Двоє правників Закарпаття про життя, про людей і про себе... (ФОТО)

Розмова цих знакових осіб з юридичною освітою, висококласних адвокатів за ранковою кавою була не тільки приємною, зичливою й теплою, але ще й неспішною та серцю милою.

Правники зі стажем каву пили-попивали й залюбки як відомих колег-юристів, так і тих, кого в інших сферах знали, хто в політиці, економіці краю, в його соціальному й духовному житті залишив вагомий слід, – згадували. Мимо не минула й тячівська "ера", де свого часу вони обидва працювали. Хоча нині живуть у прикордонному Берегові, де із роботи у державних структурах (райвиконком, прокуратура) обидва пенсіонерами стали.
У нашому краї добре знають цих відомих правознавців. Мова – про екс-прокурора трьох районів (Іршавського, Тячівського, Берегівського) 77-річного Івана Івашковича і делегата І з‘їзду Народних комітетів у Мукачеві 27 листопада 1944 р., колишнього очільника обласного управління юстиції (кінець 40-х початок 50-х), керівника Тячівщини, Хустщини, Берегівщини 94-літнього Олексія Логойду. Днями ці двоє знакових особистостей, що родом відповідно із села Руське на Мукачівщині й Неліпино Свалявського району, у своїх біографіях мають чимало спільного (хоча у різні періоди, але вчилися на юрфаці Львівського університету ім. Франка), адже є не тільки знаними правознавцями, але й відомими закарпатськими адвокатами, «ходили» на каву, аби щиро та від душі поспілкуватися, згадати минуле, поміркувати про сьогодення, по слівцю мовити про знайомих, друзів, колег тощо.
Учасником (коли хочете, то навіть мимовільним затійником) цієї вельми цікавої, зичливої та добродушної бесіди двох грандів-правознавців, став і я. Отже, пропоную кілька «поширених» цією міні-компанією тез, які звучали з вуст людей, що знають дійсність і були свідками багатьох епохальних перемін у нашому закарпатському краї. Звісно, найперше мова зайшла про життя-буття, про те, як голосували депутати у Верховній раді за судову реформу «від Порошенка», що врахували й на що не зважили, про нові зарплати служителів Феміди, про призначення Ю. Луценка Генеральним прокурором і його намісників у областях, тощо. Зійшлися на тому, що Закон «Про судоустрій і статус суддів» і насправді є революційним. А судові зміни до Конституції, спрощення системи, адже буде тільки три ієрархії судів – місцеві, апеляційні та Верховний, і насправді оздоровлять суспільство. Бо не з чужих розповідей, а з власного досвіду ці юристи знають, як працює ця «незалежна» гілка влади, яка, на жаль, дотепер у більшості випадків була «підконтрольною» – якщо не від чиновників, то від «кишені» клієнтів. Приміром, І. М. Івашкович у адвокатурі понад 15 років, а перед тим із суддями все своє свідоме життя контактував – бо прокурором працював: на Іршавщині й Тячівщині, а відтак два терміни навіть «відбув» на Берегівщині. Що цікаво, починав свою кар’єру в Ужгороді – в міській прокуратурі. Натомість О. О. Логойда теж у обласному центрі високі посади займав – навіть крайову (ще Закарпатської України) юстицію очолював. На сьогодні він – адвокат із майже півстолітнім стажем. Згадував: такі справи у судах осилював, що декому подібні виграші та перемоги могли тільки приснитися. Слід сказати, що якби ці знакові правознавці написали мемуари, то їхні спогади про пережите бестселерами б ще задовго до появи «життєвих записок» у книжковій мережі стали. Звісно, юристи-початківці мали б яскраві унаочнення того, як жили та діяли правоохоронні структури, як розвивалася прокурорська система у радянські часи та в період української незалежності, як удосконалювався й згодом під «вагою» корупції занепадав судоустрій тощо.
