Живуть в Ужгороді такі люди - "реаніматори"!

Фейлетон про обласний центр Закарпаття та деякі інші міста, де проводять мертву міщанську політику повсюдного занепаду, з "хеппі-ендом".

1

Вона працювала в реанімації — реанімовувала квіти в мертвих будинках.
Щоб відгородити їх від навколишньої мертвотності — вставляла квіти в рамки і ховала під скло.
Квіти з-під скла дивилися на опасистих жирних дядьків, жінок з величезними озаддями, які постійно їли мертвих печених тварин, і щось безкінечно пили.
Квітам важко було це бачити щодня.
Смерть була їм чужа.
А тим більше, коли вона зі сповитку жила в живих людях.
Коли господарі важко хропіли і бухали під ковдрою газами, які виробляв внутрішній гній, квіти заворушилися, проламали скло, вийшли з рамок — і почали рости скрізь.
Вони виростали з мертвих стін, лізли з паркетних щілин, а виткі квіти вільно поплелися по люстрах і карнизах.
До ранку весь дім був у квітах.
— Диявол! — заревіла, як сирена, зранку господарка.
Вибалушив, як цибулі, свої очі й господар. Як грім, ударив з нього гнівний вихлоп внутрішнього газу.
— Всю хату запаскудили! — плакали вони вдвох.
Вона схопила кухонний ніж, він — сокиру. Вони рубали стебла й голови у квітів, але вони росли так, як ростуть високі зірки. Їх знищити було просто неможливо.
Квітки вийшли на подвір’я, пішли в інші хати, наповнивши їх криками жаху і муками зажирілого розпачу.
Все місто залили квіти.
На термінове засідання зібралася міськрада.
До квітучих осель побігли волохаті дядьки з кадилами. Але квіти лізли їм під ряси, лоскотали, а вони реготали, як жеребці, і втратили на певний час усяку віру простого народу в них.
Міськрада прийняла рішення підпалити вулиці, охоплені квітами, щоб цвітіння не перекинулося на мертві частини міста.
Забігали вишкірені хлопці зі смолоскипами, але дійти до розквітлих хат не могли, бо заплутувались у квітах, падали — і смолоскипи гасли.

2
Він теж працював у реанімації — реанімовував кримінальні справи своїми словами на замовлення тих, що платять.
Найчастіше це були пузаті дядьки і тітки з товстими задами, які тупо жили в мертвих оселях.
Останнім часом йому засвітила надія, що зможе купити нові штани та сорочку, а на залишок заробітку — поїхати за місто, і з’їсти біля вогнища печеного птаха.
Місто охопила епідемія квітів! Надходили замовлення про негайне розслідування страшного лиха, якого ще не траплялося за останні тридцять років.
Реаніматор забігав вулицями, порозпитував усіх можливих стукачів за кавою, яку купував їм із виділених йому сум.
...Нарешті він знайшов ту, яка реанімовувала квіти.
"Мабуть, даремно, — подумав. — Доведеться віддавати назад виділені гроші..."
В серці в нього зацвіла квітка.
Він трохи захвилювався, але зробити з цим уже не можна було нічого.
Він поцілував її і сказав:
— Я більше ніколи не писатиму проти квітів.
— Добре, — сказала вона, посміхнулась, і — стала квіткою.

Василь ЗУБАЧ