Яскрава дата нашого земляка (ФОТО)

Від практиканта локомотивного депо й заводського слюсаря – до політика, депутата, дипломата пройшов шлях закарпатський ювіляр.

Понад півстоліття тому (в 1964 р.) на верстатобудівний завод ім. Кірова прийшов працювати худорлявий, високий і стрункий хлопець. Відтоді й розпочалася стрімка, щаслива життєва хода відомого закарпатця, що триває й донині. Хоча ніхто не міг (та й не прагнув) тоді вгадати, яка доля чекає попереду цього беручкого до роботи юнака. Теперіш­ньому ювілярові, який, після закінчення Мукачівської середньої школи № 20, одягнув халат слюсаря, тоді зробили перший запис у трудовій книжці. Радощам межи друзями, в родинному колі не було границь! Відтоді багато чого помінялося у нашому житті – іменинник займав найвищі посади на Берегівщині та навіть у краї, був депутатом – від міської і аж до Верховної Ради, дипломатом, міг і міністром стати – пропонували. Але не захотів, бо за високі крісла ніколи не чіплявся й до посад не рвався. Часто зізнавався: столиця нівелює людей, тож ні за які пряники туди його не вабило. Так і проминуло з того часу сімдесят чудових літ. Зараз постали хоча й незвичні, але приємні для душі інші турботи – на дідусевих руках-плечах аж п’ятеро онуків від доньки Наталії та сина Олексія. Утішається серце у трудах, коли і руки при ділі, і голова повсякчас працює та ані на мить не нудьгує. Разом із дружиною Галиною у такі миті душею тріумфують.

Ці кілька речень, як і вся стаття – про Івана Васильовича Іванча, який нещодавно відзначив свій славний ювілей. Він з-серед інших ще з юнацьких літ не тільки запалом, кругозором, масштабом мислення вирізнявся, але й своєю стрункістю, високою статурою та чорним чубом виділявся. І перебільшення в цьому – ніякого. Гляньте на раритетне фото початку 80-х – він на цілу голову вищий за своїх приятелів і друзів, чоловіків теж широкоплечих і немаленьких: закарпатців Василя Шепу, Тиберія Антоника, Володимира Табаку, Миколу Семенюка, львів’янина Романа Тринька. Якщо вже зайшла мова про людей, рідне Закарпаття, то він і насправді його знає, як свої п’ять пальців. Так само, як і звичайних жителів, статусних і без начальницьких посад. Бо жодного населеного пункту майже немає, де б за десятки років своєї роботи у владі не побував цей відомий краянин. Ділові візити у глибинку завжди давали користь – вирішувалися десятки питань, розв’язувалися непрості завдання, за що й нині дякують і знімають шапку під час зустрічі за повагу, увагу, турботу до простих громадян. Узяти село Суха на Іршавщині чи то Руську Мокру Тячівського району, вже не кажучи про свалявські Тибаву, Яківське, Лопушанку або ж Дийду із славнозвісним озером під українсько-угорським кордоном – Іван Васильович відвідав кожне з них. А про цей рукотворний об’єкт цілу лекцію прочитає – зі знанням справи, з поглядом у минуле, відтак наголосить, як пісок тут добували, куди його ешелонами доставляли тощо.

Приміром, без записів пригадає, що у тій же Сухій народився поет, публіцист, лауреат Шевченківської премії Дмитро Кремінь, син Тарас якого нині народний депутат у Києві від Миколаївщини. Щодо крихітної Лопушанки, то колись вона називалася Брустурів, тепер має 60 хат і 245 мешканців, з-серед її вихідців – Іван Мигович, колишній “триразовий” нардеп ВРУ. Та найцікавіше те, що знає як першого, так і другого, бо, працюючи у “білому домі” в Ужгороді, як представник влади не раз з ними спілкувався, слухав побажання, вимагав від підлеглих рішучіших дій під час виконання їхніх запитів і вимог. Подекуди інтерв’ювований бував кілька разів – особливо у притисянській зоні, коли цю частину найменшої української області топили два великі паводки. З цього приводу трагічних і не вельми радісних спогадів (приємні були дещо згодом, коли замість зруйнованих осель нові хати виростали) – хоч відбавляй. На його очах ледь не половину низинного краю фактично відбудовано. Тож недавній градобій, цю страшну біду з піднебесся, що завдала шкоди на 103 мільйони, він сприйняв по-своєму тривожно, відтак каже: людям треба допомагати і якнайскоріше. І ніяких чиновницьких вихідних – усі мають працювати із засуканими рукавами. Потім, немов професійний статист, у цифрах і фактах, тоннах і мільйонах, інших деталях згадує каламутні хвилі великої води 1998 і 2001 рр. – небачених доти стихій, особливо на Берегівщині, що привернули тоді увагу до нашого краю усієї світової громадськості.