Опісля співбесідники перейшли до іншої теми – Закарпаття в минулому і його возз‘єднання у сім‘ї народів неньки-України. Сталося це після нашого визволення у жовтні 1944 р., коли під під пильним оком червоноармійських командирів, що принесли землякам волю зі сходу, комендантів, народних дружинників, які в повоєнному краї були найголовнішими дійовими особами в кожному регіоні, а також партійних працівників (Іван Ваш, Іван Туряниця), формувалися необхідні настрої серед мас, бажані делегати тощо. Усього ж їх того листопадового історичного дня до Мукачева з’їхалося аж 663 – не було жодного населеного пункту, звідки б не з‘явилися ходоки. Ішли пішки, на возах, машинами, велосипедами тощо. Образно кажучи, прибули вони від Ужка і аж до Ясіня. Нині серед живих усього троє учасників цієї доленосної для нашого краю події – людина епохи О. Логойда в тому числі. Що й казати, цей свідок возз’єднання знає багато. Чимало всього з пережитого тримає у цупкій на його роки пам‘яті – не кожному таке дано (буквально кілька літ тому – у 87 років – цей адвокат залишив кермо автомашини, бо вік уже не той). Як людина-легенда, що сиділа у залі драмтеатру й голосувала за народне волевиявлення, він тодішню ситуацію тямить до дрібниць. У той період край, як і вся Європа, ще жили війною, рани гоїла щойно визволена Україна, але вже готова була взяти під своє крило крихітну Підкарпатську Русь. Як знаємо, акція возз’єднання, тобто документів «кремлівське» підписання, відбулася 29 червня у 1945 році – на другий місяць після Перемоги. Найближчими тижнями цій даті, яка в календарі "вималювана" червоним кольором, виповниться 71 рік. Слід нагадати, що куратором цих епохальних змін був сам Сталін, який на мапах олівцем малював, скільки й кому земель віддати. Щоправда, ми споконвіку були українцями, тож ними й надалі бути забажали. За це в місті над Латорицею діди та прадіди наші активно голосували. Серед делегатів було чимало й тячівців, але на сьогодні, на жаль, жодного немає серед живих. А про розвиток подій доповідали мало не щодня інші соратники "батька народів" СРСР. Звідси, тобто із визволеного краю, він інформацію отримував від генералів Мехліса, Петрова, а також начальника політвіділу 18-ої армії 4-го Українського фронту Брежнєва. Перших двох у залі в мить проголошення Акту злуки не було, хоча дух їх всередині витав. Але усе майбутній Генсек контролював. Його роль у цій з’їздівській епопеї вознесуть дещо згодом, коли стане біля керма СРСР – він із кількома армійцями тоді скромно сидів у ложе і все чітко інспектував і на вус мотав (хоча насправді був безвусим).
Між іншим, 94-річний берегівчанин повідав і таку деталь: він тоді був гімназистом, відтак у торговельній академії гриз граніт науки, тож уважався «просунутим», бо інакше б у коло посланників цього історичного та масштабного заходу не попав. Посприяло цьому також і те, що партизанив у загоні Усти-Прищепи, Тканка, Русина, а його два брати Микола та Іван, у 1939 р. у пошуках щастя перетнули кордон і опинилися в Радянському Союзі. Сповна відчули «есесерівське» життя в гулагівських таборах, молодший звідти не повернувся, момер і похований у Росії. А старший у поході із фронтом прибув воювати та ворога добивати. Відтак, коли все це сталося, у Мукачеві очолив місцеву службу безпеки – прототип майбутньому КДБ. Саме його «орлам» і доручали стерегти порядок на з‘їзді, оберігати делегатів від провокацій, які очікували будь-якої миті. Згадав таких посланців із народу, як Іван Шепа, згодом заступник голови облвиконкому та генеральнй директор «Закарпатлісу», письменника Івана Чендея (теж, до речі, уродженця Тячівщини), професора Михайла Трояна (уродженця В. Реміт з Берегівщини), публіциста і журналіста Михайла Бабидорича, який у повоєнні роки очолював молодіжну спілку Закарпаття. Відтак у газеті "Закарпатська правда" солідну посаду займав. Але після одного викривального виступу на обласному активі майбутнього генерала міліції Володимира Лялька його "змістили" до кореспондента, а згодом трохи "підвищили" до заступника редактора газети «Закарпатська правда». У цьому виданні він працював до останніх днів свого життя. Але справа цього легендами оповитого журналіста живе і донині, зокрема, 2004 р. було започатковано обласну премію ім. М. Бабидорича. Цього року (після перерви) її отримав мас-медійник із Берегова Михайло Папіш, автор цієї зарисовки про двох знавців права. До такої когорти славних ветеранів можна також віднести делегата Андрія Шекету, який роками був начальником облполіграфвидаву і теж, до речі, працював у Тячівському райвиконкомі, берегівчанина Василя Овсака (останній очолював районну освіту) тощо. Звісно, всіх не перерахувати. Та й потреби в цьому в нашій статті немає. Однак, попри все, автографи саме цих постатей з‘явилися під текстом Маніфесту про возз’єднання краю з Україною, оригінал якого, за словами О. Логойди, загадково кудись пропав. Навіть у московських архівах вчені, які досліджували цю тему, користувалися тільки його копією. Одні відомі закарпатці, з якими бесідував з приводу приєднання нашого краю до України та прийнятого Маніфесту, про це знали, а інші, знизуючи плечима, не тільки дивувалися, але й були шоковані.
