Закарпатські науковці вважають, що міфи слід розвінчувати

Міф, а частенько відверта брехня, миліші за історичну правду. Так, на жаль, склалося в радянському і пострадянському просторі. Проте останніми роками дедалі частіше звучать викривальні голоси, які говорять про історичну справедливість.

Саме така думка з’явилася днями і в інформаційному просторі нашого краю – це тема нової дати народження УжНУ. Правда це чи вигадка, ми питали в тих, хто все життя студіює історичні документи, – у виконуючого обов’язки декана історичного факультету УжНУ Володимира ФЕНИЧА . Попри це, ставили йому часом незручні, але дуже цікаві питання, на які він, тим не менше, не відмовився відповісти…

– Володимире Івановичу, у суботньому номері «РІО» з’явився певною мірою сенсаційний матеріал Вашого колеги Романа Офіцинського щодо зміни дати народження Ужгородського національного університету. Це жарт чи нове історичне відкриття?

– В історії, а ще більше в щоденній практиці часто буває, що суспільство звикає до усталених дат, подій, їх розуміння, хоча насправді вони мають геть іншу документальну традицію. Так, скажімо, всі знають, що немає жодного доказу діяльності на території сучасного Закарпаття св. Кирила і Мефодія, проте всі вірять, що саме вони хрестили місцеве слов’янське населення; або ж усі знають, що грамота Федора Коріатовича від 1360 р. є підробкою пізнішого часу, проте саме з іменем подільського князя пов’язують заснування Мукачівського монастиря на Чернечій горі.
Так і в цьому випадку: історики добре знають, що установчий документ щодо відкриття в Ужгороді університету мав місце саме 19 липня 1945 р. Це була спільна постанова Секретаріату ЦК Компартії Закарпатської України та Народної ради Закарпатської України про утворення «Закарпато-Українського Університету». У ході його правового становлення у документах ужгородських, київських та московських радянських і партійних чиновників він часто міняв назву від «Державний Закарпато-Український Університет» (27 вересня 1945 р.), «Державний університет в м. Ужгороді», навіть «Закарпатський Державний Університет» до «Ужгородський державний університет», яка з’явилася у московських постановах від 28 травня та 7 червня 1946 р.
Гадаю, немає потреби доводити, що саме 19 липня, а не 18 жовтня повинно б бути офіційною датою заснування університету в Ужгороді. Але так уже склалося в радянському та пострадянському суспільстві, що міф, а частенько відверта брехня, миліші за історичну правду. Нічого не вдієш: міфи слід розвінчувати, історію переосмислювати і суспільству не брехати, навіть якщо своя правда не гріє особисті чи національні почуття.

Стиль роботи інший, інтенсивність інша, розуміння проблем інше

– Із призначенням нової команди в УжНУ з’явилася маса брудних публікацій. Прокоментуйте своє «повернення» на історичний факультет.

– Насправді все набагато безглуздіше, ніж це може здатися непосвяченому в тонкощі управлінського менеджменту в нашому університеті. Судитися за збереження керівної посади, тим більше проректору, якщо з тобою не бажає працювати новий керівник установи – нонсенс. Повірте, такою є не лише моя точка зору. Усі декани підтримали абсурдність і незаконність дій попередньої команди, особливо тих колишніх керівників, котрі, волаючи під прикриттям студентів і колективу на вулицях і в сесійній залі обласної ради, тихенько грабували рідну альма-матер.
Якщо щиро, поклавши руки на серце, кожен в університеті не може не бачити якісного покращення нової команди управлінців порівняно з попередньою. М’яко кажучи, речі незрівнянні. І мова йде не лише про першу особу, а й усіх проректорів, серед яких два члени-кореспонденти національної та галузевої Академії наук, відомі науковці та громадські діячі. Стиль роботи інший, інтенсивність інша, розуміння проблем інше. І люди це бачать.
В.о. ректора В.І. Ніколайчук запитав деканів, якою є наша позиція з питання про повернення університету квартири, незаконно приватизованої колишнім. Відповідь була одностайна – повернути. Так само Віталій Іванович запитав, що робити з сотнею окладів, отриманих у вигляді премій за кілька років колишнім керівництвом? Повернути в касу університету! Бо робити так – щонайменше аморально, не кажучи вже про незаконність.
Щодо мого повернення на посаду декана історичного факультету, то навіть якщо відкинути таку «маленьку дрібничку», як відсутність посади декана (до речі заступників декана, завідувачів кафедр та ще багатьох посад також) у штатному розписі університету, то моє семирічне керування історичним факультетом добігало кінця саме на Великдень 15 квітня ц.р. Великих ілюзій стосовно того, що я буду призначений в.о. декана до проведення конкурсу не мав, бо ніколи не приховував своєї позиції до керівництва вишу, особливо до проректора О. Сливки. Цей квазіуправлінець, який не мав жодних повноважень підписувати подібне, 17 квітня все ж підписав (як звичайний проректор) наказ про моє звільнення з посади від 14 квітня (у вихідний день – передпасхальну суботу) і другим пунктом замість того, щоб мене перевести на основне місце роботи – посаду доцента кафедри історії України, з якої я і був обраний на посаду декана, він наказав бухгалтерії провести зі мною розрахунок. Себто, цілком звільнив мене з роботи.
Я йому пробачаю. Спостерігаючи дивну «війну» цієї людини з міністерством, знав, що так тривати довго не буде. 14 травня новим в.о. ректора я був призначений на посаду «в.о. декана історичного факультету до проведення конкурсу». Як каже у таких випадках один мій друг, є на світі люди, в яких у трудових книжках один запис.

