Спогад про цензуру, або Урок на все життя

6 червня – професійне свято українських мас-медійників.

ПРОЛОГ

Якби зараз жив співак і виконавець майже 800 своїх унікальних пісень і віршів, театральний актор, рупор про життя навиворіт у колишньому СРСР Володимир Семенович Висоцький (він помер 35 років тому в Москві й похований на Ваганьковському цвинтарі), то неодмінно одним із перших засудив би воєнну агресію Президента Росії, свого тезки Путіна стосовно України. А ще, без сумніву, разом із іншими патріотами стояв би на московських мітингах, із його "бардських" вуст лунала б поезія, що неминуче виганьбила б імперські замашки лідера країни-сусідки, войовничих терористів, сепаратистів, бойовиків тощо. Звісно, жив би демократією, був би її співцем, як своєї пори боянами були академік Андрій Сахаров, правозахисниця Валерія Новодворська, Борис Нємцов та інші. Але з життя пішов задовго до перебудови – у 1980 р., маючи усього сорок два з половиною роки.

І ТАКИ НАПИСАВ...

Брався описати цю маленьку й трохи казусну міні-історійку у своєму ранньому журналістському житті кілька разів. Але завжди відкладав зображення примітного з погляду сьогодення епізоду стосовно смерті 29 липня 1980 р. у Москві поета-пісняра-артиста Володимира Висоцького. У радянські часи цей спомин особливої актуальності не мав. А у дев'яностих, через безліч сімейно-побутових клопотів, двійко маленьких дітей у тому числі, усе тимчасово призабулося. І коли настала справжня свобода слова, захотілося все це в пам'яті "оновити", що засвідчило б суть функціонування преси в тоталітарній країні (догорбачовській). Але у переддень 25-ої річниці з дня смерті В. Висоцького певний час журналістикою не займався. До тридцятих роковин (у 2010 р.) цієї трагічної дати прихворів – теж не написав. Із нагоди 75-річчя від дня народження видатного барда радянської епохи (у січні 2013 р.) була якась інша серйозна причина не взятися за перо. А потім то часу не вистачало, то натхнення пропадало і т. д. і т. п.
Зараз, працюючи корспондентом "Берегова" та маючи більше вільних годин, вирішив розказати, як, практикуючись у газеті "Закарпатська правда" (орган обкому КПУ) в Ужгороді влітку 1980 р. (студіювання газетного ремесла припало на липень-початок серпня), написав інформацію про цю неймовірно важку та гірку утрату. Спершу "нашкрябав" від руки, відтак писання передрукувала секретар-машиністка, і я навіть здав його відповідальному секретарю (здається, Володимиру Мариніну). А той скерував сторінкову замітку до одного із заступників головного редактора (якщо не помиляюся, Миколи Рішка, адже "шеф" обласного партійного часопису Олександр Коробко перебував у літній профвідпустці). Слід сказати, що всі були висококласними журналістами: на сьогодні, як не прикро про це писати, ця "закарпатськоправдівська" трійця вже покійна.
– Чи буде завтра в газеті моя замітка? – поінтересувався я від М. Рішка. Відповідь медійного метра: "Звісно, викладемо її на 1 сторінку, бо вже післязавтра застаріє й утратить актуальність..." Це був серйозний чоловік як у житті, так і в журналістиці, тож сумніватися у його заяві в мене не було жодної підстави.

ЗОЛОТЕ ПРАВИЛО – ЗАВЧАСНО НЕ РАДІТИ...

Я, звісно, потішився від такої твердої обіцянки. Радощі зашкалювали і від того, що написати про цю мінорно-сумну, але топ-новину, мовляв, удалося не будь-кому, а мені, практиканту-четвертокурснику факультету журналістики Львівського держуніверситету ім. І. Франка. Уявляв, як викладачі хвалитимуть під час захисту "практики" цю невелику, але таку козирну інформацію: як-не-як, Москва, смерть кумира мільйонів Висоцького (як не згадати роль Жеглова у фільмі "Місце зустрічі змінити не можна"), понад 110 тисяч людей на похороні тощо. Не кожному, міркував про себе, пощастило надрукуватися про передчасну смерть геніального співця, артиста, слава про якого не давали спокійно жити й спати компартійним ідеологам і КДБ, бо той "кусав" їх у своїх піснях, зі сцени тощо. А ось "Закарпатська правда", незважаючи на свою "компартійність", таки вмістила цю замітку...
Добре пам'ятаю навіть її назву – "Смерть співака із Таганки" (це – виправлений варіант відповідального секретаря, а мій робочий заголовок, якщо пам'ять не зраджує, звучав трохи по-іншому: "Сльози і смуток Олімпійської Москви"). Зрештою, як перше, так і друге охрещення було пристойним. Але не так сталося, як гадалося – моя втіха-радість виявилася "ранньою", вона луснула, як мильна бульбашка. Наступного дня (здається, у вівторок чи середу) я, ідучи в редакцію (вона тоді розміщувалася в центрі старого Ужгорода), в одному з кіосків Набережної за 2 коп. придбав свіжий номер новинки. Але навіть не розгорнув і не заглянув на її сторінки – тримаючи у руках, ледь не бігцем прямував на планірку. Розвернув газету десь після дванадцятої дня: зирк на першу, відтак другу й третю сторінки – замітки про смерть В. Висоцького нема. Поклав перед собою четверту шпальту й почав очима нишпорити – і теж катма! Мало не сказився від несподіванки, і мною, звісно, оволодів шок. Я завжди звик вірити й говорити правду, тож понадіявся, що слово заступника редактора поважного часопису – криця.

ЗВІДКИ ІНФОРМАЦІЯ?

Тодішній 27-річний кореспондент відділу пропаганди Віктор Дрогальчук (згодом він став головредом "Закарпатки", очолював управління преси ОДА й нині начальникує в "Ужгородських вістях") порадив піти до відповідального секретаря та з'ясувати, що ж трапилося? Я так і вчинив. Але двері газетного "штабу" виявилися зачиненими і я попрямував до заступника головного редактора. "Той самий обіцяльник" скоса глянув на мене через скельцята окулярів і недвозначно запитав: "Звідки, Михайле, таку таку інформацію?"
– Позавчора по телебаченню передавали, про смерть короткохвильове радіо інформувало своїх слухачів тощо, – не вгавав я.
– А яке радіо? – допитувався один із газетних керівників.
Отут я і запнувся. Адже з гуртожитку УжДУ, де нас, журналістів-практикантів (трьох із "Закарпатської правди", по одному з "Молоді Закарпаття" – Мирослава Дочинця, обласного радіо та видавництва "Карпати") прилаштував вузівський профком, на канікули роз'їхалися ледь чи не всі студенти. На поверсі мешкали ми і якийсь третьокурсник-фізик із Мукачева, пам'ятаю, що звали його Богдан, а прізвище не затямив (коли через 20 років зустрілися в місті над Латорицею – заледве один одного упізнали). Юнак зостався, аби перездати іспит. Ось він і "розніс" вість про передчасну смерть цього співака, який і насправді був улюбленцем мільйонів, кумиром молоді насамперед. А добув її, слухаючи "ворожі" "Голос Америки" чи "Вільну Європу" на хвилях транзисторного радіоприймача марки "VEF". І тільки після того, як західні радіоголоси поширили цю сенсаційну новину, Центральне телебачення (з Останкіна) вустами незабутніх дикторів Анни Шатилової та Ігоря Кирилова також одним чи двома реченнями сповістило про раптову кончину на 43-му році життя цієї унікальної людини, дошкульного критика радянської системи, що не раз потрапляв у немилість влади й спецслужб. Але це, як кажуть, тема вже іншої статті.

РОВЕСНИКА-ФІЗИКА Я НЕ ЗДАВ...

До речі, В. Висоцький був настільки популярним, що попрощатися з ним зібралося майже 110 тисяч москвичів і гостей столиці. Були на похороні й закарпатці, які в ті дні перебували на московській Олімпіади-80: перекладачі, водії, кухарі чи інші, хто опинився у ті липневі дні у російській столиці проїздом із заробітків з Півночі, Сибіру, Зауралля, Далекого Сходу тощо. А ще багато людей у регіонах, які звикли слухати його невмирущі та завжди актуальні пісні, також щиро співпереживали, оплакували смерть співочого божества тощо. Люд був шокований відходом у світ потойбічний людини, голос якої лунав із платівок у машинах, під час гулянь, на відпочинку, у молодіжних компаніях тощо. Ми, студенти-журналісти, та ще й у Львові, який недарма називали некоронованою столицею української демократії, також добре зналися з творчістю цього поета із хриплувато-бардівським басом. У нашій кімнаті також лунав його голос – з магнітофонної плівки, яку тоді можна було придбати лишень по блату та з-під поли. Звісно, я не "здав" свого ровесника-фізика з Ужгородського університету, бо інакше він не те, що не пересклав би іспит, але і взагалі "вилетів" би із вишу. Не виключаю, що і я поплатився б за інформацію про смерть Висоцького – як мінімум мене могли виключитти з лав ВЛКСМ, а як мінімум міг "вилетіти" з універу. За політично-ідеологічну несвідомість. Такі випадки в житті радянських студентів траплялися. Деякі трималися гідно, а слабаки кінчали життя самогубством. Відомо, що із західними голосами боролися різними методами, прагнули навіть нейтралізували їх надпотужними глушилками тощо. Але це мало допомагало. Слід також сказати, що В. Висоцький дуже багато платівок записав за кордоном, адже третьою його дружиною була актриса Марина Владі – красуня-француженка російського походження. Тож у демократичній Франції актор-демократ бував частенько. Саме на автомашині "Рено" їздив по Москві доти, поки не перекупив "Мерседес" (1976 р.) від тодішнього Генсека Леоніда Брежнєва. До речі, співак мав у власності навіть "Жигулі"-копійку.

ЗА КРОК ВІД ХАЛЕПИ

Отже, до кабінету я повернувся пониклий, і на таку мою похнюпленість звернув увагу завідділу інформації, знаний закарпатський фейлетоніст Олександр Підгорний (йому, як і В. Дрогальчуку, доручили опікуватися практикантами з Львівського університету – мною, С. Крашевським із Жидачева, мукачівцем О. Фроловим і двома студентками з Києва). Але "Кузьмич" (так нині йменують Дрогальчука), який щойно прийшов у цю обласну газету з тячівської районки"Дружба", того року одружився і відбув у післявесільну відпустку, тож половина "нашої" практики зразка 1980 р. пройшла без нього. Послухавши версію у відмові публікації, сам пішов довідатися, що ж трапилося. А коли повернувся, мовив: "Ти, Михайле, із цією інформацією про смерть Висоцького міг улипнути в серйозну халепу. Знаєш, що друкувати її заборонив сам обкомівський цензор, який ретельно вичитує все, що йде в номер..." А ще старші товариші зауважили, що із-за мене вже дісталося "на горіхи" всім, хто не зупинив новаторство-ініціативу практиканта. Зверху також дали пораду активніше доручати мені писати статті на інші теми... Приміром, сухенький, грізний і прискіпливий "експерт" із облліту (на прізвище Іванюк, здається), якого боялися всі – від райредакторів і аж до поетів і прозаїків, цікавився, де я викопав таку інформацію? Бо, мовляв, про це тої ночі повідомляли тільки західні радіоголоси. І чому я, приміром, не написав позитив про московську Олімпіаду, яка була в розпалі, звідки я родом, хто батьки тощо. Уже згодом довідався, що інформація про смерть Висоцького таки з'явилася у тодішніх центральних газетах, зокрема, у сміливих і тиражних московській "Вечерней газете", "Советской культуре", "Советской России" (через певний час редакторів цих видань змінили іншими головредами), а відтак у "Комсомольскій правді" (за радакторства В. Ганичева). Розлогих репортажів по телебаченню про похорон співця епохи "розвинутого соціалізму" не було через те, що буцімто всі журналісти й телеоператори були зайняті висвітленням Олімпіади. Отже, часу "на Висоцького" не мали. Наївне, звісно, пояснення! Згодом хотів розшукати свій рукопис, але і його слід пропав. Опісля мені сказали, що казус із заміткою зам'яли, адже за мною, мовляв, не водилося ніяких компроматів-грішків. А був би доти десь або на чомусь "засвічений" у КДБ, неодмінно дали б ходу цій справі. І не ясно, яким ходом це б пішло і чим завершилося б...

І НА ЗАВЕРШЕННЯ...

Дописуючи цю статтю про один окремо взятий епізод тридцятип'ятирічної давності, пов'язаний зі смертю В. Висоцького, розмірковую про Шевченківського лауреата-2014 р., мого однокашника М. Дочинця у висвітленні мукачівського періоду біографії поета-пісняра (В. Висоцький, як відомо, мав у Мукачеві родичів і часто приїжджав у місто над Латорицею). Розкопав Мирось ці факти дещо згодом, коли одружився на мукачівці Марії та переїхав у не друге, але й перше місто жити. Щоправда, про мій життєвий уривок-епізод призабув. Бо, як виявилося, у статусі практиканта-кореспондента "Молоді Закарпаття" поспіль кілька днів, які припали на смерть і похорон феноменального віршописця та "співця" епохи Союзу РСР"догори ногами", перебував у відрядженні за межами краю. Але пообіцяв, що неодмінно доповнить щоденникові записи про нашу практику в Ужгороді й доєднає свій коментар. Тим паче, що це була найяскравіша пора нашого молодіжного життя, коли ми ще парубкували, вільно знайомилися з ким хотіли, відомими постатями нашого краю у літературі І. Чендеєм, Ю. Шкробинцем, В. Ладижецем, Ф. Кривіним, у журналістиці М. Бабидоричем, Ю. Зейкан, П. Часто, Г. Данилюк у тому числі. Та й припала наша літня школа на дні московської Олімпіади-80, прощання з унікальною та виняткового як пісенного, так і творчого дару загалом людиною-артистом В. Висоцьким, за яким сльозилася та сумувала вся прогресивна громадськість. Недарма заголовок так і неопублікованої в газеті "Закарпатська правда" інформації "Сльози і смуток олімпійської Москви" запам'ятався назавжди. І взагалі, це була перша омана з боку партії влади. Епізод "учорашнього" дня заслуговує на увагу з кількох причин. По-перше, як під "парасолею" цензорів із облліту берегла та захищала себе компартійна преса, аби, не дай Бог, не зліпити щось крамольне. Бо пересічному газетяреві так могли дати "по шапці", що з очей іскри посипалися б! По-друге, була можливість тримали під контролем "закордонно-ворожі" голоси, слухати які вважалося модно, але небезпечно. По-третє, за будь-якої погоди на чатах стояли газетні редактори. За такого роду промахи-недогляди з них дерли по три шкури. А могли навіть у в'язницю запроторити. Ось такими врізалися в пам'ять ті "брежнєвські" роки-десятиліття – для журналістів, суспільства, партії, еліти і мільйонів простих громадян, у т. ч. читачів, слухачів, глядачів тощо.

Михайло ПАПІШ, м.Берегово.