Коли поїзд із Ужгорода в даль загуркоче... (ФОТО)

Їхати у дизелі серед літа – саме пекло. Якби не відчинені з обох сторін вікна – можна задушитися.

Найперша порада: з собою необхідно мати літр-другий води або чаю. Хто не запасеться – мучитиметься від спраги всю дорогу. А від скукоти слід узяти з собою щось почитати, бо немає гарантії, що поруч сидітиме цікавий співбесідник. У цьому нещодавно переконався і автор даного фоторепортажу, придбавши в Ужгороді на залізничному вокзалі квиток до Берегова (до Батьова їдуть електрички, а звідти до Солотвина прямують тільки дизель-поїзди). До відправлення "голубих вагонів" з пересадкою на дизель у цьому селищі залізниників залишалося десь 40-50 хв., тож вирішив час дарма не марнувати, а зробити екскурсію лабіринтами одного із найкращих вокзалів України – Ужгородською штацією. Маючи фотоапарат, наклацав цілу серію світлин: зробив фото привокзальної площі, зали очікування, де люд сидить і кімарить на дерев‘яних стільцях, снує туди-сюди щохвилинно, міні-черги біля квиткових кас, де, крім усього іншого, існують ще й приміські тощо.
Зафіксував у головному вестибюлі бюст Герою України, екс-міністру шляхів сполучень, нині вже покійному Г. Кирпі, до підніжжя якого нарід постійно кладе живі квіти, вінки та вчитується у написи, залишаючи автографи. До речі, це із його ініціативи за рекордно короткі строки спроектували та збудували цей красень-вокзал. Більшість дверей відкриваються автоматично, всюди світло, просторо, під коліями є навіть підземні переходи, чимало інших новацій, зручностей, про які свого часу навіть і не мріялося. В одному з барів можна випити каву, з‘їсти пиріжок, а на дорогу купити свіжу пресу. Говірка продавчиня якраз мала зламану руку, тож усім дозволяла гортати газети, журнали, чим скористався і я та купив свіжі видання для читання у вагоні дизеля. Як-не-як, мене чекала понад двохгодинна дорога – за 12 гривень я спершу мав доїхати до Батьова, а вже звідти пересісти на королівський потяг і в рідному Берегові зійти з нього.
Отже, із оберемком газет, журналів під пахвою пройшовся пероном, де якраз тривала посадка пасажирів на швидкий поїзд "Ужгород-Київ". І коли потяг дав гудок і рушив, на мить довкола стало малолюдно, однак досить швидко територію заповнили ті, хто їхав до Мукачева, Сваляви, Волівця, а також у королівсько-хустському напрямку. З Ужгорода ми вирушили в 17.10 і вже за лічені хвилини перша зупинка – приміські Дачі. Це – між Ужгородом і Цеглівкою. Дехто тут виходив, але більшість путь долала далі. Вагонами пройшлися провідники, перевіряючи квитки пасажирів, тож і їх тишком-нишком "зафотографував". Думав, що обуряться, зроблять зауваження, але вони навіть гордо позували, мовляв, знімайте, хай бачать, як працюємо на лінії. "Зайців" у електричці не виявляли, бо хто білетика не мав – той його прямо у вагоні купляв. Щоправда, пасажирів турбували не тільки ревізори, але й самодіяльні артисти-цигани, які з баяном, гармошкою, гуслями проходжалися поїздом, співали закарпатські пісні та просили милостиню. Таку ноту тягнули, що аж за живе брало. Як було не кинути у кошик чи засмальцьований капелюх гривню-другу, коли за собою тягли малят цілу юрбу.
А відтак із кінця в кінець пройшовся сліпий жебрак – його теж стало жаль й довелося допомогти. Шкода, що незрячий не побачив, хто й скільки йому давав. Щоправда, юнаки та дівчата просьбу старця ігнорували, а хто везеться рідко – ті шкодували й гроші щедро кидали. Але і це ще не все з дорожньо-залізничної картини – дідусь із лантухом на плечі, шукаючи пусту тару, по вагону швидкою ходою пройшовся. У Чопі вийшов із повним міхом пляшок – як скляних, так і поліетиленових. Ще й у руках щось тримав і булочку чи фрукт жував. Недоїдки – це для нього ласий шмат буття. Розповідають, що коли ці люди наситяться, то сядуть на пероні чергової станції й перепочинуть годину-другу, а потім знову – у дорогу-путь. А хто втомлений – проспить навіть добу. До речі, у цьому прикордонному містечку, мовби передаючи естафету, інші "гудаки", жебраки та прохачі у вагони електропоїзда зайшли. Моя сусідка навпроти відвернулася до вінка, аби не бачити, що твориться у проході. Кинула ремарку, мовляв, така картина щодня.
