Вічна любов до "Сніжинки", яка не розтанула, вабить до себе берегівчан! (ФОТО)

У це кафе на початку вул. Франка у Берегово, за давньою звичкою, прошкують не тільки ті берегівчани, хто має ностальгію за вчорашнім днем, хто звик ласувати смачним морозивом зі збитими вершками, хто полюбляє не "порошкову", а справжню каву – міцну, запашну, ароматну, кріпку, від якої гарантовано не заснеш до самої півночі.

Мабуть, усі знають, що у нашому місті є кафе з такою дивовижною назвою, як "Сніжинка". І адреса його відома кожному: перші сто метрів із правого боку вул. Івана Франка. Навіть якщо вивіски немає, то всі здогадуються: це саме та кав’ярня, що діяла тут у так звані радянські часи. Немов у казці, воскресають ті часи, коли тут можна було поласувати морозивом з вершками, адже біля прилавку стояв шикарний на той час агрегат-фрізер. А чорну каву таку чинили міцну, що чашечки вистачало, аби збадьорити себе на цілий день. А вип‘єш дві – то вже точно вночі не заснеш. Цій торговій точці – майже п‘ятдесят років, майже чотири десятки літ завідує "Сніжинкою" Ержіка Ковач (нині вона є її власницею), поруч з нею працюють Юдіта Цурі та Єва Бедя (на фото вони позують для нашої газети зі своїм головним бухгалтером). Жінки охоче й ледь не хором-навперебій розповідають, що сюди поспішає специфічний контингент: найперше люди старшого віку, ті, хто має проблеми з фінансами, адже тут завжди все дешевше, аніж у інших торгових закладах. Приміром, чашка кави коштує 5 гривень, і це при тому, що подекуди вартість філіжанки цього напою вже сягає 10-12 грн., а із вершками – цілих чотирнадцять. А ось недавно завітав навіть один депутат. Зняв піджак, розстібнув сорочку й неквапом завів мову про тутешні порядки і таке інше.
– І що його цікавило? – запитую.
– Приблизно те, що й пресу, – жартома мені відказують. Відтак наголошують: що це за кафе, чому не переоснащуємося під сучасний лад, звідки столи, стільці, хто їх змайстрував, як виживаємо в умоваах ринку тощо. А коли випив чашку кави, то зрозумів, що такої рідко де знайти: і смачної, і дешевої, і міцної. Щоправда, наслухавшись у місті різних байок, мовляв, посуду в деяких кафе миють тільки холодною водою, потребував одноразовий стаканчик.
– І насправді, як ви втрималися на плаву? Навіть назви не видно, а до вас люди йдуть та йдуть – нерідко навіть черги виникають, – запитую пані Ержіку. – Існують якісь диво-секрети, принципи, таємниці, що не дали «Сніжинці» розтанути?
– Секретів і таємниць немає жодних, просто ми на роботі сумлінні й старанні, – розмірковує вголос господиня. – Не гонимося за надприбутками, дбаємо, щоби ціни не кусалися, нікого та ніколи не обраховуємо, ось нас за це і вподобали сотні клієнтів. Такої істини засвоїла ще з далеких 60-х років, коли навчалася в Ужгородському технікумі радянської торгівлі. Відтоді й маю трудовий стаж, хоча ювілей на календарі – 70-ліття. Дуже багато років працювала у колишньому міськторзі. Стосовно спиртного, то воно у нас не надто дороге – сто грам коштує стільки, як у інших місцях півдеци. А вибір такий самий, як у найпрестижніших міських кав’ярнях чи барах. Наливаємо коньяки, лікери, віскі, бренді, реалізовуємо пиво є соки, мінералка, інші безалкогольні напої тощо. На вулиці можна посидіти під навісом – тут і дощ не страшний, і холод затінює від літньої спеки. Зате і називають нашу точку «Ретро-кафе». Ця назва подобається і нам, тим паче, що подеколи сюди заходять, аби побачити, як виглядав інтер‘єр точки громадського харчування півстоліття тому.
І атакують запитаннями, мовляв, а як було тоді, хто сюди заходив, що замовляли та що випивали? Усе вмить і не пригадаєш, але на тямку приходять такі спогади, що аж самому стає цікаво. Тут одне знають: ніхто не напивався, аби самостійно не міг вийти за двері. А морозиво, до речі, прекрасний дозатор, коли хочете, то навіть тонізатор, який класно "йде", а нерідко й сам "проситься" до людського організму, після певної дози спиртного.
