Вікторія Гресь: "Я весь час курсую між Ужгородом та Києвом"

Вікторія Гресь при нагоді завжди зазначає, що вона створює власну моду і ніколи не орієнтується на загальні тенденції.

Хоча вона їх добре відчуває. Особливість її пропозицій - змішування різних матеріалів, стилів, кольорів та етнічних мотивів.

...Вечірка, яку прикрасив показ моделей Вікторії Гресь, закінчилася далеко за північ. Дизайнер запропонувала зустрітися наступного дня о пів на десяту ранку. Я здивовано погодилася - думала, що столичні модельєри в такій годині ще ніжаться в ліжках, відходячи від наслідків нічного способу життя.

У майстерні Гресь на вулиці Прорізній у Києві в такий час вже було шумно – клієнти приміряли одяг, майстрині консультувалися у Вікторії, яку давати підкладку… Перше запитання само злетіло з язика:



- На відміну від багатьох творчих людей ви виявилися ранньою пташкою. Коли ж ваш робочий день починається?



- О пів на десяту ранку. Уявлення про дизайнерів, як про розслаблених рефлексуючих особистостей, – помилкове. Фешн – це дуже жорсткий бізнес. За привабливою зовнішньою картинкою ховається напружений бізнес без сентиментів, який не дає розслабитися бодай на якийсь час.



- І все-таки, коли ви відпочивали востаннє?



- Дуже давно – два роки тому. А перед тим – років п’ять тому. Я не скаржуся. Це мій спосіб життя. Усі, хто чогось досяг у фешн, – це організовані трудоголіки. Якщо ти вже в це “впрягаєшся” – по-іншому не вийде. Це дуже персоніфікований вид діяльності. Клієнт приходить до мене, а не до мого директора чи асистента.



- З Ужгорода ви вже остаточно у столицю перебралися?



- У мене і далі дві майстерні, два виробництва. Я весь час курсую між Ужгородом та Києвом. Вже 11 років, як працює моя майстерня у Закарпатті, і вже вісім років, як я живу “на два доми”. Згортати там виробництво немає сенсу: там у мене дуже хороші фахівці – Ужгород зберіг традиції гарного шиття. Дотепер усі свої колекції шию саме там.



- Де краще почуваєтеся – в столиці чи в Ужгороді?



- В Ужгороді спокійніше. Мене там ніхто не смикає. Живу через дорогу від майстерні, у старому будинку. П’ю каву в саду… Там зовсім інший ритм життя. Так би, здається, і жила усе життя. Але, як не крути, мода робиться у столиці, і споживає її тільки столиця. У провінції мода не потрібна нікому. Саме тому мене колись чоловік буквально виштовхнув з Ужгорода...



- Пам’ятаю, на ваші перші київські покази відразу усі звернули увагу…



- А це тому, що за плечима вже був досвід. Тому що усі перші гулі набила в Ужгороді.



Я працювала в театрі художником з костюмів, і всі принади провінційного життя мене поступово затягували. А коли я пішла з театру – це були 1992-93 роки, мода ще нікому не була потрібна. Я шила, у мене були клієнти, я винайняла помешкання і там працювала. У чоловіка бізнесові справи непогано йшли, його друзі купували дружинам шуби і машини, а йому говорили: “Ти що, своїй дружині грошей не даєш? Чого вона сидить у тебе у підвалі і шиє?”. У мене був добрий друг і порадник – режисер Міша Мельмейстер, він зараз за кордоном живе, а колись у театрі пантоміми працював, разом з Полуніним. Міша привчив мене до якісної режисури, гарної музики – ми показували чудові шоу. Свої перші вісім показів зробила в Ужгороді. Тому до Києва потрапила з великим багажем.



- Ви із самого початку ставили перед собою якусь конкретну мету?



- Ні. Просто працювала й працювала, а все само виходило щоразу на якийсь новий рівень. Виникала нова можливість – я її помічала і використовувала. І справи просувалися. Коли щось не вдавалося, я відступала, не робила якихось надзусиль. Говорила: значить, мені цього не треба. Я завжди робила і роблю тільки те, що хочу, що мені цікаво.



- Що для вас мода?



- Це і робота, і хобі. Це спосіб життя. Мене якось намагалися залучити до дайвінгу. Мовляв, маєш же ти якось відпочивати, мусиш мати якесь захоплення… Я кажу цьому дайвінгісту Володі: мені це нецікаво і хобі мені не потрібно. От тобі щось потрібно, крім твого дайвінгу? Ні! І мені нічого, крім моєї роботи. Я, може, багато чого себе позбавляю в житті, але ніхто не знає, від чого людина більший кайф одержує – коли працює чи коли розважається. Для мене творчість – найбільший кайф. Найбільше задоволення – не тоді коли виходиш на сцену і тобі аплодують, а коли ти створюєш колекцію – саме цей процес є найцікавішим.