Коли чергова "трійця" щось співала, я скерував на них об‘єктив цифровика. Не протестували, але грізно зажадали, аби десятку-двадцятку віддав. Зізнаюся чесно – скорився їхній волі й "червінець" поклав, бо не хотілося ажіотажу. Ось так і минули Есень, доїхали до Свободи, а за кілька хвилин перед очима постав Батьовський вокзал. Якийсь сірий, радянської доби, обшарпаний, непривітний. Ті, що їхали на Мукачево, усі залишалися на своїх місцях, а пасажири берегівсько-хустського крила хутко повставали й у чергу до виходу пошикувалися. На пересадку дається 5-6 хвилин, тож за цей час треба встигнути як самому заскочити, так і клунки перенести у інший дизель-поїзд. Коли біля п‘ятьох вагонів уже пусто – тепловоз дає сигнал, двері зачиняються і він потроху розганяється. Минаємо селище, бетонні мости, естакади й згодом чергова зупинка – Батрадь. А потім намотуємо кілометри через незасіяні та пустуючі поля, де подекуди видніються клапоті гарно оброблених невеличких площ соняшнику, кукурудзи, садки молодих дерев, дизель стишує ходу й зупиняється на ст. Косини – це у селі Запсонь. Доволі акуратна залізнична пристань, територія зелена, засаджена деревами. Тут також люди виходять активно, багато хто з цієї станції прошкує до термальної купальні-води. Відомо: своїм ходом добираються ті, хто не має змоги приїхати сюди на власній автомашині. Тож приїжджих тут – достатньо.
Далі – В. Бейгань, звідки десять-дванадцять хвилин їзди – і ми в багатонаціональному Берегові. На пероні, де годинник показує 19 год. 15 хв. – знову метушня. Хтось "доїхав" і виходить, зістрибуючи на ходу, а дехто заходить, бо хоче їхати. І знову, як у тому калейдоскопі – новеньких пасажирів "муштрують" перевіряючі, а після них "співають" циганчуки, гроші збирають жебраки тощо. Щоправда, тут уже лунає не тільки закарпатський діалект, але й угорська мова. І так щодня, щотижня, щомісяця та із року в рік. Хто їздить часто, той звикає до порядків і неписаних правил у електричках чи дизель-поїздах. Кому доводиться подорожувати раз чи два за сезон, той досить здивовано спостерігає за "вагонною" атмосферою. А побачити можна геть усе: і дітлахів, що ссуть матерів, і трохи більших, які снують по вагону, і вагітних жінок, і чоловіків напідпитку, і ковдошів, і студентство, яке безупину говорить по телефону та без сорому всю дорогу цілується, цмулить пиво, п‘є соки, лимонади тощо. Є й курящі, які тільки те й роблять, що стоять у тамбурі й смалять цигарку за цигаркою. А дим, що лізе через щілини, так і ріже ніздрі всіх і кожного. Звісно, серед цього шилиякого люду – пасажири статечні, старшого віку та інколи дідусі й бабусі. З ними легко можна розговоритися про життя-буття, завести контакти, одне одному пожалітися, поспівчувати і т. д.
За всю дорогу ані разу не побачив поліцейських, навіть неможливо уявити, якшо, не дай Боже, бійка, хто приборкає хуліганів? Хоча людей у військовій формі – немало. Словом, подорож улітку – втомлива й важка, хоча у інші пори виникають проблеми зі студінню, коли навіть зачинені вікна не рятують від холоду. І це тільки дві "години з копійками" їзди, а кому треба до Хуста чи ще далі? Приміром, у В. Бичків або ж Солотвино. Звісно, тоді морока подвоюється. Та, попри все, добре, що існує такий вид транспорту, є чим добратися з обласного центру на периферію, та й ще й дешево, аджа автобус утричі дорожчий. Хіба економія із часом, але й то незначна. Отже, вибирайте, чим і як краще їхати й тому перевагу віддавайте.
Михайло СИНЬООКИЙ