А взагалі співбесідник із пам’яті може про кожен регіон чимало цікавих сюжетів розказати, неординарних епізодів згадати. Бо всюди після відряджень залишалися щирі знайомі, одкровенні співмовці, яких опісля де тільки не зустрічав. Бува, що ходоками до начальства ставали, нерідко навіть сам у службовому кабінеті їх приймав. Голови сільрад, їх секретарі, депутати місцевих і районних рад – давно минулих скликань і кількох останніх, керівники шкіл, дільничних лікарень, інших державних установ, районів і міст, культурницьких закладів тощо. Усіх, звісно, не перерахувати. Чимало осіб пам’ятає ще із комсомольської епохи. Це теж були змістовні та яскраві роки в його стрімкій біографії, які, як бурхлива молодість не забувається ніколи. Прикро, що молодіжний рух ми зараз уявляємо як щось криве і неживе, як всуціль компартійно-ідеологічну філію. А спілка свого часу діяла самостійно й творила активно, на її рахунку сотні й тисячі чудових ініціатив, форумів, конкурсів, починань на місцях і в районних, обласних центрах тощо. Яку галузь сільської та робітничої сфери не взяти – І. В. Іванча всюди впізнавали та з неабияким бажанням чекали: на берегівських підприємствах, зокрема, на радіозаводі “Зоря”, у цехах реконструйованого меблевого та деревообробного комбінатів, консервного, дослідно-експериментального заводів у тому числі. Розуміли: це – свій, краянин, він чи не найкраще знає їхні справи, осмислює болі, тривоги, спілчанські проблеми, запросто входить у житейські ситуації молоді, допомагає. Ця сторінка ювіляра тягне на цілу книжку – спогадів стільки, що розповідати можна цілими годинами й днями. Кожна мить тогочасної пори по своєму була цікавою та зосталася у голові назавжди. Як і друзі, колеги, соратники по роботі в комсомольській спілці.

Далі. Екс-голова облради чудово знає також сільську Перечинщину, де в одному з населених пунктів учителем працював його батько, гірську Воловеччину, села Мукачівщини та Міжгірщини, що подарували світу виняткових людей – академіків, професорів, патріотів, борця за права вірників греко-католицької церкви Йосипа Терелю, Героя України, полковника Василя Зубанича, поета-лауреата Петра Скунця. Про першого з них згадує чимало історій, адже тодішня система, аби зламати дух Терелі, лікувала його у Берегівській облпсихлікарні. Однак він нерідко з палати тікав і з’являвся там, де його не ждали. Потім була еміграція на Захід, місіонерська діяльність, а поховали цього закарпатця, який помер у Канаді, як і заповів, на Іршавщині. Та що вже казати про древньо-історичний Хуст – колиску нашої державності й славетних подій недавнього минулого. Його уродженець – письменник Мирослав Дочинець також ювіляра знає з тих комсомольських років, коли на кожному квадратному кілометрі щось будувалося, зводилося, підносилося, здіймалося догори, умножалося, більшало, наростало, майоріло. Бо від обласної молодіжної газети всюди бував і про це писав. Обидва з Іванчом удостоєні великої честі бути в одній когорті відомих мукачівців і мають славне звання “Почесний громадянин міста Мукачева”. Нещодавно з ініціативи головного героя нашої публікації більшість із цих гартованих часом і ділами людей відвідали кращого винороба краю Івана Урсту в с. Бене, який цього сонячного напою з радістю наливав і про наявні проблеми виноградарства, домашніх виноробів уголос казав. І не тільки: зичливо згадував спільну роботу з ювіляром, коли той стояв на чолі райвиконкому (позаду були посади інструктора обкому партії, другого партсекретаря РК) та координував роботу промисловості, транспорту, будівельних фірм, зв’язку й торгівлі. У районі та місті виросли десятки шкіл, дитсадків, магазинів, клуби, БК у ЗГРЕ, було побудовано водозабір в с. Геча, а на Малій горі – водоочисні споруди тощо. Розпочалася газифікація міста, що дозволило перевести всі котельні на природний газ і дати людям довгоочікуване тепло. У Берегові вперше на Закарпатті було змонтовано сонячні батареї на вул. Кривій, звідки гаряча вода потекла в будинки мікрорайону, що на пров. Мукачівський.

