «русини» ще в ХІХ – на початку ХХ ст. був спільною самоназвою українців усіх етнічних земель: як на Закарпатті, Пряшівщині, Лемківщині, так і в Галичині, на Волині, Поділлі та Півдні України (Новоросії).
Щодо питання державно-політичної належності етноісторичного Закарпаття в Х–ХІ ст., М. Тиводар на підставі історичних та археологічних даних стверджує пов’язаність суспільно-політичного життя місцевого племені білих хорватів наприкінці І тисячоліття з Києворуською державою. Він поділяє думку С. Папа про ймовірність входження Закарпаття до складу Руської держави Володимира Святославича.
Невдовзі - продовження.

«РУСИНИ» – ЕТНОНІМ, ЩО МАЄ
УКРАЇНЦІВ ЄДНАТИ…
(Частина І)

Російські інформаційні агенції, телеканали та Інтернет-контент цієї країни переповнені дешевим піаром та рекламою «русинів» від знаменитого кремлівського холуя Петра Гецка – «прем’єр-міністра подкарпатской руси» по-сумісництву - «председателя президии сетевого русинского движения», а по суті – утікача, який вже тривалий час проживає на території держави-агресора Росії.

Yobbik.jpgЦе друга частина статті, перша частина якої розповідала про те, як крайньо праві сили режиму Орбана Віктора дійшли до до відкритого ревізіонізму. Друга частина статті говорить про те, яким чином партія Йоббік намагається дестабілізувати ситуацію в Західній Україні.

67655544443.jpg
Націоналістичний уряд Угорщини та частина її опозиції скерували себе в найганебнішу зовнішньополітичну роль з часів Другої світової війни. Вони відкрито співпрацюють з східним агресором-наддержавою, заграють з політикою ревізіонізму і ставлять під загрозу стабільність в регіоні.
За відсутності безпосередніх доказів, можемо тільки припускати, що за дестабілізацією Закарпаття стоять спецслужби Росії. По крайній мірі інтереси, мова (промови), хід прагнень, синхронізація сепаратистських акцій вказують в одному напрямку. Загально відомо, що російська зовнішня політика в різних країнах Європи підтримує політичні партії, рухи і в ряді випадків підтримує саме ідею відокремлення, яка ґрунтується на націоналізмі.
Угорський національний радикалізм наступає в ряді сусідніх країн. Дана тема вже висвітлювалася в ряді статей видання,, а саме: про угорський національний радикалізм в Словаччині (2 статі), 3 статі по темі угорського національного радикалізму в Трансільванії, окрема стаття була присвячена засновнику Гвардії секелїв, Чібі Барні (про те як Росія шукає союзників на Землі секеїв), чотири статті займалися темою угорського національного радикалізму в Воєводині (Сербія).
В останні роки могло здатися, що і в Західній Україні посилилася регіональна самосвідомість, політичні представники дрібних національних груп будують великі плани. Читач міг би припустити, що це випадковість. Помиляється.
“Якщо потрібне Закарпаття, так забирайте!”
За останні два десятиліття найсміливішою спробою ревізіонізму, в напрямку східного сусіда, було відоме цитування держсекретарем по питанням державної оборони уряду Антала екс-президента Кучми. /Держсекретар, історик Ерне Раффаї (Raffai Ernő) заявив про існування нібито конспіративної змови на вищому рівні, в рамках якої Кучма інформативно висловився щодо Закарпаття вище наведеним чином./ Сьогодні на Західній Україні спроба дестабілізації вже здійснюється на кількох фронтах, зсередини та ззовні країни, і в цьому процесі бере участь і угорська опозиційна партія.
Становище в регіоні намагається дестабілізувати в першу чергу підтримуваний Кремлем русинський сепаратистський рух, люди проросійського українського олігарха Медведчука, проросійська православна церква, місцеві злочинці, мафіозі та угорська партія Йоббік. Одночасно, з боку угорських, словацьких та чеських політиків теж можна спостерігати акції, заяви спрямовані проти української держави.
Бідність, радикалізація, роз'єднаність
Ці ознаки характеризують угорську спільноту Закарпаття: в порівнянні з угорцями сусідніх країн, посилено проявляється явище зубожіння і еміграції. Російсько-українська гібридна війна тільки підсилює ці явища. Для тих, хто залишився в регіоні, який бореться з специфічними проблемами, залишається працювати за мізерні гроші (щоб не вмерти з голоду), а для політичної еліти виходом, який допоможе їм вижити може стати те, якщо вони пристрояться до політичних партійних структур та грошових каналів Угорщини.
Угорські радикали використали саме таке становище втрачених надій. Офіційна політика Будапешта та акції радикалів однозначно можуть призвести до одного: частина української громадської думки може поставити угорців в один ряд з ненависними росіянами.
Думка про автономію та національний радикалізм, вбудований в політичне життя регіону ззовні, з російською підтримкою, зумовили поділ як русинської так і угорської політичної спільноти. Політику сепаратизму масово не підтримали ані в середовищі русинського населення, ані в середовищі угорського населення, в той же час в тіні східноукраїнських боїв, явище вплинуло не тільки на місцеве населення, але й на стабільність політики безпеки регіону.
Одночасно з цим, політизування навколо реалізації ще до кінця не сформульованого т. зв. “угорського національного інтересу”, перетворило Угорщину в слугу російських інтересів.
Щоб краще зрозуміти появу закарпатського угорського національного радикалізму та слабкість останнього угорського керівництва, давайте ознайомимося з подіями регіону ширше. Варто звернути увагу на те, що Москва не зненацька вирішити розбити Україну. З повідомлень служби безпеки, вже в 2008 році стало відомо, що на Донбасі, півострові Крим і на території Закарпаття були викриті сепаратистські прагнення. Після абхаських та південоосетинських успіхів, думка сепаратизму на Закарпатті вперше зародилася не в колах місцевих угорців, а в середовищі русинів.
Існує три сценарія щодо переформатування статусу Закарпаття:
Сценарій перший: Прикарпатська Русинська Республіка
За результатами перепису населення 2001 року, на Закарпатті 10183 чоловік визнали себе русинами. Після розпаду Радянського Союзу було проведено подвійний референдум. 92 % виборців віддали свій голос за те, щоб територія належала до незалежної України, а за результатами відповідей на інше запитання, 78% проголосувало за автономію Закарпаття. Однак український парламент по сьогодні не включив до порядку денного друге питання референдуму. Русинську національну меншину це особливо не цікавило, рамки, які сформувалися їх задовольняли.
