Ще раз про угорський національний радикалізм на Закарпатті!

Націоналістичний уряд Угорщини та частина її опозиції скерували себе в найганебнішу зовнішньополітичну роль з часів Другої світової війни. Вони відкрито співпрацюють з східним агресором-наддержавою, заграють з політикою ревізіонізму і ставлять під загрозу стабільність в регіоні.

За відсутності безпосередніх доказів, можемо тільки припускати, що за дестабілізацією Закарпаття стоять спецслужби Росії. По крайній мірі інтереси, мова (промови), хід прагнень, синхронізація сепаратистських акцій вказують в одному напрямку. Загально відомо, що російська зовнішня політика в різних країнах Європи підтримує політичні партії, рухи і в ряді випадків підтримує саме ідею відокремлення, яка ґрунтується на націоналізмі.
Угорський національний радикалізм наступає в ряді сусідніх країн. Дана тема вже висвітлювалася в ряді статей видання,, а саме: про угорський національний радикалізм в Словаччині (2 статі), 3 статі по темі угорського національного радикалізму в Трансільванії, окрема стаття була присвячена засновнику Гвардії секелїв, Чібі Барні (про те як Росія шукає союзників на Землі секеїв), чотири статті займалися темою угорського національного радикалізму в Воєводині (Сербія).
В останні роки могло здатися, що і в Західній Україні посилилася регіональна самосвідомість, політичні представники дрібних національних груп будують великі плани. Читач міг би припустити, що це випадковість. Помиляється.
“Якщо потрібне Закарпаття, так забирайте!”
За останні два десятиліття найсміливішою спробою ревізіонізму, в напрямку східного сусіда, було відоме цитування держсекретарем по питанням державної оборони уряду Антала екс-президента Кучми. /Держсекретар, історик Ерне Раффаї (Raffai Ernő) заявив про існування нібито конспіративної змови на вищому рівні, в рамках якої Кучма інформативно висловився щодо Закарпаття вище наведеним чином./ Сьогодні на Західній Україні спроба дестабілізації вже здійснюється на кількох фронтах, зсередини та ззовні країни, і в цьому процесі бере участь і угорська опозиційна партія.
Становище в регіоні намагається дестабілізувати в першу чергу підтримуваний Кремлем русинський сепаратистський рух, люди проросійського українського олігарха Медведчука, проросійська православна церква, місцеві злочинці, мафіозі та угорська партія Йоббік. Одночасно, з боку угорських, словацьких та чеських політиків теж можна спостерігати акції, заяви спрямовані проти української держави.
Бідність, радикалізація, роз'єднаність
Ці ознаки характеризують угорську спільноту Закарпаття: в порівнянні з угорцями сусідніх країн, посилено проявляється явище зубожіння і еміграції. Російсько-українська гібридна війна тільки підсилює ці явища. Для тих, хто залишився в регіоні, який бореться з специфічними проблемами, залишається працювати за мізерні гроші (щоб не вмерти з голоду), а для політичної еліти виходом, який допоможе їм вижити може стати те, якщо вони пристрояться до політичних партійних структур та грошових каналів Угорщини.
Угорські радикали використали саме таке становище втрачених надій. Офіційна політика Будапешта та акції радикалів однозначно можуть призвести до одного: частина української громадської думки може поставити угорців в один ряд з ненависними росіянами.
Думка про автономію та національний радикалізм, вбудований в політичне життя регіону ззовні, з російською підтримкою, зумовили поділ як русинської так і угорської політичної спільноти. Політику сепаратизму масово не підтримали ані в середовищі русинського населення, ані в середовищі угорського населення, в той же час в тіні східноукраїнських боїв, явище вплинуло не тільки на місцеве населення, але й на стабільність політики безпеки регіону.
Одночасно з цим, політизування навколо реалізації ще до кінця не сформульованого т. зв. “угорського національного інтересу”, перетворило Угорщину в слугу російських інтересів.
Щоб краще зрозуміти появу закарпатського угорського національного радикалізму та слабкість останнього угорського керівництва, давайте ознайомимося з подіями регіону ширше. Варто звернути увагу на те, що Москва не зненацька вирішити розбити Україну. З повідомлень служби безпеки, вже в 2008 році стало відомо, що на Донбасі, півострові Крим і на території Закарпаття були викриті сепаратистські прагнення. Після абхаських та південоосетинських успіхів, думка сепаратизму на Закарпатті вперше зародилася не в колах місцевих угорців, а в середовищі русинів.
Існує три сценарія щодо переформатування статусу Закарпаття:
Сценарій перший: Прикарпатська Русинська Республіка
За результатами перепису населення 2001 року, на Закарпатті 10183 чоловік визнали себе русинами. Після розпаду Радянського Союзу було проведено подвійний референдум. 92 % виборців віддали свій голос за те, щоб територія належала до незалежної України, а за результатами відповідей на інше запитання, 78% проголосувало за автономію Закарпаття. Однак український парламент по сьогодні не включив до порядку денного друге питання референдуму. Русинську національну меншину це особливо не цікавило, рамки, які сформувалися їх задовольняли.
