Тибавська душа голови села (ФОТО)

Журналістські нотатки з нагоди ювілейної дати чудової за характером, кипучої у ділах, патріотичної, мудрої, щасливої та шанованої на Свалявщині однієї цікавої людини.

Замість вступу

Лідерських якостей Михайлові Петровичу Кошелі не бракувало ніколи: ані в рідній восьмирічці, де у класі був старостою та яку закінчив з однією четвіркою, ані тоді, коли у 1995 році йому запропонували очолити тибавський колгосп «Правда» (ініціативу підтримав на сьогодні вже покійний керманич Свалявщини Михайло Козар, у кабінеті якого й проходила співбесіда). Так само на бистрині він і зараз, коли на життєвому календарі цього славного чоловіка вималювалася така красива та гарна шістдесята осінь, а торік йому вчетверте виявила довіру бути головою сільради переважна більшість мешканців Тибави та Малої Мартинки (у двох селах мешкає майже 1800 людей). Тож унаслідок адмінтерреформи знову може стати старостою – але уже сільським. Для односельців він і бирів-начальник, і однодумець, і друг, і брат, і приятель, і товариш, і порадник, і наставник у одній особі та одночасно. Службові двері сільради відкриті для всіх і кожного поокремо, бо у нього немає поділу на «свій» чи «не свій» – усі є люди. Тож і не зачиняються ані на мить – хіба що після роботи, коли всі додому йдуть.

Якщо ж і далі вести мову про етапи його сходження, між ними, на перший погляд, сухі біографічні дані, зокрема, про закінчення у 1999 р. Львівського політехнічного інституту, а ще перед тим – армійська служба у Житомирі, де вояка-тибавець возив командира полку. Вищій освіті, а відтак строковій, яка загартувала та зміцнила юнацький характер Михайла, передували успішне навчання у політехнікумі (1994 р.), МТУ-9 на маляра (1971 р.), на місці якого зараз будівельний ліцей і куди сільського голову завше тягне, бо очолює учбовий заклад чудовий педагог-новатор, а ще однодумець-приятель Михайло Гулович, робота у АТП у часи Костіва та Волкова. Звідси його разом із іншими однолітками спорядили у Іршаву – за півроку у тодішній автошколі вивчився на водія.

Отримав спершу вантажівку-газон (звісно, було це вже після демобілізації), відтак працював на марках інших автомашин – ЗІЛ, "Колхіда", на яких бував у найдальших закутках тодішнього Союзу (про міста Дербент, Єреван, Курськ, Майкоп мало хто чував, а він у них навіть бував), аж поки не пересів за кермо автобуса з розлогим написом «Квітка полонини». Щоправда, кілометри мотав не один, а "ділив" їх із напарником Віктором Гартлом. Міцнішої дружби, як із ним, не було більше ні з ким. Хоча запросто перелічить усіх, з ким починав працювати у автоколоні під керівництвом Юрія Островки. Однак і раніше, і зараз мимоволі згадує цікаву історію, як уперше з командиром в/ч поїхав у Київ – настільки невимушено «тримав» себе за кермом, що полковник не витерпів і запитав, скільки разів у столиці бував? Коли у відповідь почув, що воїн-сержант у Києві уперше – мало не відняло дар мови. Але похвалив і дав щире синівське напуття, аби дороги перед ним завжди стелилися щасливо.

Цікаво те, що свого часу був першовідкривачем нових закарпатських автобусних маршрутів, як, скажімо, зі Сваляви на Солотвино, Рахів, Берегове тощо. А у Довгому доводилося ночувати, аби вже зрання відправитися у рейс назад – на Сваляву. Люди на роботу мали потрапити вчасно. І жодного запізнення на маршруті, ніякого проколу чи інциденту на трасі з тодішніми даішниками – людьми принциповими і непохитними. Вроджені порядність, чіткість, чесність, професійність, пунктуальність повсякчас домінували в натурі водія Кошелі. Так було тоді, так, до слова, є і зараз. А поїздки за кордон на автобусах марки ЛАЗ, як і робота на Тернопільщині, у Кіровоградській області – це настільки розлога «колісна» тема, що про шляхи-дороги сусідніми європейськими країнами, різного роду придибенції за межами краю залюбки може розповідати цілими годинами.