Зважаючи на те, що обидва юристи свого часу працювали на Тячівщині, зокрема, Іван Івашкович був прокурором протягом двох термінів поспіль (1979-1988 р.р.), а Олексій Логойда очолював тутешній райвиконком – 1956-1963 р.р. Опісля його перевели на роботу в Берегово, де заступив на посаду заступника голови РВК. А ще «пройшлися» по людях, яких знали та із якими працювали. Адвокат Іван Івашкович згадав колишнього першого партійного секретаря Ю. Левка, який теж мав свалявсько-стройненьскі корені, журналіста Йосипа Мелеша, секретаря райради Івана Бедея, практикантів райпрокуратури Миколу Геревича, Віктора Бедя, які згодом стали відповідно першим замом у Закарпатській облпрокуратурі та народним депутатом України (до речі, М. Геревич нещодавно помер і похований в Ужгороді). Отже, Тячівщина, регіон – унікальний, тож і справи тут вершилися масштабні. Звісно, обидва були учасниками розбудови цього найбільшого на Україні сільського району, який назавжди залишився у їхніх серцях. Отже, мали змогу окремі події не тільки згадати, але під власним кутом зору коментувати. Приміром, старий делегат з‘їзду, який на невеличку здибанку прибув уже із кривулькою, розповів, як Тячів із селища в місто перейменовували. Для цього були всі підстави (кількість населення в тому числі), навіть аргументованого листа на адресу голови облвиконкому Івана Гарагонича написали. Але деякі чиновники чомусь не бажали, аби на початку 60-их років минулого століття на карті краю з‘явилося ще одне місто й розгляд питання було відкладено. Тоді за справу взявся молодий райвиконкомівський керівник Олексій Логойда (у Тячів він запросив-заманив одного із заступників голови облвиконкому та за вечерею жартома заявив, що має на нього компромат, але якщо справа зі статусом міста зрушить з місця, то все забудеться). Той, схоже, сприйняв усе серйозно, бо вже наступного дня з приймальні голови обласної виконавчої влади зателефонували та повідомили: проект рішення про надання селищу Тячів статусу міста зареєстровано, підписано та скеровано для подальшого розгляду. І насправді, через певний час цей населений пункт став містом, з чим тячівчан вітав навіть сам голова обласної ради, а також перший секретар обкому партії Пилип Щербак та найвище тогочасне партійно-радянське керівництво Української РСР. Телеграми були навіть із Москви. Схожих історій, до яких причетний вельми авторитетний адвокат і колишній працівник органів державної влади та місцевого самоврядування, можна згадати значно більше. Був ще й скандальний лист у Москву самому тов. Сталіну, адже тоді ще зовсім молодого пана Олексія не бажали приймати на навчання у Львівський університет на юрфак. Мотивація: буцімто він освіту вже здобував, до того ж за гортіївського режиму. Змушений був викласти свої докази, мовляв, а де мав учитися, коли у той період нинішнє Закарпаття було під угорською (і не тільки) владою? З відповіддю не забарилися: ситуацію контролював сам секретар тамтешнього обкому партії з ідеології, який згодом доповідав, що від абітурієнта із Закарпаття О. Логойди, делегата І з‘їзду Народних комітетів у приймальній комісії документи взяли й він екстерном склав усі іспити – на відмінно. Так само успішно здавав усі інші екзамени та з відзнакою закінчив заочне відділення юридичного факультету. Як уже говорилося, тут, але дещо згодом, учився на стаціонарі Іван Івашкович. Доля в нього також непроста – звичайний юнак із селянської родини після строкової у лавах Збройних сил колишнього СРСР таки зумів вступити на юрфак ЛДУ ім. Франка. Хоча мріяв, між іншим, про солідніший вуз – Московський державний університет ім. М. Ломоносова, навіть журналістом міркував стати, але невдовзі передумав. Таки зупинився на Франковому виші у Львові. А вже під час навчання у столиці Галичини знайшов свою долю – дівчину-красуню з філфаку Ларису (рівно рік тому її, на жаль, не стало), яку покохав і у статусі дружини наприкінці 60-их повіз на Закарпаття. У Івашковичів – ціла юридична династія: сини Ігор та Олег – теж правознавці, як, до речі, і невістки, а також онучка Олександра, що стажується нині в облсуді. Можливо, що колись навіть правнуки підуть стежиною знавців права. Оце буде справжня правознавча родина!
Ось уже десятиріччя живе удівцем цей активний діяч партизанського руху, інших важливих суспільно-політичних акцій на Закарпатті, в т. ч. учасник І з‘їзду Народних комітетів О. О. Логойда. Діти (Тетяна також фаховий юрист) й онуки пороз‘їжджалися, але він не одинокий і не сумує, бо щоденно йому то один, то другий, то третій знайомий телефонує, а ще дзвонять молодші друзі, земляки, приятелі, активісти тощо. Найчастіше цікавляться, чим треба допомогти, а ще просять опори та сприяння у різних юридичних питаннях. А він, маючи унікальний правознавчо-юридичний багаж, інтелект, кругозір, на поради та консультації не скупиться, підказує, свою думку пропонує, відтак рекомендує, застерігає, як діяти тощо. Коли ж щось призабулося – вдома маса довідкової літератури, куди, вважає він, не гріх і зазирнути. Бо як і часи, міняються закони. Все йде вперед, він хоч і не мусить, але за новаціями теж прагне встигати. Знає: завтра хтось із справою чи питанням прийде, тож він, не зважаючи на роки, хоче бути наготові й дати класичне роз’яснення, який крок зробити, аби не схибити, в тій чи іншій складній ситуації тощо. Дехто в такі роки давно на лаврах спочиває (а його давні приятелі та грандиюридичної думки Павло Вассер, Юрій Бенза, Іван Симканич, Григорій Касинець, Антон Мишко, Василь Лях, Валентина Петровцій, Івана Савчур як не прикро про це писати, вже давно повмирали), однак такий стиль життя не для нашого славного земляка. Був колись і принциповим, бо в прокурорських органах працював (Хуст, В. Березний), вимогливим, коли у білому домі в Ужгороді урядував, звідки, до речі, завжди з річницями І з‘їзду Народних комітетів вітали і здоров‘я бажали. А ще раніше кликали на збір, де, крім святкових промов, навіть подарунки вручали та обід «виставляли». Але останнім часом такі традиції чомусь призабуто. Тож одного разу 94-річний делагат наважився й сам зателефонував до приймальні губернатора. Того на місці не було, але він відрекомендував себе учасником-підписантом з‘їздівського Маніфесту 1944 р. та нагадав, що на календарі є і така славна дата. Спохопилися й дали про себе знати: на його адресу вмить прийшов грошовий переказ у сумі 900 грн. Звісно, було б приємніше, аби хтось із керівників сам зателефонував та із цим історичним для краю днем привітав. Але й за тим пішов, бо часи нині кепські й грошова підмога, нехай невеличка, теж доречна.
Ось такою вийшла ранкова кава цих двох знавців права. Хоча звучали й інші проблеми (згадували також знакових персон Берегівщини, зокрема, Георгія Гонака, Миколу Семенюка, Василя Шепу (про його варівське головування, одруження на файній дівчині Йоліці, відтак товаришування з цією сім‘єю, високі життєві перевали простої людини з незаможної колись родини також ішлося під час розмови за чашкою кави), Федора Ілку, Гаврила Вереша, Івана Іванча, Василя Ваша та інших тодішніх берегівських керманичів), які із-за браку місця в газеті залишаються нерозкритими. Віриться, що така зустріч старих друзів і колег подарує здоров‘я, додасть снаги й завзяття, спонукає до нових роздумів і міркувань з приводу правознавчих (і не тільки) питань. Тим паче, що маємо гарне число – 71 рік тому тодішню Карпатську Україні було приєднано до неньки-матері. Старий делегат Олексій Логойда мав щастя бути причетним до цієї епохальної події. Таланило так, на жаль, не всім...
Михайло СИНЬООКИЙ
На фото: спілкування І. М. Івашковича та О. О. Логойди за чашкою кави.