Путін успішно грає на антиамериканських настроях європейських націоналістів

Сьогодні не тільки кремлівський клоун Жириновський заявляє, що Україну треба розділити: Львів віддати полякам, Чернівці – румунам, а Закарпаття – угорцям. Ідеї запровадження угорської національної автономії на Закарпатті з подальшою інтеграцією його до Угорщини чути від «Йоббіка» та навіть «Фідесу». Розділити Україну на підставі сумнівного «історичного права» готові польські та російські націоналісти. Румуни вагаються висунути конкретні територіальні претензії, бо бояться ланцюгової реакції у заселеній угорцями Трансільванії...

Усіх політиків, партії та рухи, про які йтиметься у статті, об’єднує кілька фундаментальних засад: євроскептицизм, схильність до конспірології, антилібералізм та майже стовідсоткове путінофільство. Крім того, вони дуже часто експлуатують старі нацистські гасла та ідеї, але в «окультуреній» для роботи в сучасних європейських умовах формі. Ці партії і рухи то латентно «дрімали» у своїх країнах, то ставали серйозною муніципальною і навіть парламентською силою.

Вони боролися з припливом іммігрантів, захищали «традиційні цінності», по-своєму рятували Європу і світ від світової «ліберальної змови». Одним словом, свято вірили, що США і Європейський Союз – це витвір світової «закуліси», захиститися від якої можна тільки за допомогою твердих націоналістичних переконань та «істинної» віри. Можливо, вони би так і бовталися у своїх локальних (національних) ополонках, якби на світовому обрії не з’явилася потуга, яка цілеспрямовано, на найвищому державному рівні почала реалізовувати ідеї, про які європейські праві радикали могли тільки тихенько мріяти.

«С фашистской силой тёмною, с проклятою ордой»

Росія довго накопичувала злість та образи на весь довколишній світ. Злилася і ображалася, що програла Холодну війну. До слова, у цій війні не можна було ні виграти, ні програти: міг перемогти тільки здоровий глузд. Що насправді і сталося, але Росія це відчитала інакше. Вона не зрозуміла, що СРСР та старий світовий устрій, який склався після Другої світової війни, недовговічні. Бо демократія, свобода волевиявлення і повага до національного суверенітету для них смертельно небезпечні. Не зрозумівши цього, Росія всю провину за розвал СРСР і так званого соціалістичного табору поклала на підступний і ненависний Захід. Мовляв, світова «закуліса» змовилася проти прекрасного, чистого і справедливого «русско-православно-слов’янського» світу і стала нищити його неперевершену цивілізацію.

Одним махом демократичні цінності, на яких базується сучасна цивілізація, опинилися під сумнівом. Толерантність «росіяни» почали трактувати як вседозволеність та розбещеність, демократію (некеровану) як неефективний устрій і розгул анархії, а глобалізацію– як масонський задум підкорити світ. Здавалося б, з таким «баченням» світу у Росії не могло бути багато союзників, принаймні серед адекватних, відповідальних політиків. Однак ні.

Кремль давно розпочав пошуки союзників для того, щоб перешкоджати європейській інтеграції, бо розумів вступ до ЄС країн колишнього соцтабору як їхній вихід зі сфери російських впливів. Економічна слабкість Росії довший час змушувала її, зціпивши зуби, спостерігати не тільки за відходом із російської орбіти колишніх «підлеглих» по соцтабору, але й за їхньою інтеграцією в Євросоюз. Інтеграція цих країн в ЄС означала остаточну втрату впливу на них Росії. Згодом втекти від Росії вдалося навіть деяким колишнім радянським республікам. Коли подібна перспектива засвітила Україні, то Росія зважилася на крайні заходи, дійшла аж до анексії і збройної агресії.

Росія зрозуміла, що рано чи пізно настане той час, коли ні енергетичний шантаж, ні підкуп національних еліт, ні розвал обороноздатності України вже не гарантуватимуть повного контролю над нею. Тож Москва почала готувати міжнародний ґрунт для прямої агресії. Мільярди доларів тратилися Росією на так звану промоцію Росії у світі. На практиці ж це означало, що росіяни вкладали гроші у створення брехливих ЗМІ, які «інформували» світ про миролюбні плани Росії і про постійні змови Заходу проти «руського міра», «слов’янської цивілізації» і взагалі про спроби реваншу сучасних західних «фашистів» (німці, поляки, британці, американці та ін.) встановити повний контроль над Україною.

