Дами й Адами без вуалі
Хто ж цей характерник, заглиблений у стрункі й химерні явища одухотвореної слабкої плоті? Це, повторюю, Мирослав Дочинець із Мукачева. Він весь час залишався людиною, тому довгий шлях пройшов закарпатською, поневоленою різними проблемами, землею. Народився в золотому вересні 1959 року в Хусті. В Карпатській Січі не служив, бо запізно з’явився на світ. Натомість у 1982 році закінчив факультет журналістики Львівського університету. Працював у раніше живих і резонансних газетах “Молодь Закарпаття”, “Карпатський край”, віддав частку життя “Срібній землі”. Широко друкувався в республіканській та всесоюзній пресі, альманахах. Ім’я Дочинця повторяли частіше, ніж “добрий ранок”. Пророків у своїй вітчизні недолюблюють, славлять воронів, аби палкіше потім клястися перед орлами, але (унікальне явище!) М.Дочинця в 1997 році удостоїли першої обласної журналістської премії.
У 1990 році скромний витязь красного письма, не вдягаючись у тигрову шкіру, в простому костюмчику заснував газету “Новини Мукачева”, яка відзначалася не лише фактом свого існування (як повелося в стольному граді Закарпаття над дрімучим Ужем), але й неабиякою глибиною. У 1998 році створив у Мукачеві видавництво “Карпатська вежа”, їх очолює і по сьогодні і веде в прийдешні віки. Паралельно з таким зразковим функціонерством понавидавав пан Мирослав також теплі чудові книги “Гірчичне зерно”, “Мукачево і мукачівці”, “Мункачі з Мукачева”, “Роса на фігових листках”, “Він і Вона”.
Остання назва органічно довела нас до того, з чого ми почали — до останньої книги “Дами і Адами”, яку я почав цитувати для “затравки”. Бо і пікантний підзаголовок — “Ескізи на видалі” — спонукав до цього.
Скажу вам, книга не так еротична, як глибоко національна. Всі таланти наші писали про одне, щоб люди думали про інше. Скажімо, “Я не Отеллло, але є причина - мене ти вчора зрадила очима”. Тільки на Україні в той час, коли слід іти до окуліста, хапають бідну жінчовку за білу гусячу шию.
Тут і мудрець заплутається і втратить ув очах здоровий відблиск. А Дочинець виходить з ментального тупика блискуче:
“Я книжечку купив про славних мудреців.
Вдивляюся в портрети, перегортаю долі.
Але не бачу жодного щасливого лиця,
І жодної усмішки молодої”.
Мирослав… зауважує, що “жінки частіше просять Божу матір”, бо “такі дрібниці ганьба повіряти Богу”. Підтекстуально глузує над меншовартістю чоловіків, котрі вважають за слушність узагалі обходити і Бога, і матір, а повзуть навколішки до мера, зава, депутата. А потім, через безуспішність тенденції, наступає критичний вік, “коли ти починаєш все критикувати”. Видавлюєш з себе раба і стаєш “схожим на порожній тюбик”. Це дуже прикро, коли в тебе тягнуть німб, поки ти купався в промінні слави.
“Я бачу, люба, в тебе й логіка ажурна, як труси”-зауважує комусь М.Дочинець. Аби мені він не сказав подібного, завершую, а ви починайте “мандрувати” — пірніть в отверезуючу студінь світлої книги “Дами і Адами”/