Жартує: як колись Петро І прорубав вікно у Європу з Росії, так і він це чинив, але у невеличкій Сваляві. Хто тільки не їздив за кордон – фактично у черзі на поїздки стояло пів-району. У розпал подорожей саме з-за керма автобуса його «взяли» та запропонували ґаздувати в колгоспі рідного села. І це теж окремої розповіді тема. Що не епізод із життя – то унікальні споминки про діяльного та ініціативного, доброго душею та із гарною вдачею чоловіка із тибавським характером. Готуючи статтю до друку, я із непідкупним інтересом слухав його лаконічні спогади, відтак розпитував сельчан, знайомих, гортав записи, у яких – ніби звичайні біографічні сюжети, уривки, фрагменти з життя, а насправді кожен штрих дарував нові лінії, неповторні мазки його життєпису.

І в кожній усній чи письмовій нотатці фігурують головні герої – люди, для яких старався як тоді, так і зараз для їхнього блага намагається працювати. Ніби й небагато часу відтоді минуло, але скільки довелося докласти зусиль і завзятття – не переказати. А ще пережити непрості, трудні, складні миттєвості, розв‘язати чимало нелегких, бувало, що й сутужних завдань, аби прийшло визнання, заслужена повага та честь. Звик казати: раз за нього люди голосували, то все робитиме, аби завтра їм жилося краще, аніж сьогодні, а післязавтра ще ліпше. Та навіть той дрібний факт, що з села у райцентр маршрутний автобус курсує щодня 9 разів, свідчить про турботу за сельчан. За графіком на спеціальній машині вивозиться з двох поселень сміття. На перший погляд, здавалося б, дрібниці, але приємно.

Ювіляр свої знання, хист, наснагу, талант доточував до істини, яка вела його до розуміння, що кожен крок має бути відповідальний, до кінця продуманий, несуєтний і покликаний об‘єднувати громаду. І сам сповна також усвідомлював, що тільки активністю, ініціативністю, невситимістю до роботи він може здобути успіхи, завоювати прихильність людей і хоч трохи покращити їхні будні. Тим паче, що тоді були непрості дев‘яності, коли у часи економічної кризи важко жилося усім – і молодим, і особам старшого віку, і сельчанам, і містянам, до того ж як у закарпатській глибинці, так і в райцентрі та столиці. Отже, як справи у ювіляра нині, які ідеї продукує, чи готовий і надалі згуртовувати земляків, що у планах та як йому бачаться шість десятків літ із лету сьогодення – про це і не тільки читайте у нашій розповіді.

Я знову у Тибаві…

Уклін тобі, неблизька Тибаво, село мальовниче та добрих, чесних і працьовитих людей. Твій гірський пейзаж просто зачаровує – сюди б із мольбертами митців відрядити і нехай би малювали, а опісля картини всім охочим дарували. Це був би прекрасний, коли хочете, то навіть класичний урок духовності та порядності! Така акція також у планах сільського голови. У цьому аспекті згадується фестиваль «О, ружо барвиста, – рідна Свалявщино!», де тибавсько-маломартинські народні традиції пропагували також земляки іменинника. Щоправда, цьогоріч на Свалявщині подібний захід не проводився, але є сподівання, що вже нарік таке свято неодмінно пройде на цій благословенній землі. Отже, воно не забуто, тут думають, як його відродити та наповнити новими барвами.

Між іншим, сільський голова Михайло Кошеля з неабияким піднесенням розповідав, як тоді відбувалося це масштабне дійство. Співав з імпровізованої сцени, між іншим, заслужений артист України, «закарпатський соловейко» Іван Попович. Фестиваль, звісно, збагатив культурницьке життя як тибавців, так і свалявчан. Отже, населений пункт із таким унікальним і колоритним найменням, якого на Україні ніде більше не знайти, має давню історію та сиву минувшину. За переказами, Тибава заснована значно раніше, аніж Свалява, яка звідси за 11 кілометрів. Отже, цей факт засвідчує статус села як найстарішого населеного пункту всього регіону. Але як колись люди поселилися під самим Стоєм – можна тільки здогадуватися.