Поки російська пропаганда розповідала світові, що США та їхній васал ЄС вкотре взялися за організацію «кольорової» революції, кремлівські агенти формували своєрідний«чорний інтернаціонал». Працювали зі всіма маргінальними на той час угрупуваннями неонацистів, крайніх націоналістів, антисемітів та всіляких ксенофобів. Цей маргінальний мотлох і мав стати опертям для Росії. Перш за все в інформаційній війні, щоб на внутрішньому ринку створювати видимість, що Європа не така вже й об’єднана, що є багато людей, які виступають проти Євросоюзу і навіть не те, що виправдовують політику Росії, але гаряче її підтримують.

До цього антиєвропейського націоналістичного інтернаціоналу увійшли: Австрійська партія Свободи (Гайнц Штрахе), Національний фронт Франції (Марін Лє Пен), італійська «Ліга Півночі» (Маттео Сальвіні), певною мірою польські Національний рух та Конгрес нової правиці (Януш Корвін-Мікке), повністю угорська ультра-націоналістична партія «Йоббік» та навіть консервативний «Фідес» на чолі з прем’єром Віктором Орбаном і … Всеукраїнське об’єднання «Свобода». Ось основні стовпи путінської антиєвропейської політики. Роблячи ставку на європейських крайніх правих, серед яких є відверті неофашисти і неонацисти, Росія консолідує їх і в такий спосіб навіть легітимізує. За словами російсько-британського публіциста Петра Померанцева, Росія «по-різному підтримує різні конспірологічні сили в Польщі, Чехії, Словаччині і навіть Франції».

Таким чином у текст відомої радянської пісні «Священная война» треба ввести слова«Россия» і «вместе» з «фашистской силой темною»…

Для чого їм «Свобода»?

ВО «Свобода» виникло і сформувалося, взоруючись на австрійських «свободівців». Захоплення націонал-соціалізмом навиворіт (заснована як Соціал-національна партія України – СНПУ) у цієї маргінальної колись політичної сили проявилося від народження. Після довгих виборчих митарств керівництво партії зрозуміло, що на одних аналогіях із німецьким націонал-соціалізмом та епатажі символами далеко не заїдеш. Саме тому, СНПУ перейменовують 2004 року на більш респектабельну назву ВО «Свобода». При перейменуванні однозначно прототипом послужили австрійські ультраправі Йорга Гайдера.

В 2000 році коло кумирів офіційно розширилося, і на арену вийшов засновник та натхненник французького Національного фронту – Жан-Марі Лє Пен. 21 травня 2000 року Жан-Марі Лє Пен особисто прибув до Львова, щоб підписати протокол про співпрацю з лідером партії Олегом Тягнибоком. Тягнибок, випромінюючи щастя, заявив, що відтепер вони разом будуватимуть «Європу вільних націй».

Тобто не об’єднану Європу, базовану на ліберальних загальнолюдських цінностях, а Європу національних мозаїк. Але «Свобода» за своє довге політичне життя встигла набратися специфічного багажу. Це і співпраця з австрійськими «свободівцями», і дружба з «Євронатом» – свого роду націоналістичним інтернаціоналом, і близькі контакти з французьким Національним фронтом. Це і контакти з угорським «Йоббіком», і навіть спільні марші з польськими ультраправими угрупуваннями. Що ж єднало їх усіх, таких різних?

Попри те, що європейські націоналісти мають більше претензій одні до одних і потайки плекають реваншистські плани «повернення втрачених слави і територій», антилібералізм цих сил та ненависть до домінування загальнолюдських цінностей в архітектурі сучасної Європі перетворює їх на палких союзників. Але тільки до пори до часу.

Фінансові вливання та інституційна і медійна підтримка ВО «Свобода» із невизначених джерел зробили свою справу. «Свобода» на позаминулих парламентських виборах зробила справжній фурор, завівши у парламент до сорока депутатів. Регіоналівська влада максимально розчищала шлях для цієї, здавалося б, ворожої для неї політичної сили. «Свобода» перемогла на місцевих виборах у трьох галицьких областях. «Свободівські» емісари заполонили ефір більшості місцевих і центральних телеканалів. А далі пішли «факельні походи», «Дні вишиванки» під нацистськими рунами та банерами зі зображенням офіцерів Дивізії СС «Галичина». Далі «Свобода» почала нахабно перетворювати Західну Україну на своєрідний націоналістичний анклав, рясно здобрюючи візуальну картинку різними ексцесами зі старими радянськими ветеранами, риючи прірву між Сходом і Заходом України.

