Блиск і злидні закарпатських старателів

Про яке, здавалося б, убозтво доречно говорити, коли гірський регіон наш – скарбниця найрізноманітніших природних багатств? Тут тобі й ліси, якими вкрита майже половина території області, й мінеральні джерела – соляні, сірчані, йодисті, вуглекислі, залізисті, є й природні горючі гази, залізна руда, буре вугілля, бентонітові глини, високоякісні каоліни, з яких колись виготовлялася навіть славнозвісна віденська порцеляна.

Закарпаття – скарбниця найрізноманітніших природних багатств

Закарпаття багате також на значні запаси будівельних матеріалів – андезиниту, трахіту, ріоліту, базальту, туфу, вапняків, піщаників. Розкрию секрет полішинеля: з весни 1999 року в регіоні введено в експлуатацію першу чергу дослідно-промислової дільниці Мужіївського золоторудного родовища, а з осені – й Мужіївську золотовидобувну фабрику. Отже, маємо навіть своє золото! А живемо як? Колотимось по чужих світах, аби заробити на сякий-такий прожиток, а коли знаходимо роботу на власних теренах, то працюємо на чужого дядька за мізерні гроші й у жахливих умовах. І тому раді, адже квиліннями про відсутність гарної роботи та пристойних заробітків себе й родину не прогодуєш... Тож злидні наші – завжди поруч. А блиск? Він наразі – така собі фата-моргана, ледь жевріюча надія на те, що державні мужі наші колись та й зглянуться на муки власного народу, й подбають, нарешті, про його інтереси з не меншим ентузіазмом, ніж переймаються нині потребами власних кишень...

СІМ-СІМ, ВІДКРИЙСЯ!

...Як будь-яку іншу людину, журналіста по життю веде цікавість. Журналіст тамує не тільки жагу власного пізнання, а й, з огляду на місію інформатора, бажання мати найсвіжішу, найповнішу та найцікавішу інформацію для своїх співгромадян. Тож страх перед спуском у підземелля, підхльостаний невгамовною поводиркою-цікавістю, відступив за спину одразу. Трохи непокоїлися мої добровільні провідники: на морі, під землею – ще й досі погана прикмета. Але я таки встигла промовити чарівне заклинання, що, як вірила в дитинстві, допомагає відкрити будь-яку тайну...

І ось вона – металева кліть, що повільно спускає нас шахтним стволом на 130-ий горизонт Мужіївського золоторудного родовища. Суцільну темряву ріжуть невеличкі ліхтарики на касках та трохи світліші заглибини ледь початих горизонтів. Нарешті – найнижчий. Полишаємо кліть і рухаємося до камери, з якої добувають золотоносну руду. Кам’янисту породу кольору світлої глини вагонетками піднімають на 210-ий горизонт, подрібнюють і відвозять на експериментальну збагачувальну фабрику. Все, здавалося б, тривіально, якби не постійне відчуття напруги. І викликане воно тим, що шахту та правила поведінки у ній треба знати досконало. Кожен помилковий крок чи ненавмисне порушення можуть призвести до біди.

Більше відкриттів на другому етапі екскурсії підприємством. Виявляється, у цех збагачення руди, в якому за господаря Віталій Гудь, можна потрапити тільки через кордон пильної охорони, здавши на вході сумки, інші наявні “ємності”, мало не кишені, адже в них можна що-небудь покласти. При виході вам все неодмінно повернуть, але про всяк випадок... й обшукають спеціальним пристроєм, що світиться та жалібно попискує, знайшовши на вас будь-що металеве.

Руду подрібнюють і миють у кілька етапів. Аж поки вона не потрапляє до святая-святих виробництва. Тут стіл з дивною назвою “джеміні” робить невидиму неозброєним оком роботу – відділяє “зерна” від “плевелів”. Форма та вібраційний рух його нагадують лотки, якими користувались свого часу старателі Джека Лондона на американських копальнях. Мікроскопічні блискітки поволі збираються до центру стола. Далі їх шлях – у піч, з якої в завбачливо підставлені стандартні форми виливається маса. Охолонувши, вона стає зливками сплаву-доре, з яких у подальшому чого тільки не виробляють – від монет і нагород до найвишуканіших ювелірних прикрас...

ПІДЗЕМЕЛЛЯ – ТЕРИТОРІЯ РИЗИКУ

...Зелений школярський зошит заступник директора з охорони праці ТОВ “Закарпатполіметали” Михайло Гречко подумки, гадаю, вважає чорним. І дивуватись тут нічому: в ньому – реєстр 17 нещасних випадків ( останній, до речі, зі смертельним наслідком) та одного професійного захворювання, що сталися з початку роботи підприємства. Цифра ця не дає спокою ні розуму, ні серцю, адже за нею – знівечені долі працівників, що втратили здоров’я, та їхні безпомічні родини. Кожен з випадків вимагає роздумів, аналізу, конкретних кроків, аби запобігти, не повторити помилок у майбутньому.