На думку нашого джерела, добре знайомого з закарпатськими реаліями “русинський міф є обманом. Більша частина цих людей вже є українцями. Тут не існує жодної серйозної русинської організації ”.
На всякий випадок, в 2005 році, після помаранчевої революції деякі політичні партії вже висловили своє занепокоєння щодо можливості відокремлення Закарпаття від України. У 2007 році Закарпатська Обласна Рада на місцевому рівні визнала русинів окремою національністю.
Найвідоміший їх очільник Дмитро Сидор, священик Української Православної Церкви Московського патріархату, з'явився на сцені як захисник закарпатських русинів. Сидора підтримував той самий Вячеслав Ніконов, який за часів правління Ференца Дюрчаня закріпився в Угорщині.
Події осені 2008 року — інформація про скликання ІІ Європейського Конгресу Підкарпатських русинів та намір проголосити незалежну Підкарпатську Русинську Республіку — угорська преса ще розцінювала як жарт.
У 2009 році Сидор створив уряд Підкарпатської Русинської Республіки, керування яким доручив підприємцю Петру Гецку, голові Товариства “Русин інформ”. Підкарпатську Русинську Республіку (ПРР) очолив сам Сидор, посаду заступника прем”єр-міністра зайняв Ладислав Лецович, голова Обласної спілки Підкарпатських русинів, який в 2013 році говорив про “толерантну партію Йоббік”.
Словацьке джерело не називає інших членів уряду Підкарпатської Русинської Республіки, боячись покарання з боку української держави, однак вдалося дізнатися, що в грудні 2008 року в російському Ростові на Дону у міжнародній конференції уряд ПРР брав участь у повному складі.
За часів режиму Януковича, отця Сидора було засуджено до трьох років ув’язнення умовно, за звинуваченням у сепаратизмі. Після тимчасового усунення отця Сидора, русинський сепаратизм очолив Петро Гецко.
За часів уряду Дюрчаня в Угорщині ще не було відповідного культурного фону і політичної волі до політики ревізіонізму. Відлік появи угорського національного ревізіонізму на Закарпатті починається переконливою перемогою (2/3 голосів) партії ФІДЕС на парламентських виборах 2010 року і проходженням до парламенту партії Йоббік. Підтвердженням цього є й той факт, що з Гецком вже підтримували зв’язок Йоббік та інші крайньоправі, сепаратистські угорські діячі.
Другий уряд Орбана, що прийшов до влади в 2010 році, здійснив т. зв. зміну парадигми національної політики. Серед перших його заходів було полегшення процедури отримання угорського громадянства, а також в рази збільшено грошову допомогу, яка виділялася з держбюджету для підтримки закордонних угорців.
Зміна геополітики України підштовхувала Путіна до рішучих дій. На сумнівному за легітимністю референдумі 16 березня 2014 року було проголосовано за приєднання Криму до Росії. Йоббік визнав результати референдуму, який у міжнародній дипломатії по сьогодні вважається незаконним.
Цією подією розпочалася україно-російська гібридна війна, яка вплинула і на закарпатські сепаратистські акції. Важливо наголосити: підтримка Підкарпатської Русинської Республіки в середовищі закарпатських русинів мізерна. Говоримо не про масовий рух, а про диверсійні акції кількох чоловік, яких підтримує сусідня наддержава і Угорщина теж.
Москва сформулювала три цілі, які вона переслідує розігріваючи т. зв. русинське питання:
• Розділити увагу українських властей і збройних сил між Донбасом/ півостровом Крим та Закарпаттям.
• Зробити більш тісними зв’язки Росії і тоді ще не рішучого проросійського Будапешта, який поступово видає себе захисником закарпатських національних меншин.
• Показати Києву, що у випадку опору, він може залишитися не тільки без морського порту, але й без безпосередньої середньоєвропейської точки дотику.
В загальному на кінець минулого року стало зрозумілим: Угорщина не може чи не бажає робити більш рішучі кроки на шляху визнання та підтримки Підкарпатської Русинської Республіки, в той же час в Будапешті на порядку денному постійно стояло питання більшої самостійності західноукраїнських територій, з формулюванням закарпатських автономних прагнень.
Сценарій другий: Закарпатська Русинсько-угорська автономія
28 березня 2014 року сорок закарпатських громадських організацій та історичні церкви розпочали збір підписів, звернувшись до Києва з проханням “забезпечення культурної та регіональної автономії”. Через місяць на веб-сайті офіційного вісника російської пропаганди в Угорщині “Голос Росії” (Oroszország Hangja) з’явився матеріал під назвою “Закарпаття належатиме угорцям та русинам?”
Громадські організації, що в більшості мали релігійний тил, хотіли від Києва широкого забезпечення культурних, мовних та освітніх потреб. Нова назва території натякала на закарпатську конфедерацію угорського та русинського народу.
10-го травня угорський прем”єр-міністр Віктор Орбан, під час прийняття присяги, висловився за можливість самоуправління закарпатських угорців, сказавши: “вони мають право на автономію”. Його слова спричинили невеликий дипломатичний скандал, роздратовано реагували у Варшаві, Києві, Бухаресті. Занепокоєння було зрозумілим, слова Орбана розцінили ніби він приймає обіцяне Жириновським Закарпаття, і поділ України. Не слід забувати про те, що в цей час в Східній Україні вже проходили бої між київським урядовими військами і російським сепаратистами. В цих умовах, будь-який прояв самостійності закарпатської території відкрив би на Україні другий фронт.
У червні 2014 року Габор Вона, голова партії Йоббік у товаристві Бейли Ковача та Мартона Дєндєші відвідали Москву, щоб обговорити питання Закарпаття. Позиція голови національної радикальної партії полягає в тому, що в Східній Україні проходять етнічні чистки і цього слід очікувати і на Закарпатті. Делегація очікувала від Росії, що та підтримає русинсько-угорську автономію.
На відміну від нерішучої партії ФІДЕС, Йоббік непохитно представляє позицію офіційної Москви. За словами голови кабінету національної політики партії (Йоббік), ФІДЕС вагається, однак “українська криза легко може створити таку історичну можливість, яка остаточно може вирішити становище закарпатських угорців”.
Сценарій третій: анексія Закарпаття.
З самого початку спалаху кризи, синхронно з політикою Йоббіка, з вулиць на третій уряд Орбана почали тиснути пов’язані з Йоббіком національні радикальні угрупування. На різноманітних заходах, наголошуючи на спільності долі русинів та українців, вони відстоювали “самовизначення Закарпаття і територіальну автономію, також неодноразово говорили і про військову окупацію території.
Може постати запитання, а чи усвідомлюють прихильники партії Йоббік, що партія, яку вони підтримують є прихильником війни?
“Нарешті існує ситуація, в якій інтереси однієї з наддержав співпадають з нашими інтересами. В той час, коли заступник голови російської Думи Жириновський заявляє, що Закарпаття належить Угорщині, угорське міністерство закордонних справ відмежовується. Ні на, що хороше не можемо розраховувати, поки зовнішню політику визначають яноші мартоні та жолти неймети”, - говорив у березні 2014 року голова Руху Шістдесят чотири Комітати (HVIM) Дэрдь Задьва (Zagyva György). Це було сказано під час мітингу на набережній Бем, організованого за самовизначення Закарпаття.
Мрія колишнього члена партії Йоббік з тих пір збулася: в міністерстві зовнішніх справ теж “привідкрилися в східному напрямку”, вище названі політики залишили свої посади.
Народжені україно-російським конфліктом надії здобути території, цілком просочили крайньоправий табір Угорщини. В квітні Томаш Гауді-Надь (Gaudi-Nagy Tamás) вже писав про повернення Закарпаття. Інші говорять про те, що угорці можуть не мати достатньо сил для захоплення Берегівського району.
На думку національних радикалів, у випадку Закарпаття, зразком можуть стати спільні дії уряду Бетлена та т. зв. “рондьош гарда” („rongyos gárda”) у перекладі “гвардії обірванців”, адже у 1920-х, 30-х роках угорський уряд, хоч і не відкрито, однак в тилу міцно підтримував цю напіввоєнізовану організацію.
Трохи остудив емоції Дєрдь Тірітян (Tyirityán György) своєю заявою на веб-сайті Угорської Національної Лінії Фронту (Magyar Nemzeti Arcvonal, неонацистська організація) під назвою jovonk.info, в якій він говорив, що ветерани українських крайньоправих добре вишколені і мають серйозний воєнний досвід, здобутий в Чечні, Лівії, вони готові вбивати за Закарпаття, в той час коли угорські національні радикали займаються складанням петицій.
Все таки, в колі ведучих осіб крайньоправих сил Угорщини спільною стала думка, що наразі потрібно зайнятися організацією вже існуючих напіввоєнізованих формувань, а також потрібно тиснути на угорський уряд та закарпатське суспільство, щоб виник запит на “повернення Закарпаття”.
Чи втягне Йоббік Угорщину у війну?
За словами Paul A. Goble протягом останнього року російські коментатори пропонували Угорщині взяти на себе роль в Україні не лише в роздачі громадянства, а також усвідомила можливість створення закарпатської “республіки” на зразок “Донецької та Луганської” Народних Республік.
Офіційний Будапешт вагається, в той же час роль Угорщини на Закарпатті зросла після другої переважаючої перемоги Орбана Віктора на виборах та будапештського візиту Володимира Путіна, під час якого президент Росії наголошував на спільних інтересах Москви та Будапешта в Україні.
В тіні російсько-української війни угорська внутрішня політика та публічні виступи помітно радикалізуються. В зовнішній політиці уряду фідесівці, які є прихильниками атлантичної політики і довго протистояли спокусливій та смертельно небезпечній політиці ревізіонізму, наразі вже не є вирішальними.
Навесні 2015 року постають питання: чи продовжиться радикалізація Угорщини, чи продовжиться подальша радикалізація 60-70%-го правого табору і чи продовжиться перехід голосів від ФІДЕСА до Йоббіка?
Є ознаки, які вказують на це.