До чого ще доклав свої зусилля, старання, хист, сумління ювіляр? Таких добрих справ на теренах прикордонної Берегівщини – тисячі. Одразу не згадати й не порахувати. Не всі знають, що було оновлено автобусний парк АТП, вдалося отримати сучасну на той час комунальну техніку (екскаватор, машини для вивезення сміття), “з центру” кошти для очисних споруд в урочищі Чізай (у місті тим часом здали в експлуатацію шість каналізаційно-насосних станцій). Найперше слід сказати про районний “білий дім” – типову чотириповерхову адміністративну споруду, куди невдовзі з радістю переїхали десятки державних служб і установ. Натомість звільнилася будова на протилежному боці вул. Мукачівської (цей шлях, до речі, теж за безпосередньої участі районного керівника спершу розрили, проклали тут труби, а потім капітально відремонтували), зараз розташувався медичний коледж. Зусиллями бригади М. Гомуляка через канал Верке безкоштовно було побудовано шляхопровід, а у 1986 р. за участі громадськості заклали перший камінь у фундамент центральної райлікарні та поліклініки. Згодом їхня з’ява на медичній мапі держави значно покращила та осучаснила охорону здоров’я, але останнім часом постала інша проблема – відтік кадрів за кордон. Неабияк це непокоїть і болить колишнього обласного керівника. Центральні органи влади в цьому плані повинні докорінно перебудувати стиль і методи своєї роботи. До речі, такий стан речей турбує не тільки його, але і нинішніх районних керманичів – Іштвана Петрушку з РДА у тому числі.

Слід сказати, що прикордонне містечко, як і вся область, у співпраці двох сусідніх країн займає знакове місце. До речі, ще тоді угорські будівельники одночасно споруджували аж кілька об’єктів, у тому числі багатоквартирний житловий дім. Небагатьом особам тодішньої будівельної галузі краю відомо, скільки зусиль, нервів, потуг, старань було докладено з цією метою і яким чином угорський уряд узявся допомагати берегівчанам. Це доволі довга історія, однак фінал мала гарний. За словами І. Іванча, у це добре були посвячені Ласло Фіцай, Лев Луцик, Павло Бодов (деякі з них, на жаль, уже покійні) та інші знавці й авторитети цього масштабного задуму, яким десятки разів довелося побувати у Москві та переконувати урядовців і міністерських чиновників у добрих намірах будівничих двох дружніх держав. А коли нарешті це вдалося, то повсюдно горіло ударне трудове завзяття. Ситуацію контролював, виробництво добрими ідеями підживляв і справами діло доповнював тодішній голова райвиконкому. І сам нерідко дивується, як його старань і азарту вистачало на безліч необхідних району, місту, а згодом людям усієї області – справ. Поліклінічний, як і два білосніжних корпуси лікарні таки прикрасили цю територію медичного закладу, на презентацію яких приїжджали спершу тодішні прем’єр-міністр В. Пустовойтенко, а відтак навідався і сам глава держави Л. Кучма. Але їх здача в експлуатацію вже була дещо згодом, коли І. В. Іванчо “урядував” в Ужгороді, де займав посади начальника одного з управлінь зовнішньоекономічного напрямку та першого заступника голови ОДА.

