Що не кандидат, то пісня!

Є серед них із бородою, вусами і без. Лисуваті, в яких волосся, як стверджують, розумну голову покинуло. Простоволосики та із зачіскою «під крутого». Словом, як сказав видатний філософ Казя Кукаревич, що не кандидат, то пісня! Тільки підспівувати доведеться виборцям. Але більшість із кандидатів, не знаю, як у кафе, та в тупик запросто заведуть. Закриті, набундючені, на їхніх обличчях годі побачити щиру посмішку, яка найповніше відображає стан душі людини. Певно тому, що наші політики звикли робити наше життя складним і самі не хочуть жити просто. І це відлякує обивателя. За кого ж голосувати?



З-поміж дев’яти кандидатів вимальовується квартет лідерів — Іван Яворський, Віктор Погорєлов, Сергій Ратушняк, Степан Сембер. Із цих кандидатів, певно, і вибиратимуть ужгородці мера. Та політична грамотність наших людей, чого кривити душею, така, що вони загубилися в лісі партій і фракцій, підлаштовуються до незрозумілих назв політичних об’єднань. Та, як не парадоксально, продовжують вірити у месію, який прийде до влади і врятує їх од бідності. Свято віримо фантастам, аферистам і просто пройдисвітам. А потім, як та Роксолана, ремствуємо на долю.



Бізнес і влада



Втім, квартет кандидатів на посаду Ужгородського міського голови легко розбивається на дві групи: бізнесменів (Яворський, Ратушняк) і господарників (Погорєлов і Сембер). Припустимо, мером оберуть бізнесмена. З чого він почне? Певне, з того, що ближче до тіла, а не до міського діла. Тобто зі власного бізнеса. Владнавши його, мабуть, згадає і про городян. Намагатиметься підняти колись потужні підприємства, що як криголами, з часів незалежності стоять на мертвому приколі, очікуючи на штурмана. Спробує створювати нові робочі місця, пожвавити економіку міста, махне галопом по Європі, а то й за океан, у пошуках інвестора. Тут він уже, будьте певні, напустить туману про свою буцімто активність у своїй підвладній газеті. В мізках мера витанцьовуватимуться десятки проектів, один одного привабливіший. І він ось-ось досягне мети (Про це мер-бізнесмен обов’язково повідомить у підвладній газеті, ТБ). Крок, іще один крок!



Та щоб запрацювало виробництво, щоб воно було конкурентноспроможним, нашій державі вкрай потрібно прийняття нового Податкового кодексу. Тільки завдяки йому зменшився б тягар податків на вітчизняного виробника. На українському ринку врешті з’явився б солідний західний інвестор. Багато партій і блоків нині теревенять про суттєве зниження податків, задекларували це окремим пунктом у своїх виборчих програмах. Як вони виконуватимуть свої обіцянки, отримавши перемогу на виборах, наразі невідомо. Одні вже наобіцяли. Крім одіозної фрази “маємо те, що маємо”, путного нічого нема. Тож бізнесмен-мер без прийняття нового податкового кодекса — нуль.



Але... Нині, приміром, заводи бізнесмена Ратушняка простоюють. То невже, аби вони запрацювали, цьому талановитому бізнесмену конче потрібне крісло мера?



Фантастика для наївних



А нуль, скільки його не помножувати, є нуль. Навіть якщо фантазія у мера-бізнесмена виявиться багатшою за письменників-фантастів Герберта Уелса чи Джорджа Лукаса. Хоча фантастичних інсинуацій на цю тему в нашій пресі вистачає. Приміром, гуляє запущена «качка», що на українському ринку західний інвестор, мовляв, заробляє найбільше прибутків, як де-інде у світі. Та, скоріше за все, влада видає бажане за дійсне. Солідний інвестор на українському ринку допоки ще не з’явився. Бо це аж ніяк не хороводи довкруж ялинки водити і вигукувати, як та малеча: «Інвесторе, приходи!» Та й навряд чи з’явиться до 2004 року, тобто до наступних президентських виборів.



А система взаємостосунків усіх гілок влади? Вона кульгає на обидві ноги. Ліва ледь ступила крок, а праву вже судомить. На додаток у державі — безліч каральних, фіскальних органів, що аж ніяк не сприяють розвитку бізнесу. Багаті країни не в змозі втримувати їх, а бідна Україна — будь ласка!



Допоки порядок таких речей у державі, в мера-бізнесмена — жодних козирів. Хоча бізнесмени — завше герої, вічно «ідуть в обхід». І тут на перший план випливають особисті риси характеру кандидата у мери.



Хто сподобається Києву?



Це аж ніяк не смішно. Згадаймо тільки взаємовідносини Ратушняка з вул.Банковою, хто його запроторив за грати, і стане зрозуміло, що майбутній Ужгородський міський голова з усіх боків має бути солідною особистістю. Тут, зауважу, — переваги за кандидатурами Віктора Погорєлова та Івана Яворського. Чому? Менше амбіцій, більше діла. Такі поперед батька в пекло не полізуть, а тим більше — розтринькувати час на всілякі типу «Листи із Розлива». Вже не кажучи, що не прагнутимуть обіймати посади і мера, і голови обласної ради, і депутата парламенту водночас. А то ще й повчати Президента... Погорєлов і Яворський мовчки стиснуть зуби і до кінця нестимуть свій хрест — хрест міського голови. Між тим, це досить важливо. Бо Закон про місцеве самоврядування — ще на рівні казок. Приміром, зібрані податки містом область і Київ у наказному порядку можуть відібрати, а можуть і ... віддати. А якщо в мера клепка в голові — для міста виділять додаткові кошти з резервного фонду! Дипломатичності й гнучкості у Погорєлова і Яворського на порядок вище, ніж у Ратушняка.



