ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Як і чим живе приміське село Астей на Закарпатті? (ФОТОРЕПОРТАЖ)

    29 березня 2024 п'ятниця
    145 переглядів
    Берегівщина. Як і чим живе приміське село Астей?

    Кілька міркувань про унікальність одного берегівського села із багатою історією в далекому та не дуже минулому, що розташоване на останніх кілометрах української землі, яке через щільність автозаправок нерідко йменують “маленьким Кувейтом”.

    …Не заглядаючи в географічну карту, можна зробити висновок: невеличке село Астей, що на Берегівщині, й насправді унікальне. Розкинулося воно неподалік українсько-угорського кордону – між селами Мочола та Дийда. Зокрема, завдяки контрольно-пропускному пункту “Лужанка” на межі двох країн-сусідок, воно знане по всій Україні та навіть за її межами. А на Закарпатті про нього не чули хіба що дітки-дошкільнята. Як відомо, Астей зі своєю багатовіковою історією, який трохи більше півстоліття йменувався Лужанкою, не стільки вікно у Європу, як населений пункт, де бере початок дорога углиб України – на Батьківщину. До речі, українська територія тут починається з контрольно-пропускного пункту, який відкрили в 1988 р. за напо­лягання першого та єдиного президента колишнього СРСР Михайла Горбачова. Саме він у часи перебудови зініціював на західних кордонах зняття “залізної завіси”. А людям, які мешкають у прикордонні, дозволив частіше бувати в Європі: відвідувати рідних, друзів, знайомих, приятелів, колег тощо.

    Із тих пір, як кажуть, і почалося бурхливе життя “ділових кіл” – спочатку Берегівщини, відтак Закарпаття, а згодом і всієї України. Першими на собі таку лояльність тодішньої влади відчули астейці (тоді ще мешканці Лужанки). До речі, як у той період, так і зараз неподалік розквартировані прикордонні інституції – застава, відділ і комендатура, а служба у лавах “зелених кашкетів” завжди вважалася престижною (такою залишилася, слід надіятися, і зараз). На заставі тут чи по сусідству – і поготів. Про тодішню Лужанку заговорила вся Україна, про неї дізнався увесь світ. Тут і нині багато добрих справ, що пов‘язано з кордоном, зокрема, на околиці села діє стрільбище, у Астеї є вулиця Прикордонна. У сільській раді часто бувають стражі рубежів нашої країни, її працівникам за співпрацю вручають грамоти. Особливо тривкими стали контакти з тих пір, як на кордоні побільшало його охоронців. Слід сказати, що КПП “Лужанка” й надалі тримає пальму першості за кількістю затримань різного штибу контрабандистів, про що можна довідатися з повідомлень інтернет-сайтів. Подібних зведень більшає щодень.

    Невеличкому прикордонному поселенню притаманні також інші колоритні штрихи та деталі, які формують його неповторне обличчя. Винятковість Астея ще і в тому, що, за деякими припущеннями, він колись був об‘єднаний із селом Берегшурань, а нині вони опинилися в різних державах. Розмежувати їх могли у вирі національних протиборств минулих століть, адже літописці свідчать, що татари колись Астей спалили дотла. Саме дорогами цих сільських поселень сто років тому чоловіки крокували на Першу світову війну, а в далекому вже в часі 1944 р. на захід мчали танки і гармати тодішньої Червоної армії. Відтак, через дванадцять літ, на Будапешт – душити революцію 56-го – знову котилася воєнна техніка, яка “допомогла” угорському народу зберегти при владі сталіністів ще на цілих майже п‘ять десятиліть. Є також інша статистика, яка свідчить про депортацію в тому ж таки передостанньому воєнному році тутешніх угорців. Багато з них не повернулися з “триденних робіт” – тим, що зазнали катувань і звірств у таборах країни з тоталітарним режимом та залишилися там навіки, вдячними нащадками споруджено пам‘ятник.

