Корупції в Україні бути чи не бути?

Корупції бути, якщо громадяни України і надалі вважатимуть, що справа поборювання корупції є справою виключно державних органів.

Навіть більше – корупція не те що буде, а навіть щороку буде вдосконалюватись. Скільки би чесних, порядних, грамотних осіб не прийшло в органи державної влади та місцевого самоврядування – єдине, що вони можуть зробити, то на якийсь час зупинити корупційні процеси.

Зупинити, але не ліквідувати. Бо корупцію у всі часи і у всіх народів породжують органи офіційної влади вже тільки тому, що вони є владою. Довести цю тезу не складає проблеми.

Що є корупція? Це не хабар, це не могорич, це не подарунок з натяком, це не несподівана послуга – це все, але не тоді коли хочеться комусь подякувати, а коли ти не маєш права комусь не подякувати. Тобто спочатку подяка, а потім бажаний результат.

Хто таке може чинити? Той, хто має владу. А хто має владу? Той, за ким вона офіційно закріплена. Тобто від рядового клерка державної чи місцевої установи і до Президента, Народного депутата, Прем’єр міністра.

Чому можновладці не цураються корупції, тобто отримання непередбаченої законом матеріальної винагороди? Або коли вони не цураються цієї винагороди? Тому, що вони такі самі люди, хочуть добре їсти і добре жити, і тому, що їм важко заборонити отримувати додаткові надходження на добре життя і добру їжу.

Хто забезпечує корупцію? Дві сторони – один дає, другий бере. Нічого неприродного тут немає. Дає народ. Бере можновладець. Чому народ дає? Тому, що його представники складаються з таких, що хочуть отримати більше за інших. Це коли все нормально і коли зовсім погано. Наприклад, як показали численні дослідження української судової системи. Хочеш, щоб тебе не засудили навіть, якщо не порушив закон, лише тільки комусь приглянувся майном, або наступив на мозоль, якомусь цабе, і ти вже в суді, і суддя знає про твою невинуватість, але за ці «знання» йому треба заплатити.

Це найгірший варіант. Але по суті нічого не міняється, коли, наприклад, поважний громадянин, шануючи свій час, «відстібує» клерку, бо той керує чергою. Отже причина не лише в тому хто бере, а і в тому хто дає. Можна просто не давати, і, як в першому прикладі, «сісти», або втратити майно. Можна не дати клерку і згаяти купу часу, що обійдеться дорожче, аніж те, що дав клерку.

Отже де шукати вихід. Просто не давати? Не завжди йде на користь. Просто давати? Веде до збільшення величини хабара. Отже лишається третє – радикально змінити відносини між «даючим» та «беручим». Даючого поміняти місцем з беручим. Для прикладу, продавець помідорів, який є беручим, радикально збиває ціну побачивши, що ще трохи і помідори згниють, і продає їх за стільки наскільки це вигідно покупцю. Або милується гнилим товаром.

Тобто державний чиновник будь якого рангу і навіть народний депутат мають залежати від суспільства в цілому та окремих його громадян. Саме громадяни є покупцями послуг можновладців. Рівно настільки, наскільки вони не збираються переплачувати за напівгнилі, або навіть нормальні помідори, рівно настільки громадяни повинні мати можливість не переплачувати за послуги чиновникам. Досить сплачених податків.

А тепер висновок. Ми громадяни України, що не потрапили до органів влади повинні створити таку систему відносин, з тими хто потрапив до органів влади, за якої б не ми бігали за ними, а вони, як продавець помідорів, заглядали нам в очі. Починати треба:

а) з усвідомлення права пересічного громадянина на контроль діяльності кожного органу влади та кожного його представника (не у всьому, а в тому, що має бути зазначено в законі);

б) з усвідомлення неминучості зміни владної системи на таку, що не нервує від громадського контролю.

Це в Україні вже зрозуміли і ця справа вже почалась.