Криничні літа закарпатського журналіста Омеляна Плеші

Старійшині закарпатської журналістики Омеляну ПЛЕШІ, котрий спробував себе на всіх путівцях її, цими днями набігло у відра часу вже цілих 75.

Він народився в Чинадієві Мукачівського району 16 січня, і був у родині Плешів… тринадцятою дитиною. Якась символічна іронія Хроноса — Часу і панни Долі. Та батьки — Василь та Олена — на якусь символіку особливо не зважали, а виховували собі його по-народному в тісному сімейному гурті.
У ті далекі та важкі часи татко й мама малого Омелянка не могли передбачити йому в грядущому газетярського ремесла. Одначе, саме його він обрав, як це не дивно. Через цей фах, зростаючи, Омелян Плеша в подальшому висловлював свої життєву позицію і зрілість поглядів. Невтомністю, постійним особистісним удосконаленням та сумлінністю він долав непрості пороги вітчизняної журналістики. Його творчий набуток та громадянську активність держава відтак оцінила почесним званням «Заслужений журналіст України».
Батько на лісосіках рано спрацювався. Ще й трьох років не було Емілу — помер. Тож, аби полегшити родині їх буття, малий возиком возив у Мукачево за десяток кілометрів дрова, аби виручити копійку на деякий харч. Не завжди виходило. Важко було. Ще й тиф забрав багатьох братів і сестер. Його однокласник і теж журналіст Василь Панькович написав про витоки творчого «я» Плеші: «У восьмому класі його знала вже вся школа, правильніше, за його коломийки, вірші та «статті» в стіннівці, котра відтак стала рукописним літературним альманахом, що його злеліяла великий знавець української мови та літератури, палка шанувальниця слова і навчителька-улюблениця, досі незабутня Катерина Емануїлівна Кейпаза… А шкільний пестун долі, Емілько, «замахнувся» писати навіть романи. Зрозумів, правда, в подальшому, що не доріс до великих полотен, а тому ще з більшою енергією взявся долати вершини робсількорівські…»
Гострими його матеріалами зарясніли газети «Ленінський шлях», «Молодь Закарпаття», «Закарпатська правда». Матеріали спричинили те, що по десятирічці ледве влаштувався чорноробом-будівельником у місцевий деревообробний комбінат ім. Сталіна, хоч там і проходив виробниче навчання. До армії не вдалося, через осоружний російський диктант, уступити на факультет журналістики Львівського державного університету. Після трьох років строкової ця академічна вершина була взята. Паралельно був співробітником газет «Ленінська молодь» та «Вільна Україна», далі після випуску добрий рік віддав Чернівецькому радіо. А потім рідні терени — редактор і старший редактор різних програм, у останній час — аналітичних на закарпатських радіо і телебаченні.
На картоплі й квасолі вибився в творчі постаті нашого краю та й України пан Омелян. Досі улюбленою стравою є квасоля з квашеною капустою. Можна цю страву назвати творчою. Була, правда, ще одна мила страва — мучанка: кукурудзяне борошно зі сметаною і молоком.
—Це дійсно смакота! — облизується О.Плеша.
Подумалося, що, можливо, в цій стриманості щодо розкоші й закладена головна підвалина всіх творчих успіхів. Адже не хліб реальний у різних виразах, а «хліб духовний» стає для чоловіка головним і визначальним у всіх його діях, реалізації життєвого кредо, в основі якого — доброчесне служіння людям.
Коли Шевченкові тринадцятий минало — він «пас ягнята за селом». Був, тобто, вівчарем, якому доля вручила українську творчу «трембіту» у вигляді кобзи. Адже — кобзар.
—А я у тринадцять, — розповідає Омелян Васильович, — випасав корівчину на прилаторичних луках. Там завжди соковита висока трава була. Я собі лягав, брав газету, книжку, а потім ще й у зошиті віршував. Хоча згодом відчув, під час написання рецензій на інших, що це не моє.
А от рейдова стаття молодих років «Мотика на фронті, трактор на ремонті» («Молодь Закарпаття») могла б для багатьох нинішніх жевжиків від журналістики послужити уроком, якби вони… хотіли вчитися.
І з того часу більