Чому русини зневірились у галичанах?

Тобто, русини сьогоднішнього Закарпаття та українці Галичини хоча й проживали поруч, але були розділені джунглями Карпат і перебуванням у різних державах, а тому мало спілкувались і розвивались як дві окремі нації русинська та українська. У 1772 році Галичина увійшла до складу Австрії, яка разом із Угорщиною утворювала конфедеративну державу під назвою Австро – Угорщина. Але вже було замало часу, щоб русини Угорщини і галицькі українці Австрії етнічно злились в одну націю, так як цьому не тільки заважали Карпати, але й у 1849 році Австро – Угорщина офіційно визнала русинів Угорщини та українців Галичини окремими політичними націями. Звичайно, становище українців Галичини в складі Австрії було кращим, ніж становище русинів в складі Угорщини, яка проводила політику асиміляції русинів в угорців. Тому українці Галичини не тільки співчували русинам, але й критикували Угорщину за асиміляцію русинів.

В 1919 році Австро – Угорщина розпалась і русини Угорщини рішили приєднатись свою автономну Русинську Країну на правах автономної республіки до Чехословаччини, Це волевиявлення всіх Русинських товариств, яке було ними в Ужгороді прийнято 8 травня 1919 року, було підтверджено Парижською мирною конференцією та записано в діючому по сьогодні міжнародному Сен – Жерменському і Трванонському мирному договорах. В той же час Паризька мирна конференція рішила повернути Галичину (як австрійську провінцію) до Польщі, що й стало причиною утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), яка оголосила війну Польщі. Але Франція у цій війні допомогла Польщі і основна частина війська ЗУНР, щоб не опинитись в польському полоні, перейшла на сторону Червоної армії Української Соціалістичної Республіки, а менша - на сторону Польщі, де була інтернована. Більша частина націонал – патріотів Галичини розгорнула в Польщі боротьбу за автономію в складі Польщі, а менша – розпочала диверсійні акції, абФи Польща надала Галичині повну незалежність.

В результаті тисячі галичан спасались від політичного переслідування в сусідній Чехословаччині, а точніше – в її Підкарпаторусинському краї, де вони підтримували русинів, аби їм скоріше було надано статус автономної республіки. В той час в Підкарпаторусинському краї із-за політики Угорщини по денаціоналізації русинів дуже бракувало русинської інтелігенції, тим більше політично грамотної, по державницькому налаштованої. Не дивно, що емігранти із Галичини були, які уже пройшли практику і загартування політичної боротьби за автономію в Польщі, були на голову вище від русинів Підкарпаторусинського краю. Саме вони запропонували русинам збудувати в Ужгороді Русинський Центр, який би був центром консолідації русинської нації в боротьбі русинів за автономну Підкарпатську Русь.. Для цього запропонували русинам спочатку об’єднатись в громадську організацію “Просвіта”, яка й буде просвіщати русинів для цієї боротьби та збирати кошти на побудову Русинського Центру. А щоб в побудові Русинського Центру допомогла і держава – було прийнято рішення запросити Президента Т.Макарика на відкриття цього Центру русинів з розрахунком, що Президент не буде довго очікувати закінчення цієї будови і допоможе коштами із державного бюджету, аби скоріше закінчити його будівництво. Цей лист Президенту було опубліковано в редагованому Августином Волошиним (нині – посмертним Героєм України) щорічнику “Місяцослов” на 1921 рік (Ужгород, Уніо, с.60), який починається словами: “Наш пане Президент! Наш подкарпаторусинський народ мадярськов державов був засуджений на погибель... Общество “Просвіта”... постановило на засіданю головного Відділу з 25/Х – 1920 приступити к созданию сего монументального діла, к строительству “Народного Дома Подкарпатской Руси в Ужгороді”. По замислу о – ва “Просвіта” сись “Народный Дом” должен стати серцем і мозком Подкарпатськой Руси...”.