    Можливо, не всі знають, однак на угорській території, одразу ж за воротами КПП “Берегшурань”, стояв укопаний у землю доволі скромний знак-постамент, який інформував, коли та які частини і з‘єднання марширували цими шляхами. Демонтували його одразу ж після розпаду колишнього Союзу (та іще, мабуть, скоріше), коли на об‘єктивніших началах почали формуватися відносини двох сусідніх країн.

    Про село ходять чутки, що тут живуть тільки контрабандисти та мільйонери, які свої статки заробили завдяки близькості кордону. Це теж перебільшення, адже в селі, за свідченням авторитетних мешканців, немає жодного перевізника нелегалів чи повій, а також “лівих переміщувачів” цигарок, кольорового металу, спирту. Молоді чоловіки та жінки працюють у європейських країнах, додому навідуються у свята. Тож істинні господарі села – пенсіонери, яким не до контрабанди. Це заняття – небезпечне, за нього можна опинитися на лаві підсудних і отримати реальний тюремний строк. Та неабияке реноме це прикордонне село удостоїлося після повідомлення, що поодаль пройде міжнародна об’їзна траса європейського зразка, яка з угорського боку вже активно споруджується. Тож умить земля біля цього села подорожчала в кілька разів.

    Отже, чим і як живе село нині, у 21-му сторіччі?

    ...Відрядження у прикордонний Астей, яке зініціював міський голова З. Бабяк, припало на дуже гарні дні грудня 2016 року – у період між католицькими різдвяними та новорічними святами. Сніг на той час уже злегка обсівав довкілля, але таких сильних морозів, які тріщали та “атакували” нас дещо згодом, останньої грудневої декади ніхто навіть і не чекав. Отже, перша зустріч із астейцями – неподалік сільської ради, біля якої за 10-15 хвилин нашої гомінливої бесіди зупинилося аж 5 автомашин. Одні милувалися ошатною новорічною ялинкою, яку напередодні подарували прикордонники з КПП “Лужанка”, та охоче фотографувалися на фоні лісової гості біля сільради. Інші же скаржилися автору цих рядків, що на кордоні з незрозумілих причин виникли черги, доводиться стояти без руху по 2-3 год. Пропонували “наклацати” фото та опублікувати в соціальній мережі. Дехто цікавився, де повертати, аби якнайшвидше доїхати до косинських термальних джерел, яким шляхом до Житомира ближче – через Ясіня або через Стрий.

    Із цього приводу й самому довелося помізкувати, відтак деяким особам тлумачити-радити певні географічні нюанси та “подружитися” з автонавігатором. Тим часом більшість транспорту в обидва боки ледь не щохвилинно “шурувала” з угорськими номерними знаками – малий прикордонний рух в Астеї живе, діє та аж ...зашкалює. Чимало з-серед водіїв так званих пересічників – у нашому місті в тому числі. З них, як кажуть, дискусія розпочалася, ними та цінами на пальне, курсом гривні, порядком, чистотою по обидва боки траси від райцентру до самого контрольно-пропускного пункту й завершилася.

    Дізнавшись, що і мене ця пікантна тема цікавить, “пересічники” висловили думку, що село насправді є своєрідним вікном у Європу та дверима до рідного дому – України. Тому влада – від Ужгорода та до самого села – більше повинна дбати про інфраструктуру, довкілля, ошатність, красу, чистоту біля Астея. Засмічені при­дорожні канави, некошені з літа узбіччя, повикидувані купи пластмасових пляшок з-під пива та пепсі-коли, різна тара та обгортки – така неприваблива картина тягнеться від самого КПП, якщо їдеш у бік Берегова чи, навпаки, від міста до кордону. Через це й формується відповідна думка гостей із заходу та сходу, які минають прикордонний край, про наші “порядки”. Звісно, естетики тут мало б побільшати. Інакше важко назвати його візитною карткою прикордоння. Буває, що за такий непорядок критикують міську владу, однак слід підкреслити, що вона до цього відношення не має. Адже Астей – це територія району. Якось один районний чиновник зізнався: коли провели суботник, то стільки сміття назбирали, що КАМАЗу треба було робити два рейси, аби впоратися із завданням. У сільраді повідомили, що вони теж намагаються дбати про чисте довкілля. Але що вдіяти, якщо люди постійно смітять, не дорожать порядком, непотріб викидають із віконець автомобілів, недопиту пляшку можуть шпурнути посеред траси. Культура в нас не європейська, а середньовікова – про це вже говорять не стиха, а вголос. Зрештою, на цю тему можна писати багато, але необхідні такі дії, які б змусили громадян дбати про акуратність і чистоту довкілля. Зокрема, слід так, як і в сусідів, штрафувати відчутно навіть за викинутий недопалок. Але для цього в селах повинна бути відповідна служба.