А коли згадати, що тутешні ґрунки свого часу сходив славнозвісний учений-історик та етнограф, геній європейського масштабу Юлій-Венелін Гуца, якому у шкільному музеї присвячено чимало експонатів, то аж дух захоплює. Є навіть опис родоводу, де із цим прізвищем, на жаль, на сьогодні майже нікого не залишилося. Чи не останньою найближчою родичкою вченого по крові у Дусині померла жінка на ім‘я Віра (1957 р. н.), та й то не Гуца, а за чоловіком Попович. Біля тутешньої школи проситься пам‘ятник відомому вченому-славісту з тибавськими коренями, тим паче, що тут стояв навіть величний граніт-постамент, але він опинився у районному центрі коло ЗОШ № 2. Аби мати на згадку цю мить, ми у Сваляві зробили навіть фото, а пан Михайло цілу епопею про це розказав. Та у мріях більшості сельчан, у нього в тому числі, інший задум, який хотілося б утілити – присвоєння на офіційному рівні тибавській школі імені Ю.-В.Гуци. Ідея геніальна, і я переконаний, що завдяки настирливості сільського та голови райради цей задум здійсниться. Руки за такий намір піднімають як шкільний директор, так і вчителі дев‘ятирічки, вся культурницька тибавська рать.

Підбиралися тут до цього вже не раз, але завжди щось заважало. Колись таку ідею виношували свалявські краєзнавці-історики, у тому числі особисто директор школи кінця 60-х років, а тепер 80-літній пенсіонер Ілля Жига. Саме він достеменно пам‘ятає, як за участі нинішнього доктора історичних наук, ужгородського професора М. Тіводара розбирали стареньку хату і в музей народної архітектури та побуту перевозили. Усі знали – у цьому приземкуватому будиночку народився і виріс знаний болгарист. Відтак згадуються поети не такої вже й віддаленої епохи Андрій Карабелеш, Євген Фенцик, тут пройшли дитячі роки, минуло школярство народного депутата України Івана Миговича, кандидата медичних наук, головного лікаря санаторію «Карпати» Івана Кошелі та інших відомих осіб краю. Словом, після таких очевидних "промоцій" стає зрозуміло, яких носіїв духовності, політиків, учених викохала ця земля. Слід також сказати, що чи не вперше за всю історію Тибави уродженка села Мирослава Ливч (за чоловіком) очолила Свалявську районнну раду, куди пройшла депутатом із мандатом партії "Відродження". Так високо у районному «білому домі» з числа тибавчан чи маломартинківчан не піднімався досі ще ніхто.

Вона – донька сільського керманича (удвох із дружиною Ольгою Юріївною подружжя виховало, крім неї, також сина Василя), у минулому – шкільна відмінниця. Згодом почергово отримала дипломи з відзнакою про закінчення Свалявського технічного коледжу і НУХТ й уже встигла відчути смак хліба як бізнесового, бо молодим дівчам активно займалася розпаюванням колгоспних земель, так і заявити про себе у громадсько-суспільній роботі. Настільки стрімко та зі своєю чіткою, принциповою позицією увійшла у владні коридори, що з нею, представницею органу місцевого самоврядування, рахуються, до її думки прислухаються, а на завжди аргументовану точку зору зважають не тільки на рівні одного окремо взятого району, але й у області та у всій, зрештою, країні.

Особливо це стало відчутним на нещодавньому семінарі-курсах у Одесі, на який за участі голів місцевого самоврядування низки областей, фахівців Верховної Ради, Адміністрації глави держави була відряджена і пані Мирослава. На форумі розглядалися питання адмінтерреформи, тож на ньому своїми думками ділилася очільниця Свалявської райради. Ця активна жінка-розумниця звикла казати, що допоки вона на цій посаді, то її діло, себто обов‘язок – людям добро чинити, ні на кого не оглядаючись, окрім закону та громади. Тож у цьому ключі й старається, щоправда, не одна, а із активом, найперше районними депутатами, керівниками сільрад, усіма, хто хоче процвітання рідному краю та батьківській землі тощо. У цьому переліку – обласні народні обранці та члени українського парламенту, які не тільки словами, але й ділами підтримують економічну ходу курортної Свалявщини, яка на карті України і насправді виглядає заквітчаною ружою.