Та це уже окрема розповідь, і двома-трьома реченнями не обійтися. Тим паче, у його фокусі багато літ поспіль перебувала така важлива ділянка роботи, як розвиток прикордонної інфраструктури. Усі КПП, а їх на кордоні нашої країни з чотирма європейськими сусідками понад десять, облаштовувалися під опікою вже згаданого управління. Хоча у цьому плані слід згадати “першу ластівку” горбачовської перебудови – контрольно-пропускний перехід у Лужанці, куди свого часу з інспекторською місією приїжджав навіть сам член Політбюро ЦК КПРС Володимир Щербицький. Найголовніша особа тодішньої УРСР на Закарпаття прибула у червні 1988 р. (на фото разом із ним перші секретарі обкому та райкому партії – Г. Бандровський, Г. Вереш та голова райвиконкому І. Іванчо). Цей візит був здійснений за завданням Михайла Горбачова, лідера СРСР, який узяв курс на лібералізацію відносин у міжнародній політиці. Нашому краю – своєрідним воротам на захід – приділялася серйозна увага у цьому напрямку. Слід сказати, що ювіляр персонально відповідав за спорудження трьох КПП (в Лужанці, Косині та Дзвінковому) на українсько-угорському кордоні, що були побудовані силами промислових підприємств міста й господарств району майже безкоштовно та здані в експлуатацію у стислі строки – менше, аніж за півроку. Відтоді запровадили малий прикордонний рух. Без нього нині важко уявити бурхливе життя регіону по обидва боки кордону. Отже, “вікно у Європу” прорубувалося не тільки політиками вищого рангу, але й на рівні Берегівщини, і важливу роль у цій справі відігравав її керманич. У принципі, про що не писатимемо, всюди перша скрипка належала йому. Тут слід додати, що Іван Васильович є не тільки професійний, але за своїм характером вроджений дипломат – у найкращому розумінні цього слова. Як пише колишній прес-секретар обласної ради, письменник Василь Густі, це підтвердило життя, бо із 2008 до 2010 року він працював Генеральним консулом України в Ніредьгазі (Угорщина). Чудово знаючи угорську мову, він ще замолоду запросто знаходив контакти з людьми цієї національності. А на дипслужбі не тільки обходився без перекладача, але й нерідко сам ним виступав. Цілу годину можна розповідати, що конкретного вдалося зробити, як пожвавилися двосторонні відносини, у скільки разів зросли інвестиції в бізнесі тощо.

Одним словом, йдеться про ювілей людини не простої, а поважної, солідної, розумної, ерудованої, правильної, пунктуальної, педантичної та, не зважаючи на сімдесят літ, доволі жвавої та моложавої. Із цим ювілеєм його вітають сотні берегівчан, де майже 15 років працював, а також мукачівці, для яких він теж свій, бо тут народився, тут могили предків, тут почалися його життєві університети: як уже писалося – у депо, на заводі, в комсомолі. У місті над Латорицею і тепер його оселя, тут відпочиває душею і тілом, коли позаду зостався непростий день і пора передихнути. А ще у житті він великий патріот, у жилах якого струменить істинно закарпатська кров. Родом І. В. Іванчо із простої, але побожної сім’ї, а ще дуже інтелігентної та культурної, з європейським минулим. Цим фактом і пишається чи не найбільше. Пам’ятає дідуся з бабусею, тямить їхні, як і батьківські, розповіді-спогади про древній рід, весілля, в тому числі у нинішньому ресторані “Зірка” в 1905 р., де рівно через кілька десятиліть подібна церемонія вже відбулася за участі батьків. Та навіть син Олексій (як один із кращих регіональних бізнесменів, він очолює туристично-оздоровчий комплекс “Косино”, цим самим удало формує позитивний імідж краю) тут свою головну сімейну дату-подію відзначав. Були інші корисні настанови старших, тож навіть колись мав намір дослідити, де у Стройному похований один із славних прапредків, який тут сто років тому працював. Однак старожилів у цьому селі катма і про могили вже ніхто не пам’ятає. Навіть 95-річний дід Шимончинець доладно нічого не знає. Але кмітливий і далекоглядний ювіляр, які б посади не займав, де б не працював, повсякчас дбав, щоби проблемні питання краю, у духовності в тому числі – великі, малі, менші й зовсім дрібні – вирішувалися оперативно, якісно, до кінця та із користю для людей. Як громади загалом – так і кожної конкретної особистості. Бо духовність – історія, це дзеркало нашого життя, а що прогавимо нині – не наздоженемо вже повік. Із цього приводу колишній директор Берегівської української гімназії Ксенія Маргітич згадує, як обоє балотувалися у крайові депутати. А ставши головою облради, наш земляк багато сил, енергії, завзяття доклав, аби переробити опалення в цьому навчальному закладі та середній школі, перекрити спільний дах історичної будови єврошифером, що нині модно, стильно та елегантно. Стався навіть казус: систематично контролюючи ситуацію на «гарячому» об’єкті, очільник ненароком ступив на цвях, який стирчав із риштування, пробив туфлю та ногу.

