Закарпатець зняв художній фільм-фентезі з іноземними акторами про глибинку Карпат

У нас з’явився художній фільм про Тячів. Із цікавим сюжетом, іноземними акторами та власними саундтреками. Стрічку зняв режисер В’ячеслав Бігун – кіномитець, який народився в Тячеві, проте вже давно живе за кордоном.

Що цікаво, ще донедавна він працював юристом, зокрема в Європейському суді з прав людини в Страсбурзі. Фільм про закарпатське містечко мріяв зняти давно – це як данина малій батьківщині. Вийшло непогано. Стрічку «Місто Ангела» вже презентували в Тячеві, відбулася й Інтернет-прем’єра. «Закарпатка» вирішила скористатися можливістю поспілкуватися з кіномитцем та дізнатися, чому Тячів став «героєм» художнього фільму.

Історія про американського дослідника

– В’ячеславе, про що власне фільм? Про сам Тячів чи на цьому фоні якась інша історія?
– Стрічка – про пригоди іноземця на Закарпатті. За жанром це водночас і фентезі, бо події відбуваються наче уві сні, а подорож іноземця – частково сюрреалістична. Водночас це й музичний фільм, ба там чимало народних пісень краю в сучасному виконанні, які супроводжують події.
– Як виникла ідея створення кінострічки?
– Влітку під час прем’єри в Тячеві нашого фільму «Мати. В ім’я мільйонів», знятого за мотивами Олександра Довженка, глядачі підходили до мене й цікавилися, чи не планую зняти фільм про місто. А я й мав такий задум. Хотів зняти щось цікаве, не рекламне, а більш творче – художнє, документальне. Останнє – це справа часу, бо Тячів у нас давній, історія його – багата. Це виявилося концептуально складне завдання. Треба було ще пошукати підхід. І ми його спробували знайти.
– Чому стільки уваги саме Тячеву?
– Це – моє рідне місто, де я народився й зростав. Але фільм не так про Тячів, як про подорож до нього.
– Розкажіть трохи про саму сюжетну лінію. Звідки вона?
– Частково з життя, частково – з уяви. З життя, бо сюжет подорожі – це почасти реальна історія американського дослідника в наших краях. З уяви, бо йдеться про ангела-хранителя. Чи може бути такий у міста? В Києві – це Архангел Михаїл, наприклад. Захопився цією ідеєю – дослідив, що встиг, розвинув ідею й написав сценарій.
– Хто знімався у фільмі? Знаю, що в головній ролі – іноземець.
– Усі актори місцеві, в основ­ному, – тячівці. А ось головну роль люб’язно погодився зіграти Шон Вільямс.
– А хто він?
– Американський дослідник автентичних українських музичних традицій. Як виявилося, він має кінодосвід – актора, монтажера. Свого часу сам зробив фільм про музичні традиції нашого краю. Власне він, його подорожі й дали нам мотив для сюжету фільму.

«Мрію, що Закарпаття може стати новим Голлівудом…»

– Важко було знімати? Тячів же до цього не звик…
– Важко. Ніхто не звик. Кінозйомки – це титанічна праця, яку можна порівняти з народженням дитини. Добре, що мої нові друзі й колеги ознайомилися з цим процесом. Зі сторони це все нерідко видається комічним – ми чимало насміялися, переглядаючи у вузькому колі фрагменти зі зйомок. Для мене особисто зйомки за рівнем напруження та відповідальності– як бойові дії.
– Довго йшла робота?
– Ми працювали над фільмом приблизно півроку. Місяць пішов на сценарій. Знімали всього п’ять днів – саме стільки дозволив графік Шона Вільямса й мій на той час. Потім були деякі дозйомки. Монтаж і музичне оформлення зайняли близько чотирьох місяців, бо чимало робилося дистанційно. Прем’єра фільму відбулася 5 січня 2015-го на великому екрані в Тячеві, а в Інтернеті стрічка з’явилася 14 січня.
– На який результат очікуєте від фільму?
– Позитивний, хоча в фільмі бачу чимало такого, що можна би покращити. Стрічка вже сподобалася глядачам у Тячеві. Хочуть бачити продовження. Мер назвав фільм «візитною карткою» міста. Далі – побачимо, як його сприймуть інші.
– Зараз рідко знімають кіно, бо це недешева справа. Як вам вдалося знайти на це кошти?
– Матеріальну підтримку почасти надала Тячівська міська рада. Трохи коштів надав благодійник М. Томишинець. Знімальна техніка була наша чи орендована.
– Де цей фільм показуватимуть?
– Мер Тячева Іван Ковач обіцяв показувати його на великому екрані в центрі міста, директор кінотеатру – на великому екрані. Крім того, на кінофестивалях, а згодом, сподіваюся, й у відкритому доступі.
– Розкажіть трохи про себе, зокрема про інші зняті вами фільми.
– Я зі своєю командою завершив роботу над 7-ма фільмами, ще кілька – в процесі. Про них детальніше можна дізнатися в міжнародній кінобазі. До речі, відзняли ще одну стрічку про події в краї – історичну, під назвою «Я і є вона». Фільм розповідає про неймовірну долю партизанки Василини. Ця 85-річна героїня мешкає на кордоні нашої та Івано-Франківської областей. Свого часу вона кілька разів дивом врятувалася від смерті. Ми також завершили роботу над стрічкою про Лесю Гонгадзе – «Серце мами Гонгадзе».
– Як гадаєте, кіно про Закарпаття стане комерційним?
– Це складне питання. З одного боку, вважається, що кіно не задовольняє базових потреб людини, це, радше, «делікатес»: можна обійтися, але враження незабутні. А якщо серйозно, то в ідеалі кіно – це хліб для душі. Але якщо брати весільну відеографію, де деякі відеографи, по суті, роблять маленькі весільні фільми, то вони вже комерційні. Звісно, це не кіномистецтво. Тому такі фільми, як той, що про нього говоримо, потребують соціальної підтримки держави, громади, меценатів. Але вона того варта – наш край побачать. А загалом я мрію, щоб Закарпаття стало новим Голлівудом.
– Тепер ви – частина закарпатського кіно. Що знаєте про нього?
– Небагато, на жаль, і було б цікаво дізнатися більше. Знаю трохи про фільми, які в нас знімалися чи писалися. Мій батько був знайомий із Іваном Чендеєм, котрий написав сценарій до фільму «Тіні забутих предків». Певен, що в нас тематично й візуально величезний потенціал.
– До речі, вас нечасто можна зустріти в Україні…
– Коли як – буваю і в Україні, й за кордоном. Наразі пишу з нині такого турбулентного й вічно казкового Парижа. Тут у Сорбоні займаюся кіномистецтвом і готуюся до чергових зйомок фільмів.
– Знаю, що ви раніше займалися юриспруденцією, навіть працювали в Європейському суді. Як перекваліфікувалися?
– А я й залишаюся вченим-юрис­том. Маю понад 500 публікацій. Але прийшов час кіно, тож тепер роблю й фільми на тему прав людини. Отримав доволі ґрунтовну підготовку з режисури ігрового та документального кіно, базову підготовку в інших напрямах кінематографу за кордоном і частково – в Україні. Додам, що кіномистецтвом цікавився здавна, перший аматорський фільм зробив ще в 1998 році – про своє життя в Америці. Написав не одну публікацію, книгу про кіно – зокрема юридичне. Тепер займаюся цим і професійно.
Денис ФАЗЕКАШ