Можна припустити, що жертводавці «Свободи» були зацікавлені в тому, щоб та скомпрометувала всі політичні імпульси, які виходили із Заходу України. Щоб вони були неприйнятними ні для українців на Сході, ні для сучасних європейців. Так в Україні чи не навічно законсервувався б клептократичний режим Януковича, бо ідеї з регіону, де панує «Свобода», не сприймала б решта України. І з другого боку, якби центральна українська влада кинула сили на придушення «розгулу неофашизму» в анклаві, то ні одна демократична європейська країна не стала б на захист такої України.

Можливо, «свободівський» провід і не здогадувався про ці далекосяжні плани, а може, знав, але думав, що йому вистачить політичного хисту перехитрити ворожих стратегів і на додаток скористатися їхнім фінансовим та інформаційним потенціалом.

Такі припущення ще були можливі до часу вибуху в Україні революції. Але під час революції ВО «Свобода» почало дуже дивно поводитися. Спочатку вона намагалася всіма силами поставити під свій партійний контроль Євромайдан у Києві і Львові. Коли це не дуже вдалося, то «свободівські» лідери почали всіляко ганити проєвропейську спрямованість Майдану. Усіма способами хотіли показати, що це не Євромайдан, а українська націоналістична революція. Тобто «Свобода» мала забезпечити для російської пропаганди і легковірних європейців аргумент, що в Києві зібрався не Євромайдан, а фашистська та антисемітська хунта, яка хоче захопити владу в країні.

«Свобода» публічно декларувала свій радикалізм та крайню опозиційність до владного режиму, але на практиці обмежувалася тільки полум’яною риторикою зразка 30-40-х років минулого століття. Підсовувала Майданові червоно-чорні прапори, нацистські гасла з минулого, влаштовувала факельні походи, маркувала простір портретами українських націоналістичних діячів минулого, тобто всіляко відвертала увагу від головної ідеї Майдану – повалення авторитарного режиму і євроінтеграція України.

Коли це не вдалося, то в хід пішли відверті провокації від чільних діячів «Свободи». Складалося враження, що «Свободі» наплювати на авторитет України у світі, їй байдужою є навіть власна репутація – вона за будь-яку ціну мусить забезпечити російські ЗМІ та російських дипломатів компрометуючою Україну картинкою.

І поволі ситуація стала прояснятися. Олег Тягнибок, Юрій Михальчишин та Ірина Фаріон не переставали повторювати, що вони не проти Європи, що вони йдуть туди, щоб змінити її зсередини, щоб позбавити її від впливів ненависних «ліберастів» і «толерастів», щоб замість ліберального ЄС побудувати «Європу вільних націй». Те ж саме про ЄС не перестають торочити і європейські ультраправі. Коло замкнулося.

У бій проти України вступають ультраправі націоналісти

Ми далекі від думки, що Кремль мав аж такі впливи, щоб засновувати та повністю координувати всі праворадикальні рухи в Європі. Просто і Владімір Путін, і євроскептичні маргінали дуже потребували один одного. Європейські ультраправі побачили в Путіні лідера руху, який, володіючи неймовірним енергетичним та сировинним потенціалом, здатний впливати на перебіг світових процесів. Путін бачив у своїх європейських «партнерах» ситуативних союзників, здатних розвалити Євросоюз зсередини. Він досить успішно грає на антиамериканських, антиглобалістських настроях європейських націоналістів та солідаризується з ними щодо потреби збереження традиційних цінностей. За цю солідарність європейські ультраправі готові «віддячитися» Путіну правом на Україну. Випадає з цього полюбовного кола тільки ВО «Свобода». Бо ж невже можна допустити, що українські ультра-націоналісти брали участь у антиукраїнській грі?

А ще недавні європейські союзники «Свободи» один за одним почали присягатися Путіну у вічній любові, захоплюватися його режимом, пропонувати взяти на себе відповідальність за «державу, що не відбулася» – Україну.