– Я відчувала, що йому після такого трафунку не вельми комфортно, – згадує пані Ксенія. – Але ніколи не згадував про цю обтяжливість, вразу, яка дошкуляла йому тижнів зо три. І це аж ніяк не вибило з колії закарпатського керівника – сила духу перемагала. Відзначу інші позитивні риси характеру Івана Васильовича, зокрема, він умів чітко контролювати виконання доручень, дбав, аби завдання реалізовувалися вчасно, його слово для підлеглих хоча й звучало наказово, але в більшості випадків це сприймалося як шаноблива та люб’язна порада. Звісно, така риторика знімала напругу та подвоювала бажання виконати доручену справу. Запам’яталося: у будь-якій ситуації він намагався говорити без емоцій, аргументовано. Наш земляк ніколи не “вибухав” почуттями, а пріоритети намагався ретельно вмотивовувати. Особливо у плані фінансів, тобто бюджетних грошей, про що можуть своїми думками поділитися банкіри, підприємці, аграрники, дорожники, в тому числі колишня завідуюча Берегівським відділенням Ощадбанку Маргарита Магоч, яка довгими роками працювала на банківсько-кредитному поприщі. “Позитивна він людина”, – висловилася ця пані. У цих словах – чи не увесь життєвий портрет ювіляра.

У пору активної трудової діяльності в ювіляра завжди було одне правило: тільки – праця, про кар’єру ніколи не думав – вона завжди “ловила” його та піднімала увись. А ще у кадровій політиці давно практикований підхід про угодного чи неугодного чиновника у владі давно відкинув. Критерії були інші – чесність, професіоналізм, нестямна праця у заданому темпі. Тільки за таких умов можна дійти до успішного фіналу, сформувати команду однодумців, подолати відставання тощо. Липневий іменинник – людина не тільки енциклопедичних знань, але й навдивовижу обдарований господарник. А світогляд державника і тоді сприяв, і нині дозволяює бачити проблеми не у вузькому вимірі, а найперше у всеукраїнському об’ємі. Досвідчений політик. І, зрештою, дипломат. Майже ніде не афішував і такий цікавий факт: якось запросили його в Адміністрацію глави держави та запропонували роботу посла в Казахстані. Незручно було відказувати президенту, але наш земляк таки чемно відмовив, мовляв, не готовий наразі до вершинних посад, та ще й у такій стратегічно важливій країні іншого континенту представляти інтереси своєї держави. Це не стільки престижно, як непросто та відповідально. А який інтелігент! Він завжди привітний і добродушний. Із ким спілкувався, всі казали, ще вимогливий, принциповий, критичний до себе й до інших цей завжди енергійний і бадьорий чоловік. Краянин із тих, що нікому не боїться казати правду, хоча знає – вона очі коле та подобається не всім. Коли хочете, то він – це просто щира, добра, чуйна людина. Якщо ж іти далі, то не зайве сказати, що ювіляр – знаюча, грамотна, освічена особа. За фахом – економіст, має диплом про навчання на однойменному факультеті УжДУ, а ще президентським указом у 2000 р. йому присвоєно високе звання “Заслужений економіст України” – відповідне посвідчення з цієї нагоди вручав особисто спікер українського парламенту Іван Плющ. Нагадаємо: цей політик причетний до ще однієї важливої події в життя нашого міста – прийняття у цьому ж році Постанови ВРУ про надання Берегову статусу міста обласного значення. І цього не слід забувати! До речі, аби це важливе питання “дійшло” до порядку денного українського парламенту, довелося спочатку відповідний документ “протягнути” на сесії облради. На цьому рівні, як і на столичному, неабияких зусиль і старань доклав тодішній закарпатський спікер. А мер Берегова Золтан Бабяк пам’ятає цю епопею, хоча тоді був ще зовсім молодий і працював заступником голови райдержадміністрації.

