Бабусині 90-річні іменини у закарпатському Дусині

Десять миттєвостей із життя ювілярки

Ось така вона, демографія: за одинадцять місяців 2016 року на території однієї окремо взятої сільської ради народилося 60 хлопчиків і дівчаток, іще стільки ж людей повмирало. А те, що одинакове число перших і других – випадковий збіг обставин

1.

Гарні, чудові та щасливі літа прожила Ганна Михайлівна Русин, яку дусинська громада нещодавно вітала з 90-річчям. Славний ювілей застав цю сельчанку вдома – вона вже не така моторна, як була у молодості, тож довгі зимові вечори коротає за хатніми клопотами та у роздумах-споминах. На жаль, останім часом підупав зір, погіршало зі слухом, тож ліжко, стіл, стілець, шпор, дровітня, кухня, вікно – ось щоденний маршрут сільської іменинниці. Однак у день свого народження бабуся була усміхнена, весела, бадьора та навіть трохи емоційна. І дивного в цьому нічого немає – як-не-як, кругла ювілярка. Тож коли завітали гості, багато згадувала з минулого. А воно у неї вельми колоритне. Доля цієї дусинчанки й насправді настільки цікава, помережана різними життєвими історіями, що про її дев‘яносторічне життя запросто можна сідати та повість писати. Зокрема, соціальним працівникам Сільвії Янович, Єлизаветі Мигович, Наталії Метенько, які є частими візитерами цієї довгожительки, розказала про свою молодість, чоловіка Петра, який за неї був старший на 19 років, споминала інші епізоди з пережитого та прожитого. На згадку приходило чимало «колхозних» історій, у них головні герої – односельці, рідні, сусіди, знайомі, квартиранти, серед яких найперше вчителі, лікарі, адже ними завжди була заселена її хата. Бабуся говірка та примовна – з нею не занудьгуєш.

2.

Народилася ювілярка у сусідньому селі Стройне у 1926 році. Коли увійшла у вік відданиці, познайомилася з леґінем із Дусина – якраз ішов сорок п‘ятий, у краї заліковувалися воєнні рани. Михайло Русин щойно прибув із фронту, який для нього фактично розпочався у 1939 році, коли Європа повиснула у вирі воєнних дій. Отже, одного разу Петро їхав на велосипеді додому зі Сваляви, і якось навпроти їхньої хати загальмував, аби води напитися. Умить «поклав» око на чарівну дівчину – саме вона вибігла з повним горнятком. Зустрілися поглядами й вона подорожньому із біціґлями (двохколісний на той час цінувався на рівні автомашини 60-х) полюбилася. Свої почуття особливо не афішував, але ще через день пішов до батьків і прямо з порога сказав, що донька йому сподобалася та попросив її руки. Ось так і відбулося сватання у стройненських Лендєлів: побачив, покохав, заволодів серцем і до рідного Дусина дівчиноньку Анночку забрав. Що й казати, вона дійсно була зовсім молоденькою, 19 років мала. Натомість Петрові вже було цілих тридцять вісім, а позаду не тільки парубоцтво, але – європейські вояжі, багаторічна робота на шахтах у Бельгії. У ті чехословацькі часи народи мігрували так само, як і тепер, тож дусинських людей (Богдани, Папіші, Бурчі, Метеньки, Гуйвани, Поцки) по світу теж розійшлося немало.

3.

З історії та спогадів очевидців відомо, що на початку століття чимало закарпатців торували шляхи до Європи та Америки, одні там навіки осідали, а інші, заробивши гроші, додому поверталися. Серед тих емігрантів, хто залишив бельгійські шахти та приїхав назад, був і холостяк Петро Русин із Дусина. Ювілярка до подробиць, до того ж по кілька разів, може згадувати та переказувати закордонне життя свого чоловіка, з яким прожила понад три десятиліття. Однак то вже був радянський період. Ніхто не таїть, рідні навіть пишаються, що додому роботящий дід-шахтар повернувся з грошима, тож прикупив у селі землю, до того ж у двох місцях, та навіть став власником крамниці. Мав намір ґаздувати, але, на жаль, невдовзі плани дусинця ущент поламала Друга світова війна – шматувала його та кидала то туди, то сюди. І так до 1945 року. У воєнний час закинула молодого чоловіка аж на територію Угорщини, мову якої знав досконало. Тут, на залізниці, попав навіть під обстріл, та, дякувати Богу, він уцілів. Онук Петро, який із сім‘єю бабку доглядає, розповів, що якось у сховку знайшов пожовклий записник – таку собі облікову книжку, де дід нотатки вів угорською, німецькою та французькою мовами. Знав їх досконало. А коли додати українську, російську та русинську, не кажучи про чеську та словацьку, якими також міг запросто спілкуватися, то спокійно можна назвати поліглотом. Словом, гарного чоловіка зустріла строєнчанка та поєднала з ним свою долю.