Робити людям добро – гарне життєве правило батька й доньки, що й казати. І тільки так, а не інакше! Це – аксіома. А стосовно талантів, то вони, як відомо, живуть у кожній хаті – з людьми варто тільки поспілкуватися, глянути в очі, зиркнути на чоло, подивитися на їхні руки, поникати обійстя й одразу стане зрозуміло, хто на що мастак, хто й на що родився. Як і десятиліттями-століттями донині, перед довгими зимовими вечорами багряно-медової текстури село, що того дня потопало у білопінному тумані, дещо принишкло. Позаду – трудні місяці, тож наприкінці року, та ще й напередодні холодів, не гріх трішки поманіжитися. Що й закономірно, бо розкинулася Тибава під полониною Стій, де впереміж достатньо і сонця, і холоду.

Звідси о цій порі вже потягує холодом і замітає сніжком. Із центру поселень не видно, але з інших околиць району можна запримітити, що маківка величної гори, яка об‘єднує чотири райони, повністю побіліла. Отже, як писав поет, ще зими немає, а Стій засніжений уже ...дрімає. І дивуватися немає чому, адже за тиждень велике християнське свято Михайла (храмове свято у Тибаві припадає на Юрія), яке засвідчує глибоку осінь. Якщо цього дня піде сніг, то кажуть, що Михайло, немов вершник-переможець, прискакав на білому коні. Отоді будуть і гриби, і яфини, і чимало інших лісових щедрот.

Узагалі, із цієї листопадової дати зима починає правити свій бал і землю морозами кувати. Однак на цей раз таке гарне свято у гірському селі (воно, до речі, й насправді має статус гірського населеного пункту) матиме ще один окрас. Напередодні ювілей святкуватиме найголовніший стратег сільради, яка, про що писалося вище, об‘єднує Тибаву та Малу Мартинку, – Михайло Петрович Кошеля. Понад п‘ятнадцять років іменинник стоїть біля керма громади цих двох красивих як природою, так і людьми сіл – тож усі їхні здобутки у соціально-економічному плані, духовному аспекті, це часточка його труда, вклад у їхній розвій.

Добрих справ доточувалося постійно: то автобусну зупинку побілено, то дороги полагоджено і порядок на цвинтарях вчинено, то газифіковано та відремонтовано приміщення школи 1963 р. та удвічі старішої побудови. Нині вони настільки осучаснені, що виглядають, як нові. А відтак у двох греко-католицькому новозбудованому та православному реставрованому храмах різних конфесій іскристо засяяли нові церковні атрибути. Молільники раюють, бо узимку не тупцюватимуть від холоду ногами – під час реставрації товстих кам‘яних стін проведено опалення, навіть підлога, яка викладена плиткою, гріється. За словами парафіян, це одна з кращих церков у всій області. Тож села знані і владикам, і митрополитам, які бували тут під час молитовних служб. А що вже казати про вирішення таких питань, як вивезення сміття, опіка над людьми пенсійного віку та ветеранами тощо. Надалі розвивається туристичний бізнес, адже ця тибавсько-маломартинківська улоговина настільки приваблива, що від гостей тут скоро не буде відбою. У цьому переліку – підприємництво, торгові точки, які фактично й формують бюджет цієї сільської ради. Один із видів бізнесу – колоті дрова, меблеві вироби, столярка від «Євростилю-євростандарту», деревообробка ПП «Павлович», які у акуратних піддонах возять аж до Європи. Сільський голова пильнує, аби й на цій площині був порядок, бо ділова сфера, а в селі 13 підприємців – це для сільської скарбниці така собі куриця, яка несе золоті яйця.

