На операцію — з чужим серцем у руках ...попутками!

Борис Тодуров про свою професію та першу в Україні кардіотрансплантацію.

Наприкінці минулого тижня до Ужгорода на 2 дні на міжнародний конгрес з’їхалися кардіохірурги України та Польщі. Досвідом та новими напрацюваннями з колегами ділилися справжні медичні світила, і серед них – Борис Тодуров, головний кардіохірург МОЗ, директор Київського кардіологічного центру, котрий у 2001-му здійснив першу в Україні трансплантацію серця. На жаль, журналісти «Закарпатки» не змогли поспілкуватися з ним особисто, але прес-центр крайового УОЗ люб’язно надав аудіозапис розмови, яку іменитий професор вів із журналісткою «Першого кабельного». Почутим ділимося з читачами – бо Борис Михайлович заслуговує, аби про нього знало якомога більше людей.

«Майстерність кардіохірурга визначається не тільки його досвідом, а й швидкістю рук»

Борис Тодуров переконаний, що кардіохірург – це не професія, а спосіб життя. Обравши її, людина не має ні вихідних, ні свят: навіть якщо хворого «швидка» привезла о четвертій ночі – треба вставати й їхати. Через руки Бориса Михайловича пройшло понад 5 тисяч сердець, більше половини з яких – дитячі, бо спершу працював в Інституті Амосова з новонародженими. Вже багато років він проводить міжнародні благодійні акції в різних куточках світу й оперує малят із вродженими вадами серця в Єгипті, Іраку, Азербайджані, Сербії, Молдові, Грузії. «У Батумі навіть став почесним громадянином і тепер можу безкоштовно їздити в автобусі», – сміється. Та якщо серйозно, такі місії підвищують престиж України на міжнародній арені: наша команда, мабуть, єдина, яка їздить стількома країнами.
За словами професора, в дітей існує понад 200 вад серця й виглядає це часом жахливо. «Відкриваєш грудну клітку – і в перші хвилини не знаєш, за що братися: природа інколи так накрутить, що ставить у глухий кут навіть досвідчених кардіохірургів. А в дорослих серця в 3-4 рази можуть бути збільшені, принаймні, деякі відділи. Завдання хірурга – максимально швидко безпомилково усунути всі проблеми, оскільки серце можна зупинити на 1-2 години, у випадку пересадки – максимум на три з половиною. Тому наша майстерність визначається не тільки досвідом і знаннями, а й швидкістю рук. Кожна хвилина затримки тягне за собою збільшення смертності», – зізнається фахівець. Утім, власне до серця він ставиться не надто романтично: каже, це просто насос, котрий повинен перекачати 10 літрів крові на хвилину, щоб забезпечувати наші органи киснем, – день і ніч із моменту народження й до останнього дня. І якщо в цьому органі «поламався» клапан, його просто треба відремонтувати. Борис Тодуров додає цікаву деталь: виявляється, пересаджене серце не реагує так швидко й бурхливо на емоції, як «рідне». Воно, наприклад, не може відгукнутися тахікардією на якусь неприємну новину й тільки через кілька хвилин, коли включаться відповідні гормони, дасть про себе знати. Пересаджене серце взагалі працює трохи інакше й це породжує багато легенд про вплив «старого хазяїна» на організм нового.

За першу в Україні трансплантацію серця отримав … прочуханку

Мабуть, у професійному плані найвизначнішим для Бориса Тодурова був день, коли він, 35-літній, уперше в Україні пересадив хворому серце. «Пройшло 12 років, але я пам’ятаю все в деталях. Появу донора передбачити неможливо, тож операція виявилася несподіваною. Людина загинула – і мені зателефонували. 2 березня 2001-го я якраз був у поїзді, повертався до Києва. А в столиці – суцільна ожеледиця, транспорт паралізований. Якось добрався до Інституту ней¬рохірургії, взяв серце й о першій ночі опинився на вулиці з важким контейнером (орган охолоджувала крига) у самому хірургічному халаті. А службова автівка … не приїхала. І мобільний телефон розрядився. Довелося йти в пожвавленіше місце в надії «спіймати» транспорт. Підіймаючись угору, кілька разів упав, розбив коліна, а машин і там нема! Зрештою зупинилися біленькі «Жигулі», я сів і прошу літнього водія: «В Інститут Шалімова, будь ласка, треба терміново пересадити серце!» Оцінивши мої закривавлені коліна та вбрання явно не по погоді, дід заявив: «Виходь!» Умовляння й пояснення, що часу нема, серце майже годину поза організмом, не подіяли: витягнувши монтировку з безапеляційним «Бити буду!» він таки вигнав мене. Надворі 10 градусів морозу, ніч і хвилин 15 – жодної автівки. Руки вже посиніли, з відчаю я навіть розплакався, як дитина. І тут з’являється легковик. Кидаюся на дорогу, водій загальмував, машину занесло... Виліз чоловік – злий, мат-перемат. На щастя, виявилося, що це – мій однокурсник. Про пересадку мовчу, щоб не повторилася попередня історія, просто умовив колегу відвезти мене на термінову операцію. Дорогою таки сказав про трансплантацію, навіть показав серце, яке плавало в кастадіо¬лі. Це, звичайно, було помилкою, бо Слава погнав, як Шумахер, і ми двічі в’їхали в якісь кущі. Добралися до Інституту – а операційна на замку, всі розійшлися. Довелося вибивати двері, брати хворого, котрий уже був на межі декомпенсації, бо чекав на трансплантацію півроку, і так зробили першу в Україні пересадку серця – незважаючи ні на що. А вранці на п’ятихвилинці директор Інституту, замість того, щоб привітати з досягненням, сказав: «Та як ви посміли це зробити, не узгодивши зі мною!» І цілий тиждень мені забороняли розмовляти з журналістами, хоча ті стояли під дверима, бо інформація просочилася. Коли почали з’являтися домисли, я таки наполіг: мусимо повідомити, що ми виконали пересадку й пацієнт живий», – розповідає Борис Михайлович. Він зізнається: після тієї операції почувався страшенно втомленим – адже тиждень практично не виходив із реанімації, «витягуючи» хворого. А найвищою оцінкою зробленого для нього став дзвінок Амосова: Микола Михайлович зателефонував через 3 дні після трансплантації й схвильованим голосом привітав Бориса Тодурова, зауваживши, що в 60-ті роки сам хотів зробити подібну операцію, але не наважився. Так Україна ввійшла в реєстр держав, які виконують пересадку серця, і стала, так би мовити, членом елітарного медичного клубу.

Розвитку трансплантології у нас заважає … суспільна думка

Нині в Україні, за словами Бориса Тодурова, 5 центрів готові робити такі операції десятками, є й державна програма підтримки хворих. «Один із наших пацієнтів, Едуард Соколов, уже 10 років із пересадженим серцем. Трансплантація дозволяє людям повернутися до повноцінного життя та є економічно вигідною державі – інваліди стають працездатними, а пересадка нирки, наприклад, загалом обходиться у 2-3 рази дешевше, ніж діаліз. Але на перешкоді розвитку трансплантології стоїть наше законодавство, а якщо копати глибше – суспільна думка, частково сформульована й журналістами. Будь-який негатив у цій сфері підхоплюється й ставиться тавро «чорні трансплантологи». І це без рішення суду! На Заході таке недопустимо. У Росії, Білорусі діє закон, який передбачає презумпцію згоди: людина за життя, якщо бажає, дає згоду на посмертну трансплантацію власних органів – і нема ніяких кримінальних афер. На мою думку, це найкращий шлях. Ми ж в Україні змушені питати згоди в родичів померлого, щоб отримати донорські органи, і це – предмет корупції, бо рідні частенько питають: «А скільки ви мені за це заплатите?», – із сумом констатує Борис Михайлович.
Попри усталену думку, що для лікарів характерне емоційне вигорання й вони з роками «черст¬віють», Борис Тодуров, навпаки, стає сентиментальнішим. Каже, не зміг стримати сліз, коли перед врученням йому статуетки «Гордість країни-2011» несподівано показали сюжет, де донька пригадує сумний момент із дитинства: як у садку готувала танець Сніжинки, а тато не зміг подивитися виступ, бо поїхав на термінову операцію. Розчулює професора й бабуся, котра встала вдосвіта, напекла пиріжків і ще теплі принесла йому, вистоявши попередньо величезну чергу, – бо колись він урятував її онука. Останні кілька років Борис Михайлович їздить на гору Афон. Тиждень проведе в монастирі – й повертається просвітленим: там приходить усвідомлення справжніх цінностей і тлінності всього живого, негатив, що накопичився в душі, просто зникає.
Наразі Борис Тодуров очолює один із найсучасніших медзакладів України – Київський міський центр серця, співавтором проекту якого був сам. Тут зібрані найкращі професіонали, тут людей рятують від неминучої смерті. Але керувати таким закладом – велике навантаження. У 5.30 у Бориса Михайловича вже підйом, о 7-й він на роботі, відповідає на листи, проводить обхід, п’ятихвилинку й із 9-ї до 15-ї оперує. Затим – оформлення паперів, поїздки в міністерство. Додому потрапляє ближче до 9-ї вечора. Та попри зайня¬тість, серце заслуженого лікаря України належить дружині, з котрою вже 27 років щасливі в шлюбі, й дітям та онуку, якого в його честь назвали Борисом. Каже, їхні успіхи радують його більше, ніж власні.

Аудіозапис слухала Мирослава Галас, "Закарпатська правда"