– Ось хоча б нещастя з підземним гірничим майстром Василем Пономаренком, що сталося у серпні 2005-го, – згадує Михайло Тимофійович, – Фахівець з 30-літнім стажем, в обов’язки якого входив і безпосередній контроль за дотриманням правил безпеки робітниками, сам порушив трудову дисципліну (експертиза показала легкий ступінь алкогольного сп’яніння), припустився необережності під час обстеження відробленого простору камери №4 і впав з горизонту +205 метрів на горизонт + 190, отримав травми не сумісні з життям та помер на місці трагедії...

Цього нещасного випадку, на думку Михайла Гречка, можна було б уникнути, якби не самовпевненість, притаманна спеціалістам з солідним досвідом: це знаю, це бачив, ану ж бо якось проскочимо! Підземелля ж не місце для амбітних експериментів. Жодного кроку тут не варто робити, ігноруючи інструкції та приписи: навіть на абсолютно безпечній ділянці (звісно ж, на погляд людини невтаємниченої у гірничу справу !) на необачного працівника чатує небезпека. Це варто запам’ятати й тим, хто спустився у шахту вперше, і тільки починає налагоджувати з царством морлоків виробничі контакти.

— Взагалі ж, після цієї смерті, – стверджує Михайло Тимофійович, – як тільки змусили належним чином запрацювати маркшейдерську службу, почали опікуватися закладкою виробок, боротися з плинністю кадрів (були часи, коли скільки працівників приходило, стільки й звільнялося), приділяти серйозну увагу навчанню з охорони праці та техніки безпеки, зійшов на нуль і показник рівня травматизму. А це переконує в необхідності системного набуття та оновлення знань з гірничої справи...

– Недисциплінованість, слабка фахова підготовка чи навпаки надмірна самовпевненість, – стає до розмови головний державний інспектор з охорони праці Закарпатської державної інспекції об’єктів підвищеної небезпеки, гірничого нагляду та охорони надр Богдан Подоляк, – причини, в яких тою чи іншою мірою винен сам працівник. Мені ж пригадується випадок з прохідником Андрієм Ліщинським, що стався у лютому 2000 року. Його ми розслідували повторно за заявою і таки дійшли консенсусу. Потерпілий внаслідок нещасного випадку отримав множинні забої та рани обличчя, струс головного мозку, довго лікувався, проте так і залишився інвалідом 2-ої групи. Тільки після нашого втручання саморобні замкові механізми, через які сталася трагедія було полагоджено, а працівник отримав матеріальне відшкодування у сумі 17, 5 тис. грн. Гроші здоров’я, зрозуміло, не замінять, але бодай належні висновки з того, що сталося, були зроблені...

Розмова йде в невеличкому кабінетику з охорони праці. Тут не пишно, хоч намагання Михайла Гречка зробити навчальний процес з виробничої безпеки досконалим відчувається. Все – від наочних посібників та необхідної літератури до столів і лавиці – зроблене, якщо не руками господаря, то завдяки його старанням. Проте в порівнянні з підприємствами, де цій проблемі належну увагу приділяє ще й керівництво (неприклад, ТОВ “Мукачево-Фішер”, яке, до речі, золота не добуває), все виглядає дуже бідненько. Ні тобі сучасних меблів, ні (розкатала губу!) комп’ютерної техніки... Одне слово, вабити це місце не може. Так само й побутові приміщення. Занедбані, з повідкручуваними розсіювачами води та вентилями, душові навіть після підземелля душу не радують. Середня ж заробітна плата однакова – 1200 гривень. Тоді як на сході люди, що спускаються в шахту, отримують не менше п’яти тисяч гривень. Підземелля – місце підвищеної небезпеки, тож ті, хто там працюють заслуговують на належну турботу й гідну оплату їхньої праці. Проте навряд чи забезпечити це під силу підприємству, що певний час балансує між “бути” і “не бути”.

НА "ВІСТРІ" БАНКРУТСТВА

– Як дійшли до життя такого? - Запитую у виконувача обов’язків директора ТОВ “Закарпатполіметали” Ярослава Батрина.

Керівник розкладає переді мною схему розкриття Мужіївського родовища. Терпляче показує відзначені оранжевою фарбою освоєні в минулі роки експлуатаційні запаси штокверкових та жильних рудних тіл наявних у родовищі горизонтів, що склали 339,2 тис. тон, креслить кольором надії плани на майбутнє - аж до 2014 року , протягом якого кожен рік рудник даватиме на гора по 80 тис.тон золотоносної руди з жильних рудних тіл, експлуатаційні запаси якої становлять 527,7 тис. тон. Для розвитку третьої черги підприємства потрібно 53 млн.грн. І далі про те, чому не вистачає обігових коштів на розвиток. Виявляється, держава, свого часу підхопивши золотоносну ідею, не передбачила, що економіка – особливо велика – пробуксовуватиме, і грошей, яких потребуватиме розвиток щойно заснованих - хай навіть і дуже перспективних! - підприємств, хронічно не вистачатиме. А, значить, не прийдуть, зокрема й на ТОВ “Закарпатполіметали”, нові технології, що дадуть змогу вилучати з породи не 50, як зараз, а всі 90% золота та супутніх металів, намивати з тони руди не 5-6 грамів дорогоцінного металу, як було у перші роки, і не 3,5-4,5 грами, як є сьогодні, а значно більше...

