"Як ми у Львів на матч «Реал»-«Шахтар» їздили і що з того вийшло..."

Сповідь футбольного фаната з Берегова.

Я – футбольний фанат. Та ще й із Берегова. Тут футбольні традиції живуть з давніх-давен. І цього не приховую. Тож це не перша моя поїздка до Львова на футбольні поєдинки. П‘ять чи шість разів дивився «серйозні» матчі наживо – на стадіоні тамтешньої «Арени». Був навіть у Києві на якомусь футбольному двоборстві. Вже не кажучи про Будапешт – у столиці Угорщини також з колегами-фанатами гостював. Друзі-берегівчани кликали спершу навіть у Мюнхен, відтак до Іспанії мав нагоду потрапити на єврогру «Барселони». Та чомусь не виходило – раз із часом, другий раз забракло фінансів, потім із здоров‘ям проблеми мав тощо.
До речі, вже не раз каявся, що не більше подамся у подорож ані до некоронованої столиці Галичини, ані ще кудись – у Київ чи за кордон. Хіба не краще посидіти перед телевізором удома й уболівати за улюблену команду? Звісно, що так! Кричи, ляпай у долоні, переживай, нервуйся, перемикай канали – твори всього й скільки хочеш! Але на цей раз знову якась непомітна сила потягнула з собою: і син на моє рішення трохи вплинув, і друзі почали кепкувати, мовляв, як це так, усі нормальні вболівальники будуть дивитися за грою «Реал»-«Шахтар» у Львові, а ти сидітимеш коло голубого екрана?
Словом, і на цей раз умовили. Отже, з Берегова ми виїхали близько 12 год. дня, а вже в Мукачеві нас чекали знайомі, тож автобус на 14 чоловік вирушив у неблизьку дорогу по той бік Карпат о пів на третю (поєдинок, як відомо, розпочинався у 21 год. 45 хв.). До Львова прибули незадовго сьомої вечора (щоправда, один раз зупинялися, аби перекусити – на це витратили хвилин із тридцять, благо, що харчові запаси мали із дому). У сусідньому обласному центрі півгодини шукали, де «пришвартуватися». Хотілося авто прилаштувати так, аби й до «арени» було недалеко, й по завершенню матчу зручно можна вирулити. Ніби вдало це вчинили. Між іншим, у запасі до початку гри мали неповних три години. Аби попусту не гаяти час – пішли у супермаркет «Ашан», де вдруге того футбольного вечора «наповнили» свої шлунки. Звісно, під запечену курочку «остограмилися» для зігріву – що додало сили духу, азарту, бадьорості. І ситими та в доброму настрої попрямували на стадіон.
Сказати, що тут вирував, немов море, людський потік, – це не сказати нічого. Ажіотаж був неймовірний – багато хто міркував, особливо з числа серед провінційних фанатів, мовляв, чи іще колись буде нагода побачити мадрідський «Реал»? Та й футбольна гра європейської Ліги чемпіонів – це не звичайний і пересічний поєдинок, а спортсуперечка кращих команд континенту. А якщо хочете, то навіть всієї планети. Уже не кажучи про те, що іспанці прибули з кращим футболістом світу, суперзіркою Кріштіану Роналду, якого жадають побачити мільйони. Між іншим, інколи складалося враження, що 33.999 глядачів дивилися не стільки за поєдинком, як спостерігали за діями, переміщенням самого володаря «Золотого м‘яча». Якихось шедеврів кумир футбольних фанатів не продемонстрував, але клопотів «донецьким» завдав. Два забиті голи, чимало результативних передач, вдалі фінти, вмілі та хитрі паси-удари – усе зблизька бачили ті, хто мав щастя побувати на цій футбольній фієсті. Моя мрія – добути автограф зірки мрією так і залишилася. Зі зрозумілих причин це бажання виявилося просто нездійсненим. Та навіть ті, хто «караулив» Роналду в аеропорту, біля готелю теж зосталися без заповітного автографу.