На думку нашого джерела, добре знайомого з закарпатськими реаліями “русинський міф є обманом. Більша частина цих людей вже є українцями. Тут не існує жодної серйозної русинської організації ”.
На всякий випадок, в 2005 році, після помаранчевої революції деякі політичні партії вже висловили своє занепокоєння щодо можливості відокремлення Закарпаття від України. У 2007 році Закарпатська Обласна Рада на місцевому рівні визнала русинів окремою національністю.
Найвідоміший їх очільник Дмитро Сидор, священик Української Православної Церкви Московського патріархату, з'явився на сцені як захисник закарпатських русинів. Сидора підтримував той самий Вячеслав Ніконов, який за часів правління Ференца Дюрчаня закріпився в Угорщині.
Події осені 2008 року — інформація про скликання ІІ Європейського Конгресу Підкарпатських русинів та намір проголосити незалежну Підкарпатську Русинську Республіку — угорська преса ще розцінювала як жарт.
У 2009 році Сидор створив уряд Підкарпатської Русинської Республіки, керування яким доручив підприємцю Петру Гецку, голові Товариства “Русин інформ”. Підкарпатську Русинську Республіку (ПРР) очолив сам Сидор, посаду заступника прем”єр-міністра зайняв Ладислав Лецович, голова Обласної спілки Підкарпатських русинів, який в 2013 році говорив про “толерантну партію Йоббік”.
Словацьке джерело не називає інших членів уряду Підкарпатської Русинської Республіки, боячись покарання з боку української держави, однак вдалося дізнатися, що в грудні 2008 року в російському Ростові на Дону у міжнародній конференції уряд ПРР брав участь у повному складі.
За часів режиму Януковича, отця Сидора було засуджено до трьох років ув’язнення умовно, за звинуваченням у сепаратизмі. Після тимчасового усунення отця Сидора, русинський сепаратизм очолив Петро Гецко.
За часів уряду Дюрчаня в Угорщині ще не було відповідного культурного фону і політичної волі до політики ревізіонізму. Відлік появи угорського національного ревізіонізму на Закарпатті починається переконливою перемогою (2/3 голосів) партії ФІДЕС на парламентських виборах 2010 року і проходженням до парламенту партії Йоббік. Підтвердженням цього є й той факт, що з Гецком вже підтримували зв’язок Йоббік та інші крайньоправі, сепаратистські угорські діячі.
Другий уряд Орбана, що прийшов до влади в 2010 році, здійснив т. зв. зміну парадигми національної політики. Серед перших його заходів було полегшення процедури отримання угорського громадянства, а також в рази збільшено грошову допомогу, яка виділялася з держбюджету для підтримки закордонних угорців.
Зміна геополітики України підштовхувала Путіна до рішучих дій. На сумнівному за легітимністю референдумі 16 березня 2014 року було проголосовано за приєднання Криму до Росії. Йоббік визнав результати референдуму, який у міжнародній дипломатії по сьогодні вважається незаконним.
Цією подією розпочалася україно-російська гібридна війна, яка вплинула і на закарпатські сепаратистські акції. Важливо наголосити: підтримка Підкарпатської Русинської Республіки в середовищі закарпатських русинів мізерна. Говоримо не про масовий рух, а про диверсійні акції кількох чоловік, яких підтримує сусідня наддержава і Угорщина теж.
Москва сформулювала три цілі, які вона переслідує розігріваючи т. зв. русинське питання:
• Розділити увагу українських властей і збройних сил між Донбасом/ півостровом Крим та Закарпаттям.
• Зробити більш тісними зв’язки Росії і тоді ще не рішучого проросійського Будапешта, який поступово видає себе захисником закарпатських національних меншин.
• Показати Києву, що у випадку опору, він може залишитися не тільки без морського порту, але й без безпосередньої середньоєвропейської точки дотику.
В загальному на кінець минулого року стало зрозумілим: Угорщина не може чи не бажає робити більш рішучі кроки на шляху визнання та підтримки Підкарпатської Русинської Республіки, в той же час в Будапешті на порядку денному постійно стояло питання більшої самостійності західноукраїнських територій, з формулюванням закарпатських автономних прагнень.
Сценарій другий: Закарпатська Русинсько-угорська автономія
28 березня 2014 року сорок закарпатських громадських організацій та історичні церкви розпочали збір підписів, звернувшись до Києва з проханням “забезпечення культурної та регіональної автономії”. Через місяць на веб-сайті офіційного вісника російської пропаганди в Угорщині “Голос Росії” (Oroszország Hangja) з’явився матеріал під назвою “Закарпаття належатиме угорцям та русинам?”
Громадські організації, що в більшості мали релігійний тил, хотіли від Києва широкого забезпечення культурних, мовних та освітніх потреб. Нова назва території натякала на закарпатську конфедерацію угорського та русинського народу.
10-го травня угорський прем”єр-міністр Віктор Орбан, під час прийняття присяги, висловився за можливість самоуправління закарпатських угорців, сказавши: “вони мають право на автономію”. Його слова спричинили невеликий дипломатичний скандал, роздратовано реагували у Варшаві, Києві, Бухаресті. Занепокоєння було зрозумілим, слова Орбана розцінили ніби він приймає обіцяне Жириновським Закарпаття, і поділ України. Не слід забувати про те, що в цей час в Східній Україні вже проходили бої між київським урядовими військами і російським сепаратистами. В цих умовах, будь-який прояв самостійності закарпатської території відкрив би на Україні другий фронт.
У червні 2014 року Габор Вона, голова партії Йоббік у товаристві Бейли Ковача та Мартона Дєндєші відвідали Москву, щоб обговорити питання Закарпаття. Позиція голови національної радикальної партії полягає в тому, що в Східній Україні проходять етнічні чистки і цього слід очікувати і на Закарпатті. Делегація очікувала від Росії, що та підтримає русинсько-угорську автономію.
На відміну від нерішучої партії ФІДЕС, Йоббік непохитно представляє позицію офіційної Москви. За словами голови кабінету національної політики партії (Йоббік), ФІДЕС вагається, однак “українська криза легко може створити таку історичну можливість, яка остаточно може вирішити становище закарпатських угорців”.
Сценарій третій: анексія Закарпаття.
З самого початку спалаху кризи, синхронно з політикою Йоббіка, з вулиць на третій уряд Орбана почали тиснути пов’язані з Йоббіком національні радикальні угрупування. На різноманітних заходах, наголошуючи на спільності долі русинів та українців, вони відстоювали “самовизначення Закарпаття і територіальну автономію, також неодноразово говорили і про військову окупацію території.
Може постати запитання, а чи усвідомлюють прихильники партії Йоббік, що партія, яку вони підтримують є прихильником війни?
“Нарешті існує ситуація, в якій інтереси однієї з наддержав співпадають з нашими інтересами. В той час, коли заступник голови російської Думи Жириновський заявляє, що Закарпаття належить Угорщині, угорське міністерство закордонних справ відмежовується. Ні на, що хороше не можемо розраховувати, поки зовнішню політику визначають яноші мартоні та жолти неймети”, - говорив у березні 2014 року голова Руху Шістдесят чотири Комітати (HVIM) Дэрдь Задьва (Zagyva György). Це було сказано під час мітингу на набережній Бем, організованого за самовизначення Закарпаття.
Мрія колишнього члена партії Йоббік з тих пір збулася: в міністерстві зовнішніх справ теж “привідкрилися в східному напрямку”, вище названі політики залишили свої посади.
Народжені україно-російським конфліктом надії здобути території, цілком просочили крайньоправий табір Угорщини. В квітні Томаш Гауді-Надь (Gaudi-Nagy Tamás) вже писав про повернення Закарпаття. Інші говорять про те, що угорці можуть не мати достатньо сил для захоплення Берегівського району.
На думку національних радикалів, у випадку Закарпаття, зразком можуть стати спільні дії уряду Бетлена та т. зв. “рондьош гарда” („rongyos gárda”) у перекладі “гвардії обірванців”, адже у 1920-х, 30-х роках угорський уряд, хоч і не відкрито, однак в тилу міцно підтримував цю напіввоєнізовану організацію.
Трохи остудив емоції Дєрдь Тірітян (Tyirityán György) своєю заявою на веб-сайті Угорської Національної Лінії Фронту (Magyar Nemzeti Arcvonal, неонацистська організація) під назвою jovonk.info, в якій він говорив, що ветерани українських крайньоправих добре вишколені і мають серйозний воєнний досвід, здобутий в Чечні, Лівії, вони готові вбивати за Закарпаття, в той час коли угорські національні радикали займаються складанням петицій.
Все таки, в колі ведучих осіб крайньоправих сил Угорщини спільною стала думка, що наразі потрібно зайнятися організацією вже існуючих напіввоєнізованих формувань, а також потрібно тиснути на угорський уряд та закарпатське суспільство, щоб виник запит на “повернення Закарпаття”.
Чи втягне Йоббік Угорщину у війну?
За словами Paul A. Goble протягом останнього року російські коментатори пропонували Угорщині взяти на себе роль в Україні не лише в роздачі громадянства, а також усвідомила можливість створення закарпатської “республіки” на зразок “Донецької та Луганської” Народних Республік.
Офіційний Будапешт вагається, в той же час роль Угорщини на Закарпатті зросла після другої переважаючої перемоги Орбана Віктора на виборах та будапештського візиту Володимира Путіна, під час якого президент Росії наголошував на спільних інтересах Москви та Будапешта в Україні.
В тіні російсько-української війни угорська внутрішня політика та публічні виступи помітно радикалізуються. В зовнішній політиці уряду фідесівці, які є прихильниками атлантичної політики і довго протистояли спокусливій та смертельно небезпечній політиці ревізіонізму, наразі вже не є вирішальними.
Навесні 2015 року постають питання: чи продовжиться радикалізація Угорщини, чи продовжиться подальша радикалізація 60-70%-го правого табору і чи продовжиться перехід голосів від ФІДЕСА до Йоббіка?
Є ознаки, які вказують на це.

"Ранок на Тисі" - Василь Мулеса - голова Всеукраїнського товариства "Лемківщина"

Mulesa.jpg

(https://www.youtube.com/watch?v=OsFAmAlPItw)

Прес-центр Всеукраїнського товариства "Лемківщина"

Lemkivshchina_1.jpg

Шановний, пане Земан!

«Умом Россию не понять…»