Хто б і що не казав, а коли організаційними справами сільради опікується одна особа, яка вміє та знає згуртувати людей у міцний кулак – тоді все йде до пуття. Таким керманичом (десятим за ліком) у 2000 році і став мій співбесідник, який і до сьогодні тут залишається істинним і єдиним лідером. Свідчить цьому і той факт, що Кошеля двічі засідав у районному "парламенті". Тож багато історичних подій містечкового значення вершилося на його очах та за безпосередньої участі іменинника. Тим часом, у районній держадміністрації українські Президенти за якихось чверть століття назначали та звільняли місцевих керманичів чотирнадцять разів (якщо до цих кадрових перестановок додати перших очільників радянської доби, у тому числі голів рад і виконкомів, то набереться більше трьох десятків «вождів»). Із усіма, хто керував у "білому домі, пан Михайло завше знаходив спільну мову.

– А що стосується нашого земляка, то дивного в його лідерстві нічого нема, – повідали про ювіляра у сільській школі, куди я звернувся, аби педагоги мені хоч якісь цікаві штрихи намалювали про свого односельця та випускника цього навчального закладу 1971 р. – Навіть важко уявити, якими були б села, якби не діловий характер, практична вдача, одержимість, спрямованість, завзяття Михайла Петровича. Одним словом, ніхто не знає, як нині виглядали б Мала Мартинка й Тибава, якби цю посаду займав би хтось інший. Сумніваюся, що хтось би міг його у корисних ділах і добрих вчинках перевершити. До того ж вдумливість, конкретність, діловитість ювіляра – ознака того, що "шеф" не хапко, без поспіху, несуєтно, а серйозно, ґрунтовно береться за будь-яку справу, завжди доводячи її до логічного завершення.

Усе починається з малого…

У продовження цих слів директор ЗОШ І-ІІ ст. Наталія Павлович, яка має тридцятирічний педагогічний стаж і 13 літ є чоловою школи, зауважила, що навчальний заклад відремонтовано та газифіковано завдяки старанням голови села. Поміняли вінка, тож протягів уже не бояться. Готуються до облаштування та відкриття в наступному році штучного футбольного поля – поруч зі школою. Контури вже окреслено. Теж буде святкова сільська подія. До речі, у тутешній дев‘ятирічці 90 дітей навчають 20 педагогів, хоча колись освіту тут здобували удвічі більше хлопців і дівчат. Навіть у класі, в якому учився голова сільради, рівно 45 літ тому школу закінчували 42 учнів. Збереглася парта, за якою він сидів. Першою учителькою ювіляра була Варвара Стричинець. Зараз класне приміщення переобладнано під учительську, в якій педагоги збираються після уроків, аби підвести підсумки трудового дня. Сталося так і на цей раз, тож колективне фото з учителями у "рідному" класі – чудова пам‘ятка про візит сільського голови до школи.

Невеличка статистика для порівняння: за 10 місяців у Тибаві, в якій мешкає понад 900 осіб, народилося 7 діточок, померло 7 сельчан і зареєстровано один шлюб. Молоді стає дедалі менше, по демографічній ситуації «б‘є» і те, що чимало батьків перебувають на заробітках і везуть із собою за кордон дітей шкільного віку. Заробітки у європейських країнах – з одного боку ніби непогано, але саме цей фактор тягне назад народонаселення. Боротися з цим чи сприяти такому явищу – не знають навіть у верхніх ешелонах влади. Михайло Кошеля з цього приводу також має своє бачення, однак не береться дати однозначно позитивну чи негативну оцінку цим процесам. "Лишень його величність час розкладе усе на свої місця", – серйозно та по-філософськи мовить чоловік.

Туди, до уряду відрядити б таких прагматиків, як Михайло Кошеля, – висловилася про свого земляка одна з працівниць бюджетної установи. – Переконана, що тільки люди з життєвим досвідом, як, приміром, тибавський сільський голова, дали б країні шанс на економічне процвітання, бо нині із-за низьких пенсій, мізерних зарплат усі тільки виживаємо. Знаєте, як він крутився у часи економічної стагнації, коли у 1995 р. на його плечі повісили помираюче господарство? Не знав ні дня, ні ночі, щоденно десь бував, укладав договори, вів перемовини тощо. Бувало, що із сил вибивався, але до мети крокував.