Марін Лє Пен полетіла до Москви, щоб заявити, що вона цілком і повністю підтримує політику Путіна. Вона за один раз розставила всі крапки над «і»: визнала кримський псевдо-референдум, закликала федералізувати Україну (читай – розділити на сфери впливу), присягнулася у своїх антиамериканізмі та проросійськості й назвала Путіна альтернативою прогнилому Євросоюзу. Вона відкрито констатувала, що її завданням є знищити Євросоюз. Донька засновника французького Національного фронту, з яким Олег Тягнибок підписав протокол про співпрацю, заявила, що всім, хто протистоїть «новому світовому порядку, нав’язаному США та Євросоюзом, треба об’єднатися» навколо Росії.

А такі твердження Марін Лє Пен, як нелегітимність української влади і легітимність Віктора Януковича, взагалі потонули в хорі європейських ультраправих.

Але найбільш радикальну позицію зайняв лідер італійської «Ліги Півночі» Маттео Сальвіні. Сальвіні, один з небагатьох депутатів Європарламенту, відвідав окупований Крим, тим самим визнаючи законність його анексії Росією, категорично виступив за скасування санкцій проти Росії та назвав війну проти України не агресією, а війною західних товстосумів проти Путіна за те, що він посмів захищати інтереси свого народу. «Ліга Півночі» стала єдиною італійською партією, яка визнала законність приєднання Криму. Ця партія, впливи якої поширюються в основному на багату Північ, виступає за від’єднання «жебрацького» Півдня. В риториці цієї партії дуже часто можна зустріти аргументи, що «працьовита» Північ годує «ледарів» Півдня. Українці вже знають одних «годувальників» і чим це все скінчилося.

До слова, Путін остерігся зустрітися з Марін Лє Пен, виславши на розмову спікера Держдуми Сєргєя Наришкіна, а от з паном Сальвіні не погребував зустріччю в Мілані 17 жовтня 2014 року.

І взагалі на підтанцьовках у кремлівських політиків виступають лідер Австрійської партії «Свободи» Гайнц Штрахе та президент польського Конгресу нової Правиці Януш Корвін-Мікке. Тексти, що виголошують ці панове, ніби написані під копірку. Так, Гайнц Штрахе вважає, що в Україні не відбулося ніякої революції, що це була тільки спецоперація західних (читай – американських) спецслужб. Бо вбивство снайперами людей на Майдані ще не розслідували…Він настільки перейнявся путінськими аргументами, що навіть приплів, буцім Майдан було організовано, щоб зірвати Олімпіаду в Сочі. Штрахе також виступив у ролі борця з антисемітизмом, заявляючи, що на Майдані була відверто антисемітська партія – «Свобода». При цьому забув, що сам належав до неформального нацистського угруповання «Вандалія» і до його партії австрійські євреї мають безліч претензій: неонацистські ідеї, заперечення Голокосту.

Гайнц Штрахе, не зважаючи на молодий вік, «добре» поінформований про те, що західні країни за право об’єднати Німеччину обіцяли Росії не розширювати НАТО на Схід. При всьому тому, що недавно Міхаїл Горбачов на святкуванні в Берліні заявив, що про таке мова навіть не йшла. Але Штрахе знає краще, йому навіть відомо, як зберегти мир і спокій в Європі. Потрібно просто не втягуватися в «американські задумки».

У цьому з ним цілком солідарний його польський колега Януш Корвін-Мікке, обраний депутатом Європарламенту на недавніх виборах. На його думку, Путін дуже слушно зробив, забравши Крим. Він також вважає, що війну в Україні розв’язали США та ЄС, щоб приховати економічну катастрофу та майбутнє банкрутство своїх країн. Корвін-Мікке вважає, що Польща не має права ангажуватися в цей конфлікт і пафосно заявляє: «То не наша війна!»

Угорсько-польсько-румунські реваншисти

Можна констатувати, що Росії вдалося згуртувати європейських ультраправих на ґрунті їхнього антиамериканізму та антилібералізму. Крім того, Росія успішно бавиться з їхніми історичними комплексами. Тепер не тільки кремлівський клоун Жириновський заявляє, що Україну треба розділити: Львів віддати полякам, Чернівці – румунам, а Закарпаття – угорцям. Ідеї запровадження угорської національної автономії на Закарпатті з подальшою інтеграцією його до Угорщини чути від «Йоббіка» та навіть «Фідесу». Розділити Україну на підставі сумнівного «історичного права» готові польські та російські націоналісти. Румуни вагаються висунути конкретні територіальні претензії, бо бояться ланцюгової реакції у заселеній угорцями Трансільванії.

Всі ці розмови відбуваються поки що на рівні дотепів та жартів. Але всі ці «жартівники» прагнуть реваншу в своїх країнах. Дехто вже відсвяткував свій успіх на комунальних виборах (Франція та Угорщина). Польський «Національний рух» причаївся і тихенько хоче скористатися вічними суперечками між ПО та ПІСом, щоб взяти владу в країні на муніципальному рівні. При чому, не дуже ламаючи голову над програмою, пропонуючи зосередитися на таких постулатах: польська торгівля в польських руках; польська земля у польських руках; нуль злотих на культурну «дивіацію» (збочення); спорудження стрілецьких полігонів у кожному повіті та ведення «активної історичної політики».

Власне, «активна історична політика» польських «народовців» полягає не тільки в декомунізації публічного простору (скільки ще там лишилося знаків комунізму після 25 років), але й і в розвінчуванні традиційного українського фашизму.

Святе місце не довго залишається порожнім

Здавалося б, що тепер загроза Україні виходить виключно з північно-східного боку. Всі основні ризики, що виходять від Росії, нам відомі. Але є ще й специфічні західні сусіди. А вони не готові бачити Україну у складі демократичної Європи, та й сама демократична Європа їм зовсім не по нутру. Та й українці вже добре зрозуміли, хто такі галасливі ультраправі євроскептики.

ВО «Свобода» уже не потрапила до парламенту, і можна було б спокійно зітхнути, що ультраправий фронт проти України провалився. Однак на зміну «гамірній» «Свободі» приходять інші, ще не дуже засвічені проекти. Вони ховаються за ідеєю децентралізації, дбають за відродження регіональних традицій, цураються політичних назв та дефініцій.

Остання виборча кампанія наочно продемонструвала брак коштів у ВО «Свобода». Відпрацьований матеріал, так би мовити. Натомість новопостала Європейська галицька асамблея на брак коштів не скаржиться. Її дорогі, помпезні заходи вражають розмахом та вишуканістю. Не встигне ЄГА провести якийсь локальний культурний захід, а центральні російські ЗМІ вже пишуть і говорять про це. І не просто пишуть, а так, як «треба». Наприклад, відбулася дискусія щодо «галицьких стратегій», а російські ЗМІ вже інформують, що три галицькі області вирішили не чекати решту України і окремо інтегруватися в ЄС. Те, що це не можливо ні з правової точки зору, ні навіть не відповідає законам формальної логіки, нікого не цікавить. Запускається пробна куля про те, що Україна не єдина, що її регіони мають різновекторні інтереси. І в результаті в голови у специфічних європейців закрадається сумнів, а чи не поділити нам ту «недодержаву»?

Або провів Олег Хавич дуже «актуальну» дискусію про заміну в Україні кирилиці на латиницю, і відразу більшість російських медіа захлинаються заголовками на зразок: «Українські націоналісти хочуть насильно перевести українців на латиницю». Це месидж для внутрішнього вжитку. Він має викликати спротив у всіх, хто проти такого насильства. Заголовок, де йдеться про бажання «галицьких сепаратистів» перейти на латиницю, адресований зовнішньому споживачеві. Мовляв, навіть на Заході України не так усе просто, там є якийсь галицький рух. Одним словом, як не крути – нема ніякої України. А якщо і є, то тільки така собі недодержава, яку, для її ж блага, краще поділити між собою більш зрілим і сформованим народам.

П.С. В Україні почалися, на щастя, люстраційні процеси. Це не зовсім те, чого потребувало б наше суспільство, але… З’явився шанс звільнити управлінську систему від корупціонерів та прихильників старої системи. Проте жоден пункт закону про люстрацію не зачепить активних агентів чужих спецслужб. Люстратори захопляться пошуком старих комуністичних сексотів, які діяли років тридцять тому, а от нові свідомі або несвідомі агенти Кремля залишаться на своїх місцях. А Юрій Михальчишин перестане бути націоналістом-революціонером і перейде працювати в центральний апарат СБУ.

Захід.net