Команда



Зрештою, чого на світі не буває. Київ може поставити і на Ратушняка. Якщо Омельченко стане Президентом. А допоки жоден мер без команди «орачів» — ніхто. Та вся таємниця, що у мерів-бізнесменів, як правило, команда відсутня. Звикнувши смажитись у власній вузькій елітній корпоративній групі, маючи розгалужену мережу магазинів, заводів, вони навряд чи запросять до себе в команду власника сусіднього магазина чи заводу, свого вічного конкурента. Це нереально. Індивідуалісти до мізків кісток, мери-бізнесмени приймають усі рішення на власний розсуд. «Я так сказав — і крапка!” Їм навіть невтямки, що досвід колективного управління наші комуністи перейняли від західних корпорацій, де все вирішується колегіально (та у комуністів догматизм взяв гору над творчістю). А наш мер-бізнесмен прагне все підім’яти під себе. І депутатів міськради — також. Не вийде — почнеться гризота, криза влади місцевого масштабу. Хто від цього виграє? Тільки не городяни...



Зрештою, славний Унгвар уже мав гіркий досвід наступити на «бізнесові граблі», обравши мером бізнесмена Сергія Ратушняка. Про фантастичні проекти, що лились із його вуст, промовчу. Так, у місті з’явились багаті люди. Але виключно ті, що пов’язали свою долю зі Ріо-синдикатом. Інших — зась! Ну хоча б туди, куди Макар телят не ганяв. Рідкий журналіст, як той птах через Дніпро, переступав межу міськради. Вхід журналістам і громадянам у міський «білий дім» був просто заборонений. Так що тинейджера в американському капелюсі виборці більше зустрічали на сторінках підвладної газети, ніж у кабінеті міськради. Проте з цього висновки багато хто не робить. Шкода тільки тих виборців, які, наче приречені, мовчки кидатимуть у виборчі скриньки бюлетені, віддаючи голоси за подібних керманичів, щиро опісля ніяковіючи: а ми думали... Думай, думай!



Місту потрібен господарник



Одначе світовий досвід має і протилежні приклади, коли мер-бізнесмен успішно поєднує управління містом зі власним бізнесом. Однак в Україні сьогодні склалися такі об’єктивні чинники, що ужгородцям на посаду мера краще підійшов би господарник. Бувалий. Досвідчений. Прогресивний, відкинувши геть «совкове» бачення, який взявся б за вирішення наболілих міських проблем. Можливо, гнатись за стандартами комунальних, транспортних послуг, благоустрою на взірець американського Корваліса чи німецького Дармштада — міст-побратимів Ужгорода, не варто. А ось досягти рівня комунальних послуг, техоснащення комунальних служб хоча б сусідніх міст Ніредьгази чи Кошіць — варто. Там по року вулицю не ремонтують, як у нас це витворяє команда Сембера з вулицею Мукачівська. Там би цього городяни не стерпіли й давно відкликали б мера.



Як громадянин міста з нинішнім мером я стикнувся двічі. І зробив для себе висновок: мер-торохтій. Обіцяє, але слова не дотримує. Я двічі за нього голосував. Уперше, коли я опускав свій бюлетень за Сембера (і сім’я моя також у повному складі!), був узагалі сповнений надії — Степан Васильович наведе належний благоустрій у місті! Ще й інших людей загітував голосувати за нього. Ну, не пройшов тоді Сембер. Першим виявився Ратушняк. Але, можливо, завдяки голосам моєї сім’ї Сембер опинився на другому місці. І Ратушняк, через власну неспроможність впоратися з комунальними проблемами, взяв його у свою команду. Але, певно, проголосую за Сембера втретє, бо він написав таку велику передвиборну програму, що на її виконання йому і 30 років не вистачить, не те що вісім!



Ужгород потопає у бруді, фекаліях. Негайно потрібно розв’язувати проблеми водо- теплопостачання житла, розв’язувати проблему боргів населення за комунальні послуги. Не нині - завтра вітер зірве ветхі дахи з наших будинків, до яких влада з часів незалежності стежку забула. Підвали затоплює. Вулиці з вибоїнами, наче вчора ними промчалися німецькі танки. Словом, місту потрібен господарник. І з цих чотирьох кандидатур краще за Віктора Погорєлова ніхто не справиться. У владі він, як кажуть, не перший день. Тож досвід чималий. А головне - не торохтій. Більше працює, ніж обіцяє. Втім, як колись його батько. Уважно придивіться до його портрета! Авжеж і справді Віктор вселяє надію. У крайнім разі, очі щирі. Хоча про його команду наразі нічого невідомо.



Ну, а що робити з кандидатами-бізнесменами? Облишмо їх, нехай займаються бізнесом. Можливо, своєю працею вони в сотню разів більше принесуть користь місту, ніж у кріслі мера.



...Коротше кажучи, повертаючись до відомої фрази Казі Кукаревича — “Що не кандидат, то пісня!”. А як співатимемо по виборах — залежить тільки від нас. Іван Жирош