- Вікторіє, чи залишаєте ви якусь річ собі на пам’ять з кожної своєї колекції?



- Спеціально – ні. Якщо б мене хтось фінансував, я б собі щось залишала. А я повинна думати про самоокупність. Мені чоловік колись фінансово допомагав, але я вдячна Аркадію за урок: він навчив мене працювати так, аби я знала, що недаремно порізала тканину… Вдячна йому і за те, що в останні роки він звільнив мене від усіх організаційних проблем - фінансами я теж тепер не займаюся. До речі, зробила одне відкриття: коли ти не береш грошей в руки, вони легше заробляються. Один займається творчістю, другий – фінансами.



- Звідки натхнення приходить?



- Не вірю в казки про натхнення. Ніхто не знає природи натхнення. От придумала я собі минулого року: хочу чорно-білу колекцію. Перебирала чорно-білі фотографії – довоєнна Європа, 30-і роки, але задіяним було все – знання графіки, ринку тканин, впевненість у тому, що це продаватиметься… А просто подивитися на захід сонця і відчути приплив натхнення? – Не вірю, що так буває. Те, що ти створиш, має працювати, люди повинні захотіти прийти і купити це – ось кінцевий результат праці. Цікаві ідеї приходять в процесі: іноді попросять щось переробити – я починаю і врешті роблю щось зовсім нове. Така “переробка” може вивести на принципово нову колекцію. Краще натхнення – бути в хорошій робочій формі. Тоді засинаєш, а це все далі в голові крутиться і нові ідеї та рішення приходять.



- Чому ви не берете участі у “Сезонах моди”?



- Мені це не потрібно. Я не роблю того, що мені не потрібно.



- Чому ніколи не говорите про своїх відомих клієнтів?



- Якщо вони хочуть - самі про це говорять. У мене є маса клієнтів, яких ніхто не знає, а вони є набагато цікавішими людьми, ніж деякі зірки. Я і не хочу, щоб до мене усі в чергу ставали. Я – не для всіх, і подобатися усім не хочу. Навіть Льва Толстого одні вважають генієм, а інші - маразматиком.



- Мабуть, ваше власне помешкання є полігоном для обкатки нових дизайнерських ідей?..



- Інтер’єрами давно займаюся. Інтер’єр – це продовження одягу. І я, звичайно, у себе вдома зроблю все так, як хочу. Свій ужгородський будинок – йому вже сто років – будемо цього року перебудовувати. У Києві купили квартиру, і там теж все переобладнаємо. І майстерню ремонтуємо. Такий у нас зараз період будівництва.



- Логіка у зміні модних тенденцій є?



- Звичайно. У моді, можливо, більше, ніж будь-де. От була я у Парижі – і побачила, що там дехто робить майже те саме, що й я – паралельно, тобто ми одночасно відчуваємо якісь тенденції, не спілкуючись і не змовляючись між собою. Був на піку рожевий колір, а тепер вийшов на перший план зелений – і це не тому, що так дизайнери домовилися...



- Кажуть, Гресь хизується своєю освітою...



- У мене і справді прекрасна освіта (Вікторія закінчила Московський текстильний інститут.- Г.В.).



Для дизайнера понад усе – художня освіта, знання живопису, композиції, малюнка, колористики, і лише потім – законів менеджменту. Приходять до мене на роботу молоді випускники – і я дивуюся: чого їх тільки вчать? Вони не вміють малювати, не мають фундаментальних знань з історії мистецтв. А без цього не можна стати дизайнером. Коли я вчилася, у нас на тиждень було 8-12 годин занять з рисунка, 8-12 годин з композиції, це була перш за все художня освіта. Я зараз взяла собі в асистенти дівчину-художницю, зовсім без модельєрської освіти, але вона хоче цим займатися – і вона навчиться. У неї є основа. Львівська школа мені подобається – вона дає добру освіту. А київська відстає жахливо. Студенти дивляться фешн-канали, гортають журнали, вони “просуваються” від кінця, а не від початку. Навіть кроїти не вміють! Як вони створюватимуть моделі, коли не уявляють – можна цю конструкцію скроїти чи ні?



- А ви можете скроїти модель, яку придумали?



- Звичайно! Я десять років це робила…



Галина ВДОВИЧЕНКО



ВЗ