– Що б побажали у привітанні з нагоди сімдесятирічного ювілею І. В. Іванчу? – запитую міського голову. Той, не замислюючись ані на мить, відповів: “Нехай при здоров’ї та у щасті живе ще довгі-предовгі роки, аби в його буднях не було хвилювань, турбот, тривог. Але перш за все дякуємо за його ратний і плідний труд на благо нашого міста, району та закарпатського краю. Знаю: де б він не працював, завжди мав доручення від земляків – опікуватися кадрами, дбати за їхній професійний ріст, соціально-економічне піднесення регіону тощо. Ми всією громадою поздоровляємо колишнього берегівського очільника з такими чудовими літами…”

Малюючи словесний портрет іменинника, не обійтися ще цілим десятком епітетів, які характеризують його сповна та зусібіч. Рідко знайдеш таких фанатично відданих справі, рідному краю людей, що однаково б орієнтувалися в його історичному минулому, соціально-економічному житті, духовній сфері тих чи інших районів, міст, селищ, сіл, установ, закладів... І. В. Іванчо – таки мудрий чоловік. Завжди інтелігентний, він опонентів перемагав тільки спокійним тоном. Окрики, гніви, матюки – це чужа йому риторика. Відповідальний і нелукавий. Вдумливий і конкретний. Знаю: не вельми сподобаються йому ці мої речитативи, але що вдієш, так його приблизно відрекомендують усі, хто з ним працював – починаючи від Мукачева наприкінці 60-х, відтак у обкомі комсомолі, згодом у Берегові, і знову в Ужгороді. Аби не виявитися голослівним, надамо слово депутату облради ІІІ-го скликання, головному редактору газети “Новини Закарпаття” (1995-2005), заслуженому журналісту України Василю Нитці. Ось рядки з його невеликого роздуму: “Іван Іванчо належить до плеяди відомих закарпатських управлінців. Його хист проявився у Берегові, а розкрилля таланту – в Ужгороді. І час той припадає на непрості роки становлення й утвердження державних інституцій і місцевого самоврядування. Іван Васильович з літа 94-го до весни 98-го працював на посаді першого заступника голови облдержадміністрації, очолюючи економічний і фінансовий блоки. Тодішній керівник Закарпаття Сергій Устич був обтяжений аж трьома відповідальними посадами: голови облради і ОДА, депутата Верховної Ради України; часто їздив до столиці й у закордонні відрядження. Тому І. Іванчо власне і вів переважно щоденні справи, поки з весни 98-го не почав керувати обласною радою. Через рік “губернатором” призначили молодого Віктора Балогу. Потім ще через два – Геннадія Москаля. Ось тоді й загартувався Іванчо як справжній і незалежний керівник. Оскільки з часом напруга між двома головами (облради й ОДА) доходила до точки кипіння. Виносилося на сесію облради навіть питання про недовіру І. Іванчу та його переобрання. Але депутати, як їх не “переконували”, як “не ламали”, таємним голосуванням цього не допустили. І він належно завершив каденцію у 2002-му...”. З подібними відвертими міркуваннями до розмови долучилися колишній директор радіозаводу В’ячеслав Макеєв (він мешкає у Мукачеві) та екс-мер Берегова, представник президента у районі, відтак очільник обласного управління комунгоспу, народний депутат Михайло Товт (останні роки він працює та живе у Києві). Із першим – друзі-однодумці, товаришами їх зробило наше прикордонне місто, а із другим теж багато спільного, бо і район очолювали, і в області працювали, відтак депутатами Верховної Ради України закарпатці їх обирали. Щоправда, пан Михайло балотувався в мажоритарному окрузі, а нинішній ювіляр пройшов за списком “Нашої України”, з активістами якої каву п’є дотепер. Як видно з інтерв’ю, громаддя справ вершив із цими серйозними та не останніми в нашому краї персонами. Радо спілкується з ними, тож аніскільки не здивувався, що у цей святковий день і вони телефонували, щиро зичили йому повен лантух здоров’я та безмежжя інших гараздів.