4.

Ось так вона стала мешканкою сусіднього Дусина. Хату збудували за річкою, куди навпростець із центральної частини села можна було добратися через місток. Служив він у цьому закутку села до середини сімдесятих, а одного разу прийшла повінь та знесла лавку. Нині в ній уже немає особливої потреби, бо вода у річці геть зміліла, можна по камінцях перейти. На ці теми, про вчорашній день як одного, так і другого села, ліси, потічки та силу-силенну в них риби в ті роки, також говорили у день ювілейної дати. Слухати б та слухати ювілярку за чашкою розчинної кави, яка минуле поселень, як і краю загалом, знає не з чужих розповідей, а зі свого власного буття-життя. Коли показують кіно про нашу закарпатську історію, іменинниця з гордістю каже, що ці етапи вона на собі спізнала. Згадала і такий факт. У роки війни з іншими односельцями навіть "декунки" (дзоти) під полониною копала – лінію Арпада для німців будувала. Однак довелося із хащів втікати, бо довкола вже шастали партизани, які за сприяння фріцам могли розстріляти. Хоча удома чатувала інша небезпека – тут мадярські поліцаї також мали право у полон "утікачів" узяти та фашистам передати. Останні не церемонилися б – або на ешафот, або кулю у чоло на місці. Що ж, такі були фронтові порядки. Коли закінчилася війна – настали інші правила життя.

5.
Із чоловіком виховали сина Михайла (1947 р.н.) та доньку Гафію (1950 р.н.). Обоє, на жаль, уже на тому світі. Приміром, син учився у Жданові (нині Маріуполь) і опісля поїхав у Росію, де у Кемеровській області очолював одну із залізничних станцій. Мав двох синів. А донька, яка за чоловіком мала прізвище Головнич, жила у Дусині. З матір‘ю так схожі – як дві краплини води. Її син із Іванком та Євгенією (для бабусі Ганни вони обоє правнуки) нині доглядають за іменинницею, якій 500 гривень від себе особисто через соціальних працівниць передав голова сільської ради Роман Годя. Онук із дружиною Ольгою, правнуки втішені, сваха Василина Лібак, яка також у село Дусино прибула за покійним нині чоловіком-красенем Василем аж із Бовтраді на Берегівщині, теж шанує стареньку, яка дожила до таких файних років. Будинок мають недалеко, у так званому Потоці, звідки до бабусі – 10 хвилин ходьби. Зварили, напекли, авоську в руки – і гайда до неї. Тож про самотність не може бути й мови.

6.

Якось соціальні працівниці запитали, чи знає ювілярка, що таке дієта, чи постила, що у молодості їла? Ганна Михайлівна лишень лукаво усміхнулася та мовила, що то нині модно за рецептами голодувати та фігуру тримати, а колись люди навіть не розуміли значення цих слів. Хоча її гастрономічний стіл завжди був скромний, непишний і простий: топтані крумплі, мачанка, пасуля з капустою, дзяма, дзьобачка та всілякі зелен-салати. А ще – сливи, дички, яблука, різні узвари-компоти тощо. На обійсті у бабусі завжди паслися гуси, вона годувала курей, вирощувала свиней і мала корови. Пінисте молочко також завше стояло у глечику на родинному столі. Каже: чим Бог наділяв, тим і харчувалися. Для всіх наголошує, що праця – невіддільна від людського життя. Здоров‘я радить із самої молодості берегти, позбутися поганих звичок, бо ось скільки молодших за неї давно на той світ пішли та лежать у гробах. У Дусині із неповними двома тисячами жителів уже на новому цвинтарі людей ховають – на старому місці, що на Зоряній, він переповнений. Мова іменинниці колоритна, пересипана прислів‘ями, приказками, подеколи навіть рядками зі старовинних пісень і віршів. Одразу видно, що її духовний світ не був обділений та із пам‘яттю у неї навіть у дев‘яносто літ усе гаразд. Молодшому поколінню цікаво слухати бабусю, на жіночій долоні якої – ледь не ціле минуле століття та одна п‘ята вже модерного двадцять першого віку. Правнучка-одинадцятикласниця Євгенія і взагалі задумала з подружками до прабабки завітати та букет квітів старенькій подарувати. Що й казати – у юних жилах дівчини нуртує та ж сама кров, що і в бабусиних – лендєлів-русинів-головничів.

7.

