Дмитро ВОРОБЕЦЬ — Міжгірський і Всеукраїнський

— Оддубасив там до пенсії, — згадує Дмитро Андрійович за кавою в ресторані “У куми”. — До п’ятдесятиріччя став Заслуженим журналістом України. Зняв три фільми про Ужгород. 26 років незмінно очолюю обласну організацію Спілки журналістів України. За редакторства в районці отримав дві медалі СРСР “За трудову доблесть”. Сім’я — чотири внуки. Один — Дмитро. Збирається замінити мене на цій Землі. Сини — Саша і Сергій. Дружина — Світлана Йосипівна. В минулому році відзначили сорок років спільного життя…

Д.А. Воробець фактично створив свою школу журналістики. Чотири його заступники стали незабаром самі головними редакторами. Деякі вихованці ще перед приходом туди самого Воробця пішли на телебачення і показували клас — Егреші, Тороні, Паламарчук.

— За дванадцять років чотири рази повністю обновився колектив редакції, — говорить Д.А.Воробець, — бо я відразу казав, що треба йти вище, а не просиджувати штани там, де може набувати майстерності менш досвідчений. В телерадіокомітеті в мене завжди були люди-позаштатники — мій резерв, який наступав на п’яти штатним працівникам і заставляв їх не втрачати форму. І взагалі, я був щасливий, коли з трьох один залишався в журналістиці. Хто не був голінний до цієї справи, мав інші нахили — одержував від мене правду, і дякував потім за зміну життєвого сценарію. І питань з кадрами ніколи не мали. До цих пір мені вдячний Михайло Мелень, який закінчив журналістику. “Я вам вдячний, що ви мене примусили піти”, — говорить він тепер, коли став великим бізнесменом.



[b]ЧИ Є ЗАРАЗ СПАДКОЄМНІСТЬ ПОКОЛІНЬ?[/b]



[i]— Тоді, Дмитре Андрійовичу, якось передавали естафетну паличку професійності, а зараз, коли і сягають чогось, то лише завдяки своїм низьким якостям, а не висоті духу. Аби щось мати, треба вдало “лягти” під Погорєлова, Балогу або їхніх замів, а професійність — то щось вторинне і зовсім непотрібне. Найперше — сексапільність. А про колективи зі взаємоприязню і взаємодопомогою взагалі говорити не доводиться. Людина людині — вовк у брудному лісі хаотичних перетворень.[/i]



— Мій колектив відчував, що я працюю для нього. Дивно, що зараз мало в кого є бажання працювати так. Завдяки ленінградським колегам, після Києва ми другі в Україні запровадили кольорове телебачення. Це був прорив. Перший секретар обкому Ільницький дуже ошелешився цим. Це піднімало і вагу всього колективу в громадській свідомості.



[i]— Чому подавлене це устремління до змін нинішнім випробуванням демократією?[/i]



— Не знаю. Лідер ужгородської борні з ГКЧП Ландовський знаходив зі мною мову, нікого з інших протестантів нового дня я не сторонився, доходили до консенсусу. Русини і рухівці йшли до мене з піднятими прапорами, а після розмови вони повисали: проти всякої войовничості позитивно спрацьовує елементарна логіка, здоровий глузд.



[i]— А нині такі якості в керівників, що бояться когось у чомусь переконувати, аби не “влетіти” і не втратити свої мізерні срібняки, крісла...[/i]



— Я цього не розумію.



[i]— Зараз, після виборів Президента України, здається, що в області враз наступив комунізм. Закарпаття, судячи з провладної преси, стало зовсім безпроблемним, бюджетні люди “від пера” не помічають гострих кутів, а хто бачить ці проблеми, то немовби плямує нову владу. Хіба це правильно? Чи не роздержавити пресу, аби в ній працювали лише зрячі, а сліпі зайняли місця у відповідних лікувальних закладах?[/i]



— Роздержавлення преси потрібне. Два роки тому вирішили, що це ще рано. Хоча Гарагонич свою “Панораму” в Мукачеві давно роздержавив. Роздержавлення бояться лише ті, які самі не можуть організуватися.