Кілька слів про саму гру. Насолоду отримав не стільки від неї, як від самого перебування на стадіоні. Якщо чесно, то хлопці Луческу грали не вельми запально, про що свідчить «хокейний» результат – 4:3! Донецькі лишень перші 10-15 хвилин грали яскраво, а далі ініціативу перехопили іспанці. Натомість «ожили» й пішли у атаку аж чомусь уже після 70-ої хвилини. Якби так повели себе донецькі у першому таймі, то й результат міг бути інший. До речі, багато вболівальників голи української команди не бачили – розчаровані підсумком, вони завчасно покидали «Арену Львів» й поспішали на вихід. Переконаний: чимало присутніх пошкодували, що так учинили. Відзначу й те, що азарту, динаміки додала інформація, мовляв, на стадіоні присутній легендарний Олег Блохін – для української збірної, київського «Динамо» він зробив аж ніяк не менше, аніж Роналду для своєї команди, країни тощо.
До речі, коли покинути трибуни – це має підказати інтуїція. Найкраще це вчинити за кілька хвилин до закінчення. Тоді не будеш потоптаним чужими черевиками і залишишся з усіма ґудзиками, при грошах, із мобільним телефоном. Крадуть безбожно: час тисняви – привілля для кишенькових злодіїв. Хоча буває, що саме наприкінці поєдинку вирішується його доля. Щось приблизно було і в цьому матчі. Тоді бажано було дождатися фінального свистка футбольного рефері. Наша група, зокрема, таки додивилася матч до кінця. Хоча мені теж хотілося на все плюнути та покинути стадіон. Доки вибралися за його межі, доки серед тисяч машин розшукали свій автотранспорт, прогріли двигун (того спортивного вечора було морозно – доходило до мінус 5, тож навіть руки ціпеніли), то минуло понад півгодини…
Отже, зі Львова рушили додому близько першої ночі. Вражень – хоч відбавляй! Ділилися дуками про саму гру, окремих футболістів, міркували про красу арени, згадували попередні матчі тощо. Не обійшли ціни на квитки, які, між іншим, починалися від 230 гривень і закінчувалися аж півтора тисячами. Ми придбали квитки за ціною 520 грн., тож місця мали не бозна які, але не скаржилися. Звісно, чим дорожчі білети (ціни коливалися в межах 230 грн. і аж до 700, 900, 1200 грн.), тим у кращому секторі сидиш. Добре видно як поле, так і гравців, коли місця у самому центрі арени, а не десь у кутику чи за воротами. Хоча зараз є можливість купити як стандартні, так і клубні чи елітні абонементні картки. До Мукачева прибули під ранок – вже доходила п‘ята година. Берегово зустріло нас світанком – годинник показував 5.45.
Підраховую моральні та матеріальні наклади спортивного фана: у дорозі, на футболі, у інших клопотнечах ми провели понад 17 годин. Гроші на бензин, за квитки, харчування, чаї, куриво, соняшникове насіння, чимало інших незручностей – це близько 1500 гривень. І нерви! Стільки ж пішло і синових грошей. Отже, наш сімейний бюджет недорахувався загалом десь коло трьох тисячок. У чому плюси? Та хіба в тому, що зараз у колі приятелів можу похизуватися, мовляв, і ми там, на «Арені Львів» були, з усіма несамовито ячали, коли м‘ячі у ворота «залітали», сердечно-благодушно вболівали, живого Кріштіану Роналдо бачили, тішилися його віртуозною грою, нестандартними пасами тощо.
Але мовчу про фінансові збитки, не кажу про те, що на роботу з‘явився із запізненням, пом‘ятою фізіономією й неголений. Усім не буду розповідати, що змучений, знесилений тільки-но приїхав зі Львова, де був на матчі «Реал»-«Шахтар». Хоча із таким самим успіхом міг дивитися цю гру у домашньому теплі біля телевізора, зручно розсівшись у затишному фотелі, чи переглянути її у відео-трансляції за комп‘ютером. І нічого би того вечора не загубив – хіба не увидів би наживо футбольну зірку Роналдо…
Отже, наступного разу до Львова на футбол не поїду – нехай навіть збірна України у фіналі чемпіонату Європи грає. Спортивному фанатизму – кінець. Сподіваюся, що й без моєї присутності на трибуні обійдуться...

Сповідь футбольного фаната Петра КИНИЙСА записав Михайло ПАПІШ, журналіст із Берегова