Президент Т.Масарик дійсно виділив необхідні та чималі кошти на будівництва русинського “Дома русинів”, який було зареєстровано як власність общества “Просвіти”. Зрозуміло, що русинам треба було щоденно (окрім неділі) працювати, аби мати за що жити. А політемігранти із Галичини в основному жили за рахунок закордонних спонсорів чи “пенсії” із бюджету Чехословаччини, тобто не працювали, а тому мали досить часу і проводити його в “Домі Русинів”. Але обговорювали в ньому проблеми Галичини і українства взагалі, а не проблеми русинів та Підкарпатської Русі. Це стало все частішою критикою роботи “Просвіти” з боку русинських активістів, але марно. Тому русинські активісти не витримували такої “бездіяльності” “Просвіти” у вирішенні русинського питання і поступово відмежувались від галичан, а по суті від створеної ними “Просвіти” та від проведення зібрань в її Народному Домі. Їх спроби взяти ініціативу в організації русинської просвітницької діяльності в “Народному Домі Підкарпатської Русі” не увінчались успіхом і в ньому повністю запанували зайди, тобто політемігранти із Галичини, яких пор вказаній причині ставало з кожним роком більше як у складі правління “Просвіти”, так в русинському “серці і мозку Підкарпатської Руси”, тобто в Дирекції “Народного Дому” русинів. Ось чому, будучи обманутими політемігрантами із Галичини, русини Підкарпатської Русі ще в 20-х роках розсердились на зайд – галичан і сердяться на них по сьогодні, бо не вибачились і не мають наміру вибачатись. Ось чому русини Підкарпатської Русі змушені були на свої, зароблені в поті лиця кошти, будувати на набережній ріки Уж інший Народний Будинок русинів. Для цього вони заснували Общество імені Олександра Духновича, якого галичани не любили і не люблять, а тому не вступали в це Общество ім. Духновича тане мали можливості запанувати в ньому.

Та після приєднання Підкарпатської Русі – Закарпатської України до України, українська влада самочинно, без суду конфіскувала Народний Дім русинів, який прийшлось повертати через суд та домагатись виконання судового рішення ужгородськими ново українцями аж в Києві. Але літом 2005 року появились ново українці, які хотіли приватизувати “серце і мозок русинської нації”, яким є Будинок русинів як спільна власність членів Ужгородського культурно – освітнього товариства імені Олександра Духновича (далі – Товариство). На жаль, ці наміри підтримував 10 серпня на нелегітимних зборах член Товариства Танчинець, юрист за освітою, та випускникниця міліцейської академії Німець Еріка, яка знає (за її словами) всі (?) закони на пам’ять, а тому й пропонувала передати Будинку русинів в оренду “падякам”.

На що розраховували новоукраїнці, що їх план (описаний в нашій газеті за 23 серпня ц.р.) по прихватизації Будинку русинів здійсниться? Надіялись вони на русинський менталітет думати, що людина просто нездатна відверто, дивлячись тобі в очі, говорити нахабну неправду. Я не стверджую, що вперше обраний Народним депутатом Верховної Ради Нестор Шуфрич обманював закарпатців. Він просто їм щось обіцяв, але по сьогодні невідомо що із обіцяного виконав. Тому вдруге балотувався В Черкаській області, а щоб за нього там проголосували (за словами секретаря РНБО С.Дорошенко) нібито прийшлось за кожний голос на його користь платити по 20 гривень. Тобто, один глос довірливого русина коштує “нуль”, а на Черкащині – 20 гривень. А якби русину давали 20 гривень, то мабуть віддав би свій голос хоч за кого. Один мій нежонатий знайомий сказав, що голосував у лікарні за Януковича, бо обіцяли дати подарунок. Йому дістався ліфчик, який він у туалеті лікарні викинув, бо ганьбився навіть показати такий “подарунок” від Януковича.

