Ко газда в хижі?!
Історія, яку хочемо розповісти, показова не стільки тим, як і в якій послідовності розгорталися події, скільки тим, що яскраво характеризує моральне обличчя нинішньої ужгородської влади. Не вдаючись у деталі всього, що розповіла днями у редакції ужгородка Вікторія Глуханич, зупинимося лише на деяких найбільш характерних моментах, які красномовно засвідчують декларативність міської влади щодо її турбот і переймання проблемами тих, хто їй, цій владі, дав можливість керувати і опікуватись нами.
Свого часу Вікторія Глуханич пов’язала свою долю з ужгородцем, переїхавши жити до нього з Луганщини. Та життя, на жаль, не склалося: покинула п’яницю-чоловіка і, фактично, опинилася на вулиці без прописки з неповнолітніми дітьми. Орендувати житло та утримувати дітей на 90 грн. в місяць було нереально, очікувати своєї черги на житло від міста — тим паче, адже на 2001 рік була у списках 828-а. Довелося самій творити свою долю: вселилася у квартиру барачного типу, в якій ніхто не проживав уже 14 років ( як зізналася, вселилася самовільно). Приміщення, площею в 10,44 кв. м (!), назвати житлом аж ніяк не можна було: ні підлоги, ні елементарних зручностей. За свій кошт Вікторія відремонтувала “свою оселю”, настелила дощату підлогу, отримала дозвіл на проведення світла (!), прибрала двір.… Хоч і сиро, цвіль, та все ж не на вулиці.
Ось тоді й “виплила” прописана власниця бараку, яку з 1984 року ніхто й не бачив.
Розуміючи, що житло зайнято незаконно, В. Глуханич звернулася до міської влади з проханням закріпити за нею ці 10,44 кв. м у законному порядку. Відповідь була однозначна: за самовільні дії — суд і рішення про примусове виселення! Все позакону! Та чомусь ніхто не подумав про трьох дітей: 13-и, 12-и річних дівчаток та однорічного хлопчика.
Мало того, Вікторія Олександрівна зовсім не отримує соціальної допомоги держави як багатодітна мати, а народивши у 2000 році сина, їй до цього часу не виплатили “дитячих”. А причина у бюрократів-чиновників одна: відсутність прописки. Зачароване коло!
Два роки вже тривають поневіряння жінки. Нею зібрано вже цілу гору документів на будь-який кшталт: тут і позови, і звернення, й офіційні відповіді з різних інстанцій, акти.…
А 20 серпня цього року знову приходили судовиконавці виселяти на вулицю сім’ю Глуханичів...
Ось така “казка” із сумним кінцем. Яка ж її мораль? А мораль проста — витримавши букву закону, наша влада не витримала елементарного іспиту на людяність, на ту ж моральність. Здавна відомо, що у кожного правила є свій виняток. Але шукати цей виняток хоча б заради трьох дітей, їй, владі, не схотілося. Простіше викинути сім’ю на вулицю, нагадавши вкотре, “ко газда в хижі”.
Та шановні ужгородські керівники, не забувайте одного: справжніх газд шанують за вміння як справедливо карати, так і допомагати тим, хто цього потребує… Ярина Дідич.