Ювілейна зустріч колишніх студентів-медиків у берегівському "Геліконі"

"І знову ми були разом..."

Чудові спомини про не менш чудове, гарне побачення через тридцять п‘ять років після студентського братання-навчання.

Ось і відлунали останні звуки улюблених пісень, мелодії запальних танців, зрештою відгомоніли дещо ностальгічні розмови-спогади поміж давніми друзями – колишніми студентами Берегівського медичного училища, які знову, вже традиційно, зібралися на свою зустріч випускників суто "хлопчачої" групи. Це довгоочікуване побачення, до речі, було присвячене ювілейній даті – 35-й річниці завершення навчання та отримання дипломів фельдшерів.

Доволі зворушливим, несказанно радісним було це довгождане "рандеву" колишніх юнаків-студентів, яке вміло-старанно зорганізував наш щиросердний випускник-побратим Тиберій Біров у своєму ресторанно-готельному комплексі "Гелікон", що у селі Яноші. Так, далеко не всім нашим друзям цього разу поталанило зібратися студентською сім‘єю (нехай і не всією) разом, але більша частина курсу таки приїхала до місця омріяної зустрічі.

Жаданими гостями того святкового вечора також були наша чарівна, завше молодіюча-нестаріюча керівник курсу Лідія Михайлівна Шехтер та нев‘янучий-енергійний завуч – Михайло Юрійович Кампов. Усім нам, авжеж, вельми радісно та потішно було почути від них, заслужених корифеїв викладацько-виховної справи, гарні слова-відгуки про весь наш згуртований колектив узагалі, про кожного з нас поокремо. До того ж поруч чи не з кожним однокурсником за урочистим, хлібосільно-засервірованим столом сиділи їхні кохані дружини – вірні подруги й помічниці, які (вже вкотре!) вислуховували ті щиро-вдячні слова-тости на адресу своїх щасливо сяючих чоловіків. І як нам було не радіти?! Бо, гадаю, для наших славних педагогів-наставників ми є ті ж самі діти, яких вони у ті часи щиро шанували, за кожного переживали і потайки любили.

Від тих відвертих, зворушливих вітань-побажань на очах давно змужнілих чоловіків, як і у наших люблячих дружин-красунь, мимоволі наверталася щира, світла, вдячна сльоза «неописуємої» радості та втіхи за усіх нас. Адже виходить, що ми, грішні, на те таки справді заслужили! Бо дружили – по-справжньому, щиро та сердечно. Недарма ж, певно, колишні студенти – майбутні медики – цілих чотири курси старанно "протирали штани" за тісними, старими ("допотопними") партами, наполегливо здобуваючи собі фахові знання: теоретичні – в аудиторії й практичні – у лікарні та поліклініці.
Висока оцінка наших життєвих, професійних досягнень, дана М. Камповим та Л. Шехтер, звісно,вкотре надихала усіх нас на подальші трудові звершення у своїй професії. Адже завдяки нам, сумлінним медикам, щоразу з"являються на світ нові (новонароджені) громадяни країни України і, дякуючи нашим (без пафосного перебільшення) надлюдським зусиллям, часто набагато довше живуть на цім білім світі літні, змудрені чималим життєвим досвідом люди, яких ми завжди старанно оберігаємо від усіляких хворобних негод.

У своїх відвертих, нерідко й розкутих розмовах ми з душевним трепетом згадували усі минулі перипетії нашого дещо безтурботного студентського життя-буття. А згадати, на щастя, було про що. Вже за усталеною традицією, кожен з нас докладно звітував перед чесною компанією побратимів про свої нещодавні життєві кроки-поступи на медичній ниві, як себе маються їхні діти-життя квіти та улюблені онуки – продовжувачі роду. І всі ми щоразу радісно сприймали ті щирі "висповідні" слова наших давніх друзів, з якими, на щастя, свого часу порівну розділяли житло у винайманих квартирах, кусень зачерствілого хліба та – нерідко й один на двох – підручник.

Жаль, вельми жаль, що так швидко промайнули ті жаданні миттєвості нашої братерської зустрічі, під час якої ми мали гарну змогу-нагоду один перед одним "відвести душу", обмінятися незабутніми спогадами, враженнями від спільно проведеного "святвечора" і пообіцяти наступного разу обов’язково "звидітися" знову. Адже, як не прикро, від нас, на жаль, вже почали відходити у Вічність наші любі побратими-друзі-приятелі. І через те ми неабияк старанно намагаємося цінувати кожну незабутню мить нашої неповторної зустрічі і зберігати все те у власних живих серцях.

Наостанок ми всі гарно розпрощалися, адресами, телефонами обмінялися. Отож, до нових приємних зустрічей, друзі-браття! Хай нам усім славно щастить і нехай Бог помагає!

Від імені всього дружного колективу написав:

Ігор ПАВЛЕНКО, випускник БМУ 1981-го року