Певен, якби новоукраїнці не розраховували на ментальність русинів, то заплатили б кожному члену Товариство по 20 доларів, які б майже на 80% з’явились на збори і проголосували про віддачу Будинку русинів в оренду на вічні часи. Сьогодні навіть голови правлінь деяких русинських Товариств мене питають яким чином позбавитись би їм від В.Падяка, який не будучи членом жодного русинського Товариства не просто приходить на правління чи інші заходи товариства, а хоче там грати провідну роль. Наприклад, їде на Світовий конгрес русинів і виступає там як лідер русинського руху. Але ніхто із керівників делегації від Закарпаття не скаже йому: “Май совість, веди себе в гостях як гість”.

В якості приклада наведу такий факт, свідком якого був сам. Екс-голова правління “Сойму” русинів І.Кривський у вузькому колі написав від імені всіх правління “Сойму” провокаційну заяву, співзвучну із сепаратистськими зборами у Северодонецьку, яка опублікував у газеті. Тому, 12 грудня 2004 року, в Ужгороді спішно із всієї області зібрались два заступника голови “Сойму” ( Заводяк і Шарга) та майже всі члени його правління як голови русинських товариств (Ю.Думнич, Й.Лемко, В.Сарканич, В.Іваник та ін.), а також запрошені активісти русинського руху. Прийшов на це екстрене засідання правління “Сойму” і незапрошений В.Падяк. За статутом “Сойму”, при відсутності голови правління засідання відкриває і веде один із його заступників. На моє велике здивування, при повному мовчанні з боку членів правління “Сойму”, засідання відкрив і провів В.Падяк, яке прийняло рішення про виключення В.Кривського та ще когось із членів правління “Сойму”. По Статуту і закону прийняте рішення має підписати головуючий. То чи мав права підписувати В.Падяк таке рішення, не будучи членом “Сойму” та навіть членом якогось русинського Товариства? Звичайно, що ні Чи має юридичну силу підписане В.Падяком рішення про виключення І.Кривського та інших із членів правління “Сойму”? Звичайно, що ні. Тобто, вся робота членів правління “Сойму”, яка була проведена 12 грудня і для якої вони із всієї області збирались, була завдяки незаконному втручанню В.Падяка перекреслена, зведена нанівець. На моє зауваження, що В.Падяк не може головувати, почув репліку, що вважаю себе розумнішим за присутніх. Але додержуватись законодавства ознака не розуму, а принцип демократії. На моє переконання, вирішувати проблеми русинів треба за буквою закону, який сьогодні сприяє русинам. Я розумію, що реформування судової системи дуже відстає від демократизації законодавства, а й діє за таким принципом із правдошукачем: “Я маю право...” “Звичайно“. Тоді я можу...” “Не можеш”. Тома для нашого правосуддя й існує Європейський Суд по правам людини Але біда русинських товариств в тому, що вони намагаються вирішити проблему русинів не з точки зору закону, а за звивинами власного мозку, що дає підставу високо посадовим чиновникам приймати рішення не по букві закону, а за звивинами власногомозку про недоцільність визнання русинської нації.

Але повернемось до того, що лідери і “вожді” русинів дозволяють над собою робити вище згадане якимось для них В.Падяком То як же вони можуть захищати законні інтереси членів очолюваних ними русинських товариств? Наприклад, захищати від сьогоднішніх галицьких націонал – радикалів, які в своїх повістях називають русинів – автохтонів нащадками половців, які нібито прикочували з угорцями. А тому у русинів була кочова і злодійська до коней натура, а сьогодні, як перевелись коні – русини перекваліфікувались на курникових злодійчуків!? Та ніяк (окрім В.Сарканича) “вожді” русинів не захищають русинську націю чи навіть членів їхнього товариств, які із-за їх бездіяльності на очах розпадаються... Ось чому “падяки” мабуть і думали, що аби Будинком русинів заволодіти, русинів можна навколо пальця однією риторикою провести. Тому всім русинам є над чим думати і працювати, а не плакатись. бо Київ теж сльозам не вірить!



[b][i]Петро Годьмаш, юрист, газета "Правозахист", №30(124) від 30 серпня 2005 року[/i][/b]