– Нам конче потрібні нові технології, – говорить керівник. – Наприклад, гравітаційно-флотаційна система, що на відміну від чисто гравітаційної, яка годиться для видобутку крупного золота, дала б змогу наше – дрібнодисперсне – видобути з води вкупі з іншими речовинами. Відсоток вилучення відчутно б зріс. Стала б у нагоді й біотехнологія, розроблена сімферопольськими вченими. Потрібно будь-як, але витягнути мікрочастинки золота, срібла , свинцю з тих руд, що видобуватимуться в майбутньому, так само як і з відходів, накопичених під час освоєння першої стадії родовища, що зберігаються у хвостосховищі...

- ЦЕ ВІД СЛОВА "ХВОСТИ"? – ЦІКАВЛЮСЯ. – А ЧИ ВЕЛИКІ ВОНИ?

Мені показують рукотворне озеро, заповнене темно-коричневатою багнюкою, що могло б стати жахаючим кадром фільму фантастики про наслідки якогось катаклізму. В ньому 48 % не вилученого золота, й срібло, 800 тон якого міститься в затверджених запасах родовища, та інші поліметали. Все це ще сподіваються видобути, якщо на підприємство... прийде інвестор.

САМ – НЕ ГАМ, І ДРУГОМУ НЕ ДАМ?

ТОВ “Закарпатполіметали” сьогодні, як наречена на порі: вабить не тільки вродою, а й посагом. Задивляються всі, можуть навіть посвататися. Та дістанеться перлина закарпатського клондайку, після проходження непрозорими приватизаційними лабіринтами, врешті-решт, одному. Цікаво, правда: кому?

Наразі підприємство є структурним підрозділом ДАК “Укрполіметали” і підпорядковане Державному комітету з промислової політики України та Держкомітету природних ресурсів. В її статутному фонді 6,33% належать компанії “Zakar Resources”, яка нещодавно звернулася до Кабінету Міністрів України з пропозицією про готовність фінансувати проект видобутку золота на підприємстві спільно з канадською фірмою “ Tournigan Gold Corp.”. Остання займається видобутком цього цінного металу та урану в багатьох країнах світу. Канадці готові вкласти у проект $65 млн. в обмін на частку в цьому ТОВ у розмірі не менш ніж 70%. Уряд дав профільним відомствам розпорядження розглянути цю пропозицію та внести свої. Якщо сторони дійдуть консенсусу, то канадська компанія придбає “Zakar Resources”, котра зараз належить двом трастовим фондам. Хоча, треба зауважити , що з 2004 року уряд видав чи не сім подібних доручень, проте ніяких рішень прийнято не було. Справа в тому, що більше ніж 93% ТОВ “Закарпатполіметали” належить ДАК “Українські поліметали”. Розпорядженням Кабінету Міністрів № 407 передбачалося передати 93% ТОВ від ДАК Держкомітету природних ресурсів. Але з огляду на те, що переважне право купівлі акцій як співзасновник “Закарпатполіметалів” має компанія “Zakar Resources” виконати його немає можливості. З іншого боку збільшити частку приватного інвестора також неможливо: є розпорядження про передачу. На пропозицію відмінити розпорядження і довести частку інвестора до контрольної відгуків поки що не надійшло. До речі, з пропозицією до уряду звертались не лише канадці, а й австралійська компанія “Eurogold”, яка ще на початку цього року володіла часткою в ТОВ “Закарпатполіметали”. Крім того, її дочірньому підприємству належить ТОВ “Сауляк”, що розташоване в Рахівському районі. Для розробки цих двох родовищ доцільно будувати одну збагачувальну фабрику, а ,отже, й володіти ними, з точки зору пошуку ефективного власника, доцільно б одній компанії. Компанія ж “Zakar Resources” придбала спочатку 2,5% ТОВ у компанії УІФК, що контролювалася особами, наближеними до СДПУ (о) ще у 2003 році. Одночасно вона купила 3,5% додаткової емісії статутного капіталу під зобов’язання підготувати програму стратегічного розвитку “Мужіївського золотодобувного комплексу”. Це був єдиний інвестор, що погодився витратити кошти ($250 тис.), маючи такий невеликий пакет.

Як би там не було, але якщо найближчим часом Кабінет Міністрів не вирішить долю єдиного золотодобувного підприємства в Україні, банкрутство для останнього стане серйозною загрозою, в чому, ходять чутки, також зацікавлені певні кола...

UA-Reporter.com
Сауляк: Украинское золото опять некому добывать!
Закарпатская золотодобывная компания осталась в ГАК "Украинские полиметаллы". Надолго ли?
Закарпаття: Мешканці "золотоносного" Мужієва знаходять "автоподарунки" вартістю в кілька десятків тисяч гривень
У найближчі 15-20 років золотодобувна галузь Закарпаття потребуватиме щонайменше 69 мільйонів
інвестиційних доларів