Про звільнення в УжНУ – очима «зсередини»

– Володимире Івановичу, останнім часом містом ширяться чутки про якісь «незаконні» звільнення з посад колишніх посадовців університету. Кому, як не вам – людині, яка, як і багато інших науковців, – чує і бачить, так би мовити, зсередини те, що діється, відповісти, наскільки це відповідає дійсності?

– Наскільки мені відомо, звільнені не за власним бажанням лише двоє – колишні проректори Сливка і Студеняк. Усі інші навіть не звільнені, а переведені на звичайні (не керівні) посади науково-педагогічних працівників. Так що чутки перебільшені. Олександр Сливка один звільнений, що називається, «по статті» – а хіба за втрату університетом власності у понад 2 млн. грн. не треба нести відповідальність?! Так само Ігор Студеняк, який у студентському гуртожитку проживає одразу в трьох кімнатах без дозвільних документів, за кілька років отримав преміальних понад 20 окладів – скажете, це нормально?! І ці люди ще наважуються говорити про «зраду» в університеті, про мораль?
А насправді ваше запитання слід адресувати комусь із нинішнього керівництва вузу, котре, як я знаю, жахається від рівня правового безладу та безвідповідальності попередніх його керманичів чи не щодня. Скажіть мені на милість, чи законно (і розумно!) було «воювати» зі своїм власником – міністерством, при тому, що державне фінансування вузу сягає понад дві третини його бюджету, а всього кілька людей в університеті лише за останні три роки поклали в кишеню у вигляді премій понад 300 тис. грн. при тому, що дефіцит спецфонду (власних зароблених грошей) залишили в сумі біля 11 млн. грн. А гектари відчужених земель у районі міста та поза ним?!
У кожної людини, тим більше керівника, можуть бути помилки. Можливо, я їх теж робив чи роблю. Проте своїми діями, звертаючи увагу колишнього керівництва університету на очевидні порушення, особливо пов’язані з болючим для колективу історичного факультету т. зв. «угорським питанням», я не приніс жодної матеріальної шкоди. І премій для себе не випрошував. Чого не можна сказати про них. Я не приватизував приміщення у понад 100 кв. м і не роздав жодної аудиторії своїм колегам по факультету під приватизацію. І це можу сказати про кожного декана. Думаю, нікому з них і на думку не спало б, що після того, як закінчується термін на займаній посаді, обов’язково слід викрадати свою посадову інструкцію, а потім – трудову книжку. У першому випадку – щоб приховати міру своїх службових зловживань, які завдали університету чисельних матеріальних збитків, у другому ж – аби не записати у неї відмітки про справжню причину звільнення.

…І головне – бачити в студентах своїх дітей, а не пасербів

– І ще питання щодо очолюваного Вами історичного факультету. Чим зумовлений такий стабільний успіх «старомодної», перепрошую, спеціальності в умовах, коли ринок праці з року в рік потребує все нових професій?

– Справді, за останні три роки, коли мої стосунки з попереднім керівництвом вузу складалися не найкращим чином, вдавалося закрити, навіть перебрати доведений історичному факультетові ліцензійний обсяг студентів. А це щороку понад 60 студентів на стаціонарі й від 54 до 76-ти – на заочному відділенні. Подібні успіхи мали стоматологи та філологи-словаки. Проте за це я (як і колеги з інших факультетів) не отримав жодної премії, навіть не потрапив до хвалебного місця у звітній доповіді ректора за підсумками вступних кампаній за останні роки. Щодо «формули успіху», то бачу її в тому, що кожному керівникові слід професійно і сумлінно виконувати свої обов’язки, популяризувати досягнення своїх колег та поширювати досвід батьків-засновників факультету, демонструвати показники успішності й якості знань студентів, і головне, бачити в студентах своїх дітей, а не пасербів, вчити їх правди і вказувати на брехню.
На завершення, користуючись нагодою, звертаюся до всіх тих абітурієнтів і їхніх батьків, які подали заяви на історичний факультет: приносьте оригінали сертифікатів і залишайтеся вчитися у нас, поки вас не випередили інші. Повірте, на вас чекає цікаве і незабутнє студентське життя у колективі, в якому ніколи не буває сумно.

"Закарпатська правда"