Пригадується, як із Тибави у інші регіони та на підприємства везли для переробки вовну, споживачам сир (у колгоспі налічувалося до 600 овець), м‘ясо, а до нас за бартером привозили товар, який можна було придбати за списком у магазині, зокрема, плитку, емальовану посуду з Краматорська, Енергодара, Запоріжжя та інших східних країв. У школі ми каву пили якраз із чашок, що колись у Тибаву привозили партнери. На прохідних деяких підприємств тибавського голову колгоспу знали краще, ніж своїх директорів.

– Участь у ВДНГ тибавського господарства свідчило про його злет і гарні економічні показники, – згадує динаміку тодішніх сільськогосподарських робіт Михайло Петрович. – Це була добра школа ефективного господарювання, саме на цій головній виставці країни можна було не тільки себе показати, але й стати врівень з найкращими по країні аграріями. Не тільки везли свою продукцію туди, але й звідти поверталися з підписаними договорами тощо. Нерідко працювали на користь усієї Свалявщини, зокрема, з питань енергетичних поставок тощо. За активність господарство було удостоєно автомобілем марки «Газель», який довго курсував шляхами Свалявщини.

Про відеоочі. І не тільки…

Уявімо лишень: гірська Тибава під самим Стоєм – наразі єдине на карті Свалявщини село (таких, очевидно, небагато знайдеться навіть на Закарпатті), де встановлено до десятка камер відеоспостереження. Хоча ця новація нашої цивілізації була б доречною для кожного поселення. Старожили Олена Господар, Ганна Бобаль, Олена Сможаник, як і решта їхніх односельців, у захваті від таких нововведень у сільському побуті. Однак старша жіночка, яку зустріли на дорозі, з цікавістю мовила, що колись шокували машини, телевізори, відтак комп‘ютери, мобільні телефони, а тепер ось такий відеонагляд. Сидиш, мовляв, за столом, і при необхідності бачиш усе, що діється довкола, навіть за селом.

– Тож нині заїхати в Тибаву чи вибути із цього кінцевого села непоміченим не вдасться жодній живій душі – камера навіть муху зафіксує, – мовби з подивом розповідає секретар сільради Олена Бобаль. – Зрештою, у селах і дотепер панували тиша, громадський спокій, жили тут без бійок, а віднині негучні М. Мартинка і Тибава матимуть ще сумирнішу вдачу. Тож дільничному інспектору Свалявського райвідділу поліції працюватиметься легко. Його прізвище та фото – на видному місці, тож будь-хто з сельчан може довідатися, хто він такий, записати мобільний телефон тощо. Між іншим, люди можуть свої хати на ключі не закривати та бути впевненими – злодій не зайде та нічого не вкраде.

Цікаво те, що ідея облаштування у селі "відеоочей" належить сільському голові, бо саме у його службовому кабінеті на другому поверсі сільради стоїть монітор, куди й "стікається" усе, що діється кругом. Ось на екрані – центральна частина села, майдан коло церкви, тибавські околиці. Щось подібне можна сказати про кабельне телебачення, яке свого часу було сенсацією, а нині стало атрибутом кожної родини. До речі, коли про нову модель телевізійного мовлення дізнався сільський очільник, і тут, не зважаючи на круговерті буднів, вирішив дебютувати. Не для себе хотів добре діло – для всієї громади. Однак подібних новацій у його житті – не порахувати. Усюди М. Кошеля встигає, за будь-які великі чи малі справи, задуми, ідеї береться залюбки, якщо бачить, що вони ефективні. І взагалі, одне з його правил – усе "з нуля" починати та доводити "до кінця".