У одній газетній статті непросто викласти біографію такої постаті, як Іван Васильович Іванчо. У ній – безліч цікавих штрихів, і кожна деталь заслуговує на увагу. Бо пройшов чудову школу життя, яку в області виштудіювали до десять-двадцять осіб (Ільницький, Волощук, Русин, Шепа, Балога, Мальованик, Васільєв, Скиба, Бандровський, Машков, Устич, Шекета, Туряниця, і, до речі, він один із небагатьох «колишніх» перших осіб краю був на похороні компартійного керівника Закарпаття, який у засвіти пішов місяць тому на 92 році життя) – і не більше. Тож повторюся: для того, аби яскраво змалювати портрет ювіляра, треба цілу книжку написати. Фактажу в ній набралося б стільки – що читач до тих пір не заснув би, доки б не дав раду чтиву. І щоби все вийшло доладно, необхідно як мінімум сто двадцять п‘ять запитань співбесіднику адресувати й відповіді ретельно занотувати. А він уміє відповідати – чітко, розумно, мудро, тверезо, розважливо, вдумливо, та ще із такими подробицями, що аж заслухаєшся. Переконаний: життєва сповідь пана Іванча стала б бестселером. Як-не-як, на його очах та за безпосередньої участі тривав соціально-економічний розвиток краю протягом цілого півстоліття. Він, безсумнівно, причетний до найважливіших, етапних та визначальних крайових подій цього періоду, тож якби усе згадати, розшифрувати – вийшло б кілька томів унікальних спогадів. У них, звісно, знайшлося б місце і такому історичному епізоду, як ювіляр свого часу та за участю тодішнього прокурора Івана Івашковича “мирив” релігійні громади на майновому грунті. Як відомо, на одному етапі в Берегові також доходило до конфлікту, адже на теперішній греко-католицький храм претендували, до того ж емоційно, вірники різних конфесій. Але розсудливий, стриманий і поміркований голова райвиконкому діалог із парафіянками побудував ввічливо та коректно, хтось на його місці, можливо, й накричав би на опонентів (хоча, і в нього мабуть кипіло на душі). Адже ними виявилися жінки горласті, які подеколи ледь не зривалися, навіть грубили, але в кінцевому варіанті було прийнято правильне рішення. Спершу молилися почергово, а у перспективі православні отримали землю під забудову й на одній із вулиць виріс величний красень-храм. Отець Еміл службу там править, як і Боже слово у греко-католицькій церкві проповідує його колега священик Володимир (і цього проповідника, бо висповідав його на засланні кардинал Йосип Сліпий, і Олексія Логойду, делегата І з‘їзду народних комітетів, він вирішив привітати особисто у черговий приїзд у Берегово). Отже, завдяки неймовірним зусиллям іменинника вдалося приборкати збудливих прихожанок і розійтися тихо-мирно.

Та хіба один раз доводилося бувати у подібних бурливих ситуаціях, які «підносило» життя? Не злічити різного роду життєвих епізодів, коли доводилося переконувати аудиторію, давати відповіді на найкаверзніші питання слухачам, схиляти чи агітувати публіку або індивідуального прохача в бік позитиву тощо. За своє життя І. В. Іванчо виступав за різними трибунами і, як чудовий оратор, він з перших хвилин оволодівав слухачами. Згодьтеся: це не кожному під силу. А як це вдавалося йому, можна тільки здогадуватися: ерудиція, знання, кругозір, досвід, інтелект, обшир поглядів, уявлень – ось неповний перелік чинників, які не дозволяли плавати на мілині, а завжди змушували бути на бистрині життя, на вольовому стрижні й розумно сприймати виклики часу. Такою вже судилася доля нашому відомому краянину – одному з мільйона закарпатців.

Михайло ПАПІШ