Що може бути гарнішим за гори? А ще краще підкорити одну з них,наприклад Явірник (фоторепортаж)

Закарпаття - колоритна область, в якій є що подивитися не лише туристу, але й краянам. Особливо взимку.

Можна пройтися морозною Набережною і спостерігати за лебедями, долучитись до дизайнерського світу завдяки вбранню міні-скульптурок, прогулятися до Ужгородського Замку і потрапити у середньовічну казку.

А якщо ви трошки екстримал, зовсім трішечки, ви можете, до прикладу, покорити гірську вершину.

Вершина Явірник, яка добре відома як тутешнім мешканцям так і приїжджим любителям дикої природи. Та до підйому треба добре підготуватися.

Основними важливими моментами, коли плануєте йти на вершину гори, є підбір одягу та взуття, ну і звісно інструктор, якому довіряєте, інакше можна опинитися в небезпеці, заблукати або, неправильно вдягнувшись, захворіти. Отже, трекінгові черевики - перша річ для подорожі. Вони міцні, легкі, водонепроникні, ідеально фіксують ногу та мають хороше зчеплення з ґрунтом. Термобілизна, основне завдання якої - відводити вологу від тіла. Це запобігатиме будь-якому дискомфорту під час подорожі.

Куртка має бути легкою, теплою та водонепроникною. Адже погода в горах мінлива. Словом, на вас має бути зручний одяг. Що стосується рюкзаку, усі необхідні під час подорожі речі мають бути на поверхні, спальник та другорядні речі – кладемо до низу сумки.

Тепер, правильно вдягнувшись і взявши усе необхідне, можна рушати.

Виходимо. Проводимо її поглядом і зустрічаємося з Віктором – він цю подорож проведе з нами.

Щоб трохи зекономити час, адже взимку темрява настає швидко, аби вона не застала нас в лісі, до с. Руський Мочар ми їдемо в місцевому таксі. За 7,7 км платимо 80грн. Звідти, з так званої зупинки «Біля каплички», де йдучи пішки звикли робити «перекус» (переважно влітку), починаємо нашу вже справжню подорож.

Варто зазначити, що Руський Мочар - це невеличке закарпатське село з населенням трохи більше ста осіб. Воно розташовано біля підніжжя гори Явірник (1021м).

Туристи, які вже підкорювали цю вершину знають кілька шляхів потрапити туди. Основні маршрути на гору включають сходження зі сторони селища Великий Березний в напрямку села Руський Мочар, далі або в напрямку притулку для туристів, або до телевізійної вежі.

Інший маршрут: від початку села Кострино. Потрібно перейти через річку Уж, потім стежкою через поле, лісопосадку і вершину гори Кичера. Згодом вона звертає праворуч до потоку Терновський. Далі пролягає через буковий ліс, аж до туристичного притулку.

У зв’язку з заметіллю ми обрали перший варіант. Вирішили завітати до телевізійної вежі. Та шлях, все рівно, видався не таким вже простим. Час від часу ми робили короткочасні зупинки, аби й не розслабитися, але й перевести подих.

Попри те, що наш інструктор Віктор йшов попереду, аби протоптувати стежку, йти снігом впродовж чотирьох годин поспіль, для непідготовленого мандрівника складно. Аби полегшити шлях усім слід йти одними й тими ж слідами.

Ще одне важлива правило: якщо йдете з гори в низ робіть так, щоб тим, хто згодом підійматиметься було легше йти. Не думайте лише про себе. Не робіть надто великі кроки, аби й для тих, хто підіймається було зручніше йти. Це, каже пан Віктор, правило справжнього туриста.

Йдучи полями, лісом у заметіль, усе ж не можна давати задню,здійнятись на вершину потрібно, як би важко це не здавалося.

Повірте, ви на усе життя запам’ятаєте відчуття, коли побачите захід сонця з самісінької вершини. Він перетворює простір навколо вас у справжню казку. Та для цього потрібно тримати темп і не розслаблятися під час підйому.

Після тривалого маніакального фотографування усього навколо, зігрітися, висушитися та попоїсти таки необхідно, адже холод та тривалий похід забирає чимало енергії.

На щастя, Закарпаття плідне на хороших людей. Нас приютили у телевізійній вежі. Чудова киця Юлія та її друг - пес Мартін,схоже, не були проти. Між іншим, назвали тварин, які живуть на вежі так не випадково. Юлія прийшла на гору в липні (рос. в июле), а Мартін – в травні (рос. в марте).

Серед тих, хто вже десятки років працює на вежі і закарпатець Сергій. Він розповів, що тут працюють тижнями, тому й їжу беруть на тривалий час. Тому підійматися з напакованою сумкою не легко. Але чоловік звик і не нарікає. Розповідає з гордістю і любов’ю до своєї екстремальної роботи.

Перепочивши та підготувавшись до того, що ще слід пройти близько двох кілометрів по снігу заввишки вище колін, ми обв’язали лижні штанці так, щоб сніг не потрапляв всередину.

Взяли палицю, підготували фотоапарати і гайда до Янка Дерев’яного – живої легенди Явірника.

Дорогою вже у спокійнішому темпі, вдихаючи свіже крижане повітря розмірено, помічали, як непорушно, під м’яким снігом спить природа. Шлях від вежі до туристичної локації Янка минув майже непомітно.

І ось ціль подолана! Ми у Янка! Він за традицією напоїв чаєм, зі справжньою джерельною водою, трави на який збирав у чистій природі впродовж року. Розповів нам чимало цікавого.

Оскільки Явірник – популярна локація для туристів, встигли познайомитись із альпіністами з усієї України, які відпочивали там вже кілька днів.

Кажуть, природа об’єднує, тому попри те, що усі ми були різними, знайшли чимало спільних тем.

Після чудової довгоочікуваної зустрічі з Янком та відпочинком на дикій природі, ми пішли серпантинним пішником, який проклали Янко з Віктором – нашим провідником – ще кілька років тому.

Ми пішли, аби знову повернутися…