    Відтак без поквапу, але гордо, що стою на землі “найкрайнішого” села незалежної України, з якого неозброєним оком видно Євросоюз, завітав у гарно відремонтоване приміщення сільради. У кабінеті секретаря цієї державної установи Надії Філе познайомився з головою села Ганною Нодь. Третю каденцію поспіль вона очолює сільраду. Але, на жаль, розмови з “першою ґаздинею” цього населеного пункту не вийшло. Вона зізналася: занедужала та вирішила того дня інтерв’ю для преси не давати. Після побажань їй берегти своє здоров‘я та не хворіти, вона мило й тихо відкланялася. Я тим часом низку питань про життя прикордонного села Астей та його людей пані Надії адресував, яка тут працює із першого дня створення цього органу місцевого самоврядування. Така важлива сільська подія сталася в 2002 році – саме тоді й “розлучилися” астейці з мочолянцями та жителями Гунядів. Приємно, що одні від одних не “віддалилися”, а просто “відділилися”. Там – свій “бирів”, свої порядки, а тут своя очільниця, свої лади.

    Без перебільшення: цікавою співрозмовницею виявилася Н. Філе, випускниця ЗОШ № 1 і давня читачка нашої газети. Принагідно згадала про своїх перевесників, зокрема, в одному класі вчилася з колишнім військовим комісаром Олегом Парадою, знаним у місті педагогом Майєю Боднар, бізнесменом Павлом Миговичем, директором Будинку культури Владиславом Чулеєм та іншими. Мене потішило, що на всі мої запитання швидко знаходила відповіді. То в комп‘ютері їх виявляла, бо має відповідну програму, то книжні та журнальні записи гортала. Тим часом я звернув увагу на доладно змонтоване пічне опалення, адже в невеличкому службовому кабінеті було тепло. Відтак вона розповіла, що в сільраді є техпрацівник, який і дбає про побут загалом для кількох працівниць, систематично підкидує в кальгу дровцят. Вогонь так мило потріскував, що згадалися зими дитинства. Щодо пічного опалення, то така ситуація в оселях більшості астейців. Нині, за її словами, поки що доцільніше будинки опалювати дровами, бо не кожен потягне виплатити 700 грн. за сотню кубів газу. Але й вони, як не прикро, стають усе дефіцитнішими та дорожчими.

    А далі розказала, що село Астей, у якому мешкає 640 осіб (на початку міленіуму їх було 770), не є багатим, тут переважна більшість хат старої забудови. Є капітально відремонтовані, оновлені, однак із молодих сімей мало хто наважується будуватись. Торік справили тільки одне новосілля. Та якщо вже говорити про єднання закоханих сердець, то загалом на весільний рушник в Астеї стало всього чотири пари. Приємно, що місцеву Діану Мишанич із вихідцем із Дерцена Норбертом Пікою розписали в день нашого перебування в Астеї. Вулицями роз‘їжджав розкішний “Мерседес” і клаксоном скликав сельчан на гульбу. Раніше в селі протягом року було 15-20 весіль, а проблема демографії, низької народжуваності почалася з середини дев‘яностих. Ще кілька цікавих цифр для статистики: у 2016 році народилося 6 хлопчиків і дівчаток, а померло 4 осіб. Раніше в засвіти відходило значно більше людей. Найповажніші жительки села – Розалія Сивке, Борбала Дудаш, а сільська листоноша Моніка Капута готова цілий день носити телеграми-вітання, аби лишень дожили до ста літ. Обидві вже розміняли це число, але до ювілею ще далеко. На п’яти своїм сельчанам наступають старожили Вільма Широ та Михайло Нодь. У початковій школі Астея усього кілька десятків учнів, близько тридцяти діточок виховується у ДНЗ, яким завідує Марія Черленяк.

    Село хоча й невеличке, воно займає площу два неповних квадратних кілометри, але на рахунку сільради чимало добрих справ. Астей, як відомо, самостійно господарює цілих 15 літ. Тож секретар органу місцевого самоврядування похвалилася, що не тільки виконано, але й перевиконано річний бюджет – надходження склали немалу суму, яку зуміли скерувати в розвиток населеного пункту. Фінансовою ситуацією прикордонного поселення краще володіє головний бухгалтер сільради, але “зимові вакації” вона використала для поїздки до батьків у іншу область України. “Гроші – не моя парафія, тож коментувати цю тему неетично...”, – делікатно зауважила секретар сільради. Якраз про астейський бюджет говорили тутешні депутати у день проведення і районної сесії. Їх в Астеї дванадцять, зокрема, Каталін Сивке, Єлизавета Баратей, Кароль Борто, Сільвія Пейчі тощо. Зібрання хоч і тривало недовго, але розмова, за словами співбесідниці, виявилася актуальною.

    Відтак щиро та від душі пані Надія похвалила діяльну натуру своєї шефині, наголосивши, що голова села дбає за кожний двір, за кожен провулок і кожну вулицю, яких мають аж десять. Тож Астей – це не тільки центральна ас­фаль­тівка Дружби народів, яка змійкою в’ється через село та якою безупинно мчать авто, але й вулиці Лісова, Прикордонна та інші. Розказувала, що завдяки децентралізації коштів (а гроші до сільської казни надходять в основному від реалізації пального на тутешніх АЗС) і вдається вирішувати соціально-економічні питання цього прикордонного села. Колись були фінансові надходження і від підприємців, однак цих та інших податків уже менше. Деякі торгові точки (так звані АВС) закрито. Якщо раніше їх працювало більше дванадцяти, то нині – тільки половина. Причина – ціни в сусідній державі багато на що майже вирівнялися, тож зараз невигідно щось купляти та перепродувати угорцям. Інших фірм чи заводів, фабрик або ж великих бізнесових структур у селі нема. Та, попри це, завдяки автозап­равкам Астей багатший, аніж сусідні Мочола, Геча або Чома. Через те його і називають “маленьким Кувейтом” на краєчку української землі.

    На цій ноті не завершилося наше астейське інтерв‘ю – почалася друга частина. Щоправда, уже за участі колишнього депутата Верховної Ради Української РСР Терезії Йосипівни Петраш (у дівоцтві Грачин), яку в український парламент берегівчани відрядили у віці 24 роки. Між іншим, у квітні 1974 ця чарівна дівчина у якості народного обранця поїхала в Київ на перше сесійне засідання, і тільки в травні тієї ж весни одружилася з Балінтом Петрашем. Депутатом ВР вона була протягом двох скликань підряд: вдруге за неї голосували в 1980 р., тож її каденція тривала ще п‘ять літ. Навдивовижу гарну пам’ять має колишній бригадир садівничої бригади із саду “Дружба”, згадала не тільки тодішніх голів Верховної Ради, але й багаторічного керівника краю Ю. В. Іль­ницького, своїх подруг-депутаток Ельвіру Дупко з Сваляви, іршавчанку Марію Шерегій, Марію Кайдак із Міжгір‘я та інших. Детальніше про розмову з цією невтомною трудівницею-садівницею – у подальших випусках газети.

    ... Ось таке сьогодення Астею – унікальне, захоплююче, сповнене сподівань на краще майбутнє.

    Михайло ПАПІШ

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору