Лікицари — закарпатське село, в котрому за 20 років не народилося жодної дитини

Українське село завжди було поневоленим: то безправним кріпаком, то об’єктом безкарного грабежу, то постачальником дешевої робочої сили для завойовників чи примусовим годувальником поневолювачів.

Після проголошення незалежності України підхід уже нібито української влади до цієї проблеми не змінився: село й надалі розглядають виключно як своєрідний кормоцех держави, котрий має право на існування лише доти, доки служить джерелом казкового збагачення владних шахраїв і плацдармом для політичного утвердження різних пройдисвітів. Двічі дощенту пограбоване (за колективізації та при „деколективізації” у наш час), українське село опинилося перед загрозою цілковитого знищення. Не ощасливили його ні сертифікація землі, ні Земельний кодекс: далі триває масова втеча зі села працездатних людей, передусім молоді, збільшення кількості „неперспективних” сіл. Через відсутність кадрів по багатьох селах відбувається процес деградації: фізичної і духовної, інтелектуальної і моральної. І в той же час – що взагалі феноменально – саме село досі зберігає автентичність, мову, культуру, вірування і традиції предків. Тобто все те, на що ніколи не вистачає часу у людних мегаполісах.

Село Лікицари (Перечинський район) називають вимираючим селом. Розташоване воно всього за кілька кілометрів від найближчих сусідів – Липовця, Лумшор та Туричок. “Кілька кілометрів” – це за місцевими мірками: бо якщо кажуть, що “то туй близько”, або “за рогом”, то можеш сміливо налаштуватися крокувати щонайменш 5 кілометрів. Для горян це не відстань. Тим більше якщо йдеться про Лікіцари – сюди маршрутні автобуси не ходили і за радянських часів, нині ж приватних перевізників сюди й калачем не заманиш. Навіть якби мова йшла про один-єдиний рейс у добу, він і так виявився б збитковим. В селі нині проживає 56 чоловік. Це на папері. Фактично ж тепер, з настанням холодів усі, хто має дітей та внуків у більш облаштованих місцинах, залишають село до весни. Взимку навіть при бажанні сюди добратися важко, хіба як мороз скує землю і немає багато снігу. При дощах та мокрому снігу – всюди бездоріжжя і селяни ходять виключно пішки. Але стараються сидіти вдома – куди ж їм ходити? У Ликицарах залишилися переважно літні люди, які смиренно доживають свого віку на землі своїх батьків. Бабка Ганя, якій 76 літ, каже, що останній раз була 20 років тому в Перечині, а у вароші (це Ужгород), “ще коли дівков була”.

Найбільше від всього боїться великого снігу – засипле, мовляв, ганок, то ані до студні не дійти, ані дров набрати. Та й лячно якось: сутеніє рано, телевізорів тут мало, хіба транзисторний приймач чи не першого покоління випуску слухати.

Лікицари аж перенаповнені тишею. Хіба знічев’я десь каркне ворона чи подасть голос чиясь коза. Певний час не можеш усвідомити, чого бракує. Потім розумієш, що це, певно, перше село, у якому ти не чуєш дитячого сміху. Дійсно, школа закрита понад тридцять років і знаходиться у вкрай занедбаному стані. Останніми роками протягом дуже тривалого часу там жила місцева жінка трохи несповна розуму. Селяни її не вигнали – теж Боже створіння, куди ж подасться? Тим більше, що протягом тридцяти років у селі не було жодного школяра… До речі, за законом, у школі має навчатися бодай троє учнів – неважливо якого віку і в якому класі. Якщо двоє – то начальний заклад перестає функціонувати.

Кажуть, взимку з гір сюди спускаються вовки. Від відчаю, бо високий сніг позбавляє їх можливості прогодуватися. Тоді страждають собаки… А усі лицикарські бобики, здається, просто обожнюють людей. Кожен з них біжить до нас без всякого наміру погавкати, не кажучи вже, щоб вкусити. Певно, їм також набридла монотонність тутешнього життя.

Поява чужих у селі – подія, про котру можна погомоніти, гріючись у сусідів біля печі. Щоб не палити протягом цілого дня дрова, бабки у холодну пору року часто збираються по двійко-трійко у котроїсь із них і ведуть нехитрі балачки про життя.

Для них спогади про щасливе „колись” – єдина розрада серед самотнього і не дуже безпечного гірського життя. Сімдесятирічна тітка Олена пригадує, як колись тут зводили нові оселі, працювало колгоспне виробництво, раніше був млин та кузня. Показує на покинуті хати і всохлі сади. Магазину також немає – нині ця будова стоїть з заколоченими вікнами та дверима. Кажуть, що продавщині набридло ходити щодня пішки з Липовця, тим більше що денна виручка складала копійки. Тому ликицарці завбачливо запасаються усім необхідним: олії, муки, солі, сірників, каш і макаронів у кожного вдосталь. Плюс продукція з власного городу, молоко, сметана, сир. Як не розкошувати, жити можна – стверджують селяни.

А от хворіти тут – недозволена розкіш. Єдині ліки – молоко і трави. Проте селяни не скаржаться – звикли покладатися лише на себе і на Бога. Жартують — з гір до нього таки ближче. Хоча зрідка, по графіку, сюди приїздить бригада лікарів. І тоді кожен, хто відчуває потребу, може до них звернутися чи запастися медикаментами – про всякий випадок.

Втім, чужі сюди таки навідуються. Передусім це туристи, які приходять помилуватися родзинкою Ликицарів. Саме тут, майже не зіпсована цивілізацією, знаходиться дерев’яна Василівська церква, датована 1748 роком. Хоча кажуть, що вона зведена на рештках храму, який вже стояв тут раніше. Від первісної споруди, зведеної у 17 ст., залишилися зруби стін і шатрові завершення верхів над навою, бабинцем й вівтарною частиною. У 1930 році верхи церкви були перекриті залізом, що порушило її стиль, але дало можливість продовжити її життя. Церква дерев’яна, тризрубна, тридільна, з ялинових брусів. Кутові з’єднання зроблені врубками в простий замок з двобічним вирізом з потайним прямим шипом. Крита гонтом, завершення — цинкованим залізом. П’ятистінний зруб нави і бабинця, а також вівтарна частина, покриті одним високим дахом м’яких обрисів. Над бабинцем підіймається невисока квадратна башта з бароковим завершенням. Схожа невелика баня розташована над східним зрубом. Будівлю оперізує піддашшя, яке спирається на випуски вінців зрубу. По периметру піддашшя й даху проходить профільований карниз з цільного брусу. Підлога викладена з рваних плит піщаника. Спеціалісти кажуть, що церкву прикрашали чудові старовинні розписи на стінах. Однак пізніше на них повправлявся невідомий художник і тепер зображення схожі на дешеві літографії. Втім, відреставрувати старі орнаменти можна, але постає одвічна проблема: відсутність коштів. Втім, їх немає й на реставрацію самого пам’ятника дерев’яного зодчества національного значення. Церква прикрашена нехитрим крамом. Однак найбільшим скарбом є товстелезні церковні книги, найстарша з яких датована 1600 роком. Стверджують, що на котромусь з требників є дарчий напис, написаний рукою самого графа Другета. Знайти його, щоправда, не вдалося. Церква живе на пожертви мирян, у яких грошей не густо та за суми, які залишають тут не часті туристи. Втім, не пожертвувати якусь суму було б неможливо: баба Ганя, про яку йшлося раніше, вважається ключником церкви – саме в неї зберігається масивний, майже як у Буратіно залізний ключ, схоже, викуваний вручну. Тож, користуючись нагодою, жінка проголосила промову, після якої не пожертвувати на Боже було б гріхом.

Поруч з церквою у 19-20 ст. збудована каркасна дзвіниця на високому кам’яному фундаменті. Два величенькі дзвони у ній вилиті у знаменитій геївській майстерні, якій до нашого часу дожити не судилося. Щоправда, хтось пофарбував дзвінницю у колір пожежного щита і тепер вона височіє над селом рудою шапкою. Втім, пожежний щит біля церкви також є. Дисонуючи з унікальною спорудою, він тим не менше необхідний: до найближчої пожежної частини десятки кілометрів, а випадки, коли по селах горіли дерев’яні церкви – не рідкість.

Втім, історія села значно давніша: саме в цих місцях, трохи ближче до Лумшор, знайдені кременеві знаряддя праці епохи пізнього палеоліту – близько 15 тисяч років тому. А високо між скелями загубилися залишки кам’яного тракту. Все це свідчить про те, що наші давні прапращури багато віків назад визначили ці місця як придатні для життя.

Може тому, у село, що з чиєїсь легкої руки назвали вимираючим, повертаються люди. Перша молода родина з Туричок недавно придбала тут будинок і влаштувала столярну майстерню. Разом з ними приїхав 4-річний син: диво, якого понад 20 років не бачили у тутешніх місцях. Родина задоволена і впевнена, що поки хлопчак досягне шкільного віку, компанію йому буде кому скласти. Хати, які називають покинутими, насправді мають своїх власників. І якщо ще років 5-6 тому будь-яку з них можна було придбати за копійки, то тепер за них доведеться викласти 10-20 тисяч доларів. Напевно, через короткий час тут буятиме зелений туризм. Бо перспективи для цього чималі. Саме тут можна собі дозволити відпочинок на свій смак: залізти на полонину Руну, пройти на хребет Діл, скочити на Малу Голицю, вдихнути гірське повітря на Ясеновій поляні, подивитися Лютянську Голицю, відновити сили у сірководневій воді в чані часів татарської навали в сусідніх Лумшорах, а якщо вистачить здоров‘я можна перемахнути через Руну до вдп. Воєводино.

А ще – набиратися цілющого духу навколишніх гір. І не вірити, що села можуть бути вимираючими: поки у Ликицарах живе хоч одна бабуся, що не дасть зарости стежці до церкви, село буде жити.
Людмила Руда