Багато кому розповіді та спогади з дня учорашнього й насправді імпонують, тим паче, що у кафе чисто, акуратно, тут, на відміну від деяких на ринку, не палять, не смітять. «Не курити» закликає металічний напис на стіні, установлений тут десь у вісімдесятих. Отже, що боротьба з тютюнопалінням – цією шкідливою звичкою всього людства, для працівників «Сніжинки» має давню історію та ніколи навіть не припинялася. На кухні є навіть дисковий телефон, тож мені номер акуратно записали – 2-44-27. Сам апарат стоїть у цьому приміщенні давно-предавно. Однак дзеленчить дуже вже рідко. Клієнти, як відомо, користуються мобілками. А ще мене зацікавило, як виглядає туалет. Виявилося, що тут усе по-сучасному, та й гігієни, санітарії дотримуються у всіх відношеннях чітко, знаючи, що це – запорука людське здоров‘я.
Готуючи статтю до газети, принагідно поцікавився, чиї столи у залі, де зроблені стільці, хто їхній автор та чи працює транзисторний радіоприймач «ВЕФ» радянського зразка тощо?
– Із раритетного приймача дізнаємося новини, які опісля обговорюємо поміж собою, – з усмішкою відповідають на моє запитання. – А стосовно меблів, то воно не стільки допотопні, як добротні. Їх, схоже, змайстрували ще на колишньому деревообробному комбінаті, де у ті часи директорував славнозвісний Михайло Масинець (на жаль, він, як і його донька, син, зять вже відійшли у інші світи). Можна не сумніватися, що ці столи зі стільцями ще витримають століття. Тоді вже точно стануть музейними експонатами. Та й підлога в нас міцна – плитка, мабуть, ще не мінялася з часу відкриття кафе. Але це не біда – у нашому закладі клієнти почувають себе добре, вони мовби переносяться у вчорашню епоху з деякими тогочасними миттєвостями обслуговування.
Чи має «Сніжинка» своїх завсідників – так і не довідався. А колись, до речі, вони в неї були. Може про це навіть самі господині прилавку достеменно не знають. Як відомо, сюди "на каву" учащав тодішній директор центральної аптеки Іван Осим – інтелігентний, солідний і завжди привітний чоловік. Він, людина знана та поважна, не тільки допомагав землякам з ліками, але й на горнятко цього напою кликав завше тих, кого поважав, кому в чомусь посприяв. Пам‘ятають таких кавоманів, як Петруньо, Лейза, Шебі, Базюк, Шнайдман, Терек, Ваш, Сабадош, Терпелюк, Ковач, Черничко тощо. Це особи, що завжди були при грошах – тож і друзів мали завжди і повсякчас. Зараз боржників намагаються не плодити, тож «чорної книги» не ведуть. Якщо на «бороду» комусь і дадуть – то тільки добре знайомому. Хоча зі своїх і спостережень приятелів знаю, що чим дешевший товар, тим він ходовий. Отже, «Сніжинка», яка зберегла свою стару (головне – романтичну) назву й не буде, слід сподіватися, декомунізовуватися за президентськими законами й указами, і надалі пливе у бурхливому морі економічних реформ.
Із цього приводу пані Ержіка, що зберегла свою чарівність і тільки їй притаманну усмішку з молодих років, розповіла цікаву історію. Її 40-річний рідний син, як вона розповідає, об‘їздив багато країн світу, надивився різних кафе – надсучасних, модерних, раритетних, оригінальних тощо. Тож за його словами, найбільше людей тягне туди, де можна побачити щось старе, унікальне, ретроспективне. Бо й насправді, є такі кав‘ярні, де меблі не міняли (хіба що переставляли, тобто змінювали конфігурацію) сто років, але від цього аніскільки не меншає їх привабливість, популярність, унікальність, що своїм видом викликають подив і захоплення. Як і старий мушкетерський Париж – якому чим більше років, тим він знатний.
Тож будемо вважати, що кафе на вул. І. Франка теж по своєму унікальне, воно – це таке собі ретро, це стиль учорашнього дня й согодення, в якому не меншає, а навіть більше стає відвідувачів. А в чому секрет? Навіть самі Ержіка, Юдіта та Єва, не кажучи про численну клієнтуру, не можуть відповісти, у чому модність, принадність, спокуса, притягальність цього закладу, де вони працюють зрання і аж до вечора. Регламент роботи «точки» з назвою "Сніжинка" , яка не розтанула в часі й "не думає" розтопитися зараз, такий самий, як і чверть століття тому, коли існували закони іншої епохи – з дев‘яти ранку до сімнадцятої. Але, як відомо, правила торгівлі у більшості випадків залишилися незмінними й сталими: у кафе, барах, ресторанах тощо. У цій кав‘ярні, до якої в немалої кількості берегівчан збереглася вічна любов, – також. Отже, любове моя, "Сніжинко", до тебе поспішаю, аби випити чашку ранково-запашної чорної каву та збадьоритися на увесь день...

Михайло ПАПІШ, фото автора.