Унікальний музей лісу та сплаву на Закарпатті варто відродити!

Страшна повінь 1998 року зірвала й рознесла на шматки об’єкт, який був збудований ще в XIX столітті, ставши згодом гордістю та славою Міжгірщини.

Приємно втішає, що нині всерйоз зайшла мова про відновлення унікальної дерев’яної споруди на Чорній Ріці, через яку в давнину сміливі бокораші сплавляли величезні лісові дараби. З цього приводу варто відзначити зусилля голови Закарпатської ОДА Геннадія Москаля, який по-справжньому турбується про її реанімацію. Страшна повінь 1998 року зірвала й рознесла на шматки об’єкт, який був збудований ще в XIX столітті, ставши згодом гордістю та славою Міжгірщини. Я родом із Синевира, довелося працювати в місцевому лісництві Міжгірського лісокомбінату, отож забажалося поділитися спогадами про те, як будувався музей, висловити свої міркування, що стало причиною його руйнації.
Велика сила стихії, але, можливо, є якась вина й людська в цій біді. Гідрометеорологічною станцією, яка знаходилася в м. Хуст, зафіксовано, що в 1948 році відбулася не менша за масштабом повінь, ніж у 1998- му, а то навіть ще більша, але тоді гребля вистояла. Чому? Відповідь проста. Дзеркало, або площа водосховища, колись простягалася більше двох кілометрів уверх від греблі. І ширина її проти звора Мала Гропа теж сягала чималу відстань – 800 – 900 м. Коли лісосплав у 1959 році припинився, тоді й почало назрівати лихо.
Тутешні лісові масиви в той час були підпорядковані Буштинському лісокомбінатові. Підприємство вирішило зберегти штучне озеро, як і саму унікальну споруду, що була побудована австрійськими та італійськими інженерами й розрахована на величезний тиск води на стіну греблі. Поки проходив лісосплав, ворота, а їх було троє, плюс флудер завширшки близько 10 м, постійно відкривались і закривалися після збігу всієї води з водосховища.
Взимку всі ворота і флудер були постійно відкритими на випадок осінньої повені або льодоходу – його по-місцевому називали толлаш. Під час припинення лісосплаву, на жаль, ворота були наглухо зачинені, отож тільки через верх загати вода переливалася з повного озера. А потрібно було регулярно відчиняти шлюзи, хоч раз на тиждень, щоб збігав потік і не замулювалось озеро. Тоді б не була страшна ніяка повінь, як в період лісосплаву. Була порушена сама технологія штучного озера й комунікацій на греблі. Весняні та осінні повені, хоч і не такі потужні, заносили мулом та всякими корягами водосховище. Водна площа поступово зменшувалася, натомість повільно більшало суходолу. В сімдесяті роки минулого століття Синевирське лісництво вже накошувало тонни сіна там, де колись було озеро. Дійшло до того, що тільки біля самої греблі залишилося невелике дзеркало штучного озера.
У 1966 році трест «Закарпатліс» у Синевирське лісництво Буштинського лісокомбінату направив працювати Івана Квака. Новий лісничий, ознайомившись зі справами колективу, зацікавився й самим водосховищем. Саме з його ініціативи почалося створення музею лісу і сплаву. Майже за один рік у самій споруді дерев’яної греблі вже було гарно облаштовано дві кімнати. В кожній по два ліжка, столик. тумбочки та декілька стільців. Що не кажи, а було любо влітку переночувати в кімнаті, під підлогою хлюпоче, аж виспівує, вода. Ми, лісники, за завдання мали знаходити в колишніх бокорашів різні знаряддя праці лісосплавника для експонатів. Не дуже це легко було, але все-таки вдавалося придбати одяг, постоли, гуні, домоткані суконні уйоші, холошні, светри з овечої шерсті, вишивані сорочки, раквіці (нарукавники на зап’ястя, щоб не бруднилася сорочка), цапіни, грифи, підківки, які взували сплавники, аби не посковзнутися на слизькій деревині. Пам’ятаю, що найскладніше було знайти велике свердло (так званий свердел дарабовий), яким робилися отвори на деревині при виготовлені бокора. Більше півроку шукали, де можна б купити, але не знаходили. І аж восени нас виручив Михайло Куруц, колишній бокораш. Почувши, що свердло потрібно для музею, надав його безкоштовно.
Біля музею з ініціативи Івана Квака згодом збудувалися так звані ризи, по яких спускалася деревина з гір. Було зроблено передню таблу бокора, яка плавала на воді озера і прив’язалася до берега. Також спорудили житло платогонів – колибу. Нижче водосховища зробили й обладнали форельний інкубатор. На самій споруді, уже музею лісу і сплаву, замінили гнилу деревину, яка була над водою. Фактично зробили повний капітальний ремонт, навіть над водою впритул до музею спорудили унікальної форми альтанку. За входу до музею й інкубатора звели й новий міст через річку – нижче самої греблі. Іван Миколайович у Синевирськім лісництві зарекомендував себе не тільки керівником, а й великим шанувальником рідної природи. З його власного бачення збереження фауни було побудовано декілька мисливських будиночків і колиб, а під час реву оленів чергували по два лісники, щоб запобігти браконьєрству. Тоді, приміром, колиби були збудовані в урочищах Чорний Діл, Озерце, Дубелянка. Особливу увагу лісничий приділяв гірським стежинам. На випадок лісової пожежі або чогось іншого надзвичайного, путівцями легше можна було добратися на місце пригоди.
Нині на місці колишнього музею лісу і сплаву залишилися тільки його рештки та глибочезна вирва, але сподіваємося, що силами місцевого й обласного рівнів влад, громадськості, нац­парку «Синевир», Мінекології України та й меценатів, рідкісну споруду буде відбудовано. Музей, безумовно, знову стане візитною карткою всього Закарпаття й України.

Микола ІВАНИНА, ветеран лісової галузі