Наголошує: добре діло запороти – не треба великого розуму мати. У його трудовій біографії всяке бувало: гладили і по спині, і по боку. Траплялися драматичні моменти. Ювіляр звик казати: не борода, як відомо, робить мудрою людину, а життя, конкретні вчинки. Та хіба можна забути епопею, як до сіл М. Мартинка й Тибава прокладали газопровід – тягнули газову нитку із околиці Сваляви, де колись діяв цегельний завод. Через узгір‘я та переліски "голубе паливо" сюди прийшло швидше, аніж до населених пунктів інших довколишніх сільрад. Якщо ретельно порахувати, то довжина всіх труб – великого і меншого діаметрів – складе до 20 кілометрів. Газифікація – це колосальна робота, бо спершу разом із фахівцями треба було документацію підготувати, відтак труби придбати, викопати траншеї, не кажучи про сотні інших дрібніших діл. На певних етапах, а всі вони виявилися непростими, усе доводилося належним чином контролювати. Бо десь щось пропустиш за день – доведеться надолужувати цілий тиждень.

І взагалі, сільський голова пишається, що газовий факел у селі запалював не будь-хто, а сам губернатор Олег Гаваші з немалою чиновницькою свитою з обласних структур (не тільки губернатор приїздив у це село, навіть сам Віктор Ющенко у святковій церемонії вручав ключі багатодітній сім‘ї Софії Цанько у 2006 р., якій державним коштом тут придбали житло, тож президентський візит із ажіотажем запам‘ятається сельчанам назавжди). Із такої урочистої та щасливої нагоди на сільській імпровізованій сцені відбувся невеличкий концерт – дітки, співаючи, дякували всім, хто доклався до цієї архіважливої справи та наголошували: газ повинен прийти до кожної оселі тибавця та мартинця. Зрештою, так воно й сталося. "Голубий вогник" не горить хіба у тих будинках, де з об‘єктивних причин ніхто не живе. Згадуючи ті гарячі понад десятилітньої давності часи, коли люди неабияк чекали це благо цивілізації, найперше на пам‘ять приходять дружній "підйом" сільських депутатів, інших активістів, які не перший клич виконували найскладніші завдання, бувало, до того ж цілими днями працювали з кирками, лопатами, тачками, давали лад там, де траншеї не змогла прокопати землерийна техніка. Ніхто нікого не прагнув обдурити, ніхто не ховався за спини інших – всі розуміли, що роблять корисну справу для свого ж блага.

Благо, ювіляр встигає усюди, бо такий у нього характер. А ще успіхам сприяло те, що аж двічі був районним депутатом. Згодом цю важливу позицію у райраді зайняла дружина – Ольга Юріївна, старша поліклінічна медсестра. Такий сімейний дует готовий був гори перевернути – обоє молоді, активні, ініціативні, моторні, розсудливі, працьовиті, знаючі, розуміючі. Тож удома часто допізна радилися, як краще зробити, аби громада мала добрі наслідки, повноцінну користь від їхньої праці. Пан Михайло згадав, що був у житті період, особливо коли тривало розпаювання колгоспних земель (він на той час кермував у сільраді, а головою ТОВ "Тибавське" обрали його доньку Мирославу), коли довелося "відбивати" атаки недоброзичливців, які пакостили (анонімками насамперед) добрим і корисним справам, ідеям, новації «рвали» на куски. Деякі сельчани також не завжди були коректними, про що згодом жалкували. На сьогодні ситуація вирівнялася.

***

Стаття про ювіляра – це підсумок шістдесятирічного життя. Воно в нього діяльне, стрімке, колоритне, розмаїте. Воно любить його, а він йому також віддається сповна. Така собі обопільна приязнь. У цьому, зрештою, і прихований рецепт сімейного щастя, тим паче, що й 88-літня мамка Катерина Юріївна, слава Богу, дожила до цієї чудової синової дати (батька Петра Петровича, на жаль, не стало на 89 році життя позаторік). Зауважимо: син із невісткою місяць тому подарували ювілярові-дідусеві онучку Емму, вона стала молодшою сестричкою для півторарічної Єви. Натомість п‘ятнадцятилітній онук Михайло (син від дочки і зятя) – такий собі козак, що гінко йде в ріст, тішить своїм розвитком і активністю. Одним словом, життя не йде, а біжить уперед. Тож не подивуймося, коли М. П. Кошелю з нагоди 60-річчя буде нагороджено Почесною грамотою Верховної Ради України. Нехай така подія станеться, бо він, сільський голова з тибавською душею, давно заслужив такої нагороди.

Михайло ПАПІШ