Як я був привидом: Щедріна, 29

Є адреси й номери телефонів, які запам’ятовуєш на все життя. А в наступному житті продовжуєш їх пам’ятати. Це й називається автопілотом.

Для мене місто – це ще й усталені маршрути. Їх добре видно взимку – люди скорочують собі дорогу, витоптуючи стежку на снігу. Їх видно й улітку – завдяки тій же стежці в траві. Гарно було б пофарбувати підошви всіх черевиків в якийсь яскравий колір – жовтий чи салатовий – і за один день дізнатися які вулиці, вулички й бульвари в місті найпопулярніші. Вийшла б правдива карта «кровоносних судин» міста.

Свої маршрути я знаю й без таких дослідів. Утім, вагаюся: чи можна мати «свій» маршрут в чужому місті? Чи нові адреси, ключі від орендованих квартир, які тобі дають на кілька днів чи місяців, продуктові магазинчики поблизу, усміхнені чи роздратовані продавчині в них, сусідські собаки (чомусь усюди гавкітливі), кущі троянд у двориках, автобусна зупинка чи станція метро з кіоском свіжої преси, - чи все це може колись повторитися з тобою знову, чи знайдеш ти всі ці точки в новому місті?

Є адреса, яку я пам’ятаю досі. Хотів написати слово назавжди, але раптом щось у мені зупинилося, злякалося; може тому, що я навіть не певен, що ця вулиця досі так називається. Адреса, яку я хотів би пам’ятати завжди – Щедріна, 29. Тиха вуличка в «компотному» районі Ужгорода. «Компотному», бо навколо там вулиці з південними й теплими назвами: Яблунева, Черешнева, Персикова, Вишнева, Виноградна.

Я переїхав у той будинок на третьому курсі університету. Приблизно тоді я вперше зміг собі дозволити виїхати з гуртожитку і переселитися в якесь менш «загальне» помешкання. Це був приватний будинок із власним подвір’ям, старезним горіхом на краю городу, гаражем, будкою для пса й самим псом (Жучка?), і квітником перед вікнами. Казка, словом. Там я прожив два роки; можливо, це були найкращі роки мого життя. Хоча ні, брешу. Як би там не було, а цю адресу я пам’ятаю досі – так само, як і громіздке дерев’яне ліжко, яке ніколи (ніколи!) не скрипіло, світло нічної лампи (розетка була старою й лампа раз-у-раз гасла, доводилося копати в неї ногою), під яким я читав і неймовірно плідно писав, обливання холодною водою влітку під уже згаданим горіхом. Казка, словом.

Через три роки після переїзду з Ужгорода я знову повернувся в це місто, цього разу на якихось два-три дні, у справах. Зупинився в приятеля Володі, з яким ми разом колись «тримали в тонусі» свій факультет і нашого радянського декана. З нагоди приїзду великою й гучною компанією ми вирушили до ресторану. Сиділи довго і щойно перед світанком я вийшов на вулицю – вдихнути повітря, видихнути з себе ніч. Все у моїй голові перекрутилося – і продовжувало крутитися – міста, люди, країни, де я, небо, світанок, радість, гріх, адреси. Я сів у найближче таксі – мабуть, саме так розмашисто років двісті тому на цьому ж місці хтось завалювався на задній диван карети, гукав до візника п’яним і сонним голосом – й сказав на автоматі, на автопілоті: Щедріна, 29. Нагадаю: я не жив там уже три роки. Реконструюючи події зранку, я зрозумів, що ключ висів там само – на паркані під ручкою, а ключ від моєї кімнати лежав там же, де й кілька років тому – під килимком у веранді. Я зайшов і влігся спати, прокинувся перед полуднем, коли вже нікого не було. Здивувався, так ніби час викинув мене у попереднє життя. Потім я довідався, що тоді там мешкала молода пара – хлопець і дівчинка, заручені, але ще не одружені. Вони вночі не прокинулися від мого приходу, автопілот вів мене безшумно й безпомилково; зранку вони пішли на роботу так і не помітивши, що хтось сторонній спить у сусідній кімнаті.

Чомусь мені здається, що дівчина тієї ночі таки мала тривожно прокинутися, відчувши якусь незриму тінь, яка відчиняє двері й рухається будинком. Швидше за все, вона напівсонно спитала свого коханого: «Чуєш?», він так само сонно мав пробурмотіти, що це їй причулося, і вони знову мали впасти в теплу безодню сну. Через кілька днів дівчина, мабуть, розповідала подругам, що в старому будинку є привиди, які ходять ночами – добрі привиди, які нікого не турбують, просто іноді заходять провідати своє минуле життя, знову полежати в громіздкому ліжку, копнути в розетку.

Це зовсім непросто – відчувати себе привидом, але інколи дуже хочеться повернутися в рідні місця. Побешкетувати, копнути в розетку, сонно стрибнути в ліжко. А зранку зникнути, щоб ніхто й не помітив. Наполягаю – таке можливо тільки в рідному місті й місці, тільки в тій точці планети, адресу якої запам’ятаєш таки назавжди, на всі свої майбутні життя. До зустрічі на Щедріна, 29.

Андрій Любка

український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.