Доброго та міцного здоров‘ячка, ще хоча б із десяток літ стояти на ногах їй віншували всі дусинські родичі, сусіди та багато односельців. А зі Сваляви розділити радість грудневої дати прибув ще один поважний і жаданий гість – колишній заступник начальника місцевого райвідділу міліції, підполковник Іван Ілліч Папіш. Приїхав не сам, а із онуком Сашком, якому розказав про цю славну дусинську челядь, тітку Ганну в тому числі. У дитинстві не стало матері майбутнього правоохоронця, тож на виховання його взяла нинішня ювілярка. Без натуги – щиро, з любов‘ю та із доброю душею. Коли згадується ця історія, на очі навертаються не тільки сльози, але й серце пронизує вічна та щира подяка цій жінці, яка з чоловіком прихистила малого Івана. Усякого бувало в його біографії, але дитячо-підлітковий період не забудеться та ніколи не зітреться в голові. І хоча пану Івану також уже 79 літ, він таки навістив свою «другу матір» у день її чудового ювілею. Якось розповідав, що не згладяться в пам‘яті миті, як її руки гладили його голівоньку та давали напуття, коли після семирічки йшов у світ-дорогу – учитися в профтехшколу, служити у армію, влаштовуватися на роботу тощо. Коли одягнув форму правоохоронця – саме їй першій похвалився, мовляв, гляньте, який красивий та стрункий. Відтак кілька років тому, коли справи із зором у Ганни Михайлівни виявилися кепськими, він допоміг усім, чим тільки зміг, аби операція з видалення катаракти пройшла успішно. Звісно, після цього стопроцентними зіниці не стали, але на перших порах поважна дусинчанка бачила краще.

8.

– Із зором нікуди не дінешся, вік своє бере, – каже онук Петро. – А ще бабка любить згадувати, що народилася 7 грудня 1926 року. А дідусь на світ з‘явився теж 7 числа, але в березні 1907 році, тобто рівно на 19 років раніше. І вони, чесно кажучи, пишалися такою різницею в літах, бо коли удвох прошкували селом, то виглядали щасливо, мов батько з донькою. Це не складало для них ніякої проблеми, а навпаки – зміцнювало сімейні узи. Подружжя цілком природно доповнювали одне одного в житті, а досвід і молодість неабияк ріднили Русинів із Дусина, про якісь підводні камені не могло бути й мови. Предки у селі затямилися простими, совісними, порядними та працьовитими людьми. Дід Петро, який у радянські роки своїм "капіталістичним" минулим занадто не хваливя, знався на багатьох сільських спеціальностях, у певні роки працював електриком у лісокомбінаті, а бабуся ходила навіть у колгоспну ланку, де копала-збирала бульби за трудодні та мізерні гроші. Рятувало те, що завжди мала квартирантів, які добрим словом згадують її ще й дотепер, бо дехто навіть у селі знайшов свої «половини» та зостався у ньому назавжди. Між іншим, не без сприяння бабусі. Вона особливо пишається, що для декого стала свахою. А ті, що виїхали, писали навіть їй листи, раніше приїжджали "до дусинської Русинки" у гості. Прочитають цю статтю та згадають – йдеться про Г. М. Русин.

9.

У сільраді також залюбки повідали, що старожилів у Дусині не так уже й багато, однак кількох найстаріших за віком назвали: Марія Ганькулич народилася у 1924 році, тобто на два роки старша за героїню нашої розповіді, Іван Павлович має 91 рік, а Семен Метенько цьогоріч також був 90-літнім ювіляром. У загальному демографічна картина на мапі Дусинської сільської ради виглядає таким ось чином: за 11 місяців 2016 року бузьки до осель мешканців чотирьох сіл – дусинчан, росошан, плав‘ян і лопушан – принесли 60 малят, тобто у майбутньому, а це через шість років, у школах будуть три невеличкі шкільні класи. Малувато, звісно, але нічого не поробиш – сім‘ї тепер не такі багатодітні, як колись. А у світ потойбічний також переселилося стільки ж людей – шістдесят. Ні, це не авторська описка, це – випадковий збіг обставин. Отож, перші нехай ростуть здорові та щасливі, най «доганяють» свою дев’яносторічну землячку Ганну Михайлівну, а другі нехай живуть у пам‘яті своїх близьких, сусідів, друзів, односельців, колег.

10.

Духовно багатим виявився ювілей дев‘яносторічної бабусі у Дусині, де були тости, спогади, побажання та звучали просто гарні, щирі й теплі слова. Двері того дня, як і завжди, були відчинені для всіх охочих – хто хотів, той і заглядав на цей родинний вогник. З роси й води вам, дусинська імениннице! Хай ваш змістовний та унікальний життєпис, в якому чимало цікавих, можливо, що не розказаних іще сторінок, стане прикладом для тих, хто тільки-но формує сім‘ї, хто збирається стати на весільний рушничок. У інших селах також бажано привселюдно вшановувати довгожителів, до людей, які мають 90 і більше літ, проявляти увагу та повагу. І завжди пам‘ятати – що старість, славні роки є багатством не тільки однієї людини, але всієї родини, цілого родоводу, вулиці, кутка, мікрорайону, поселення тощо. Як добре, що в Дусині не забули про свою односельчанку бабусю Ганну Русин та зробили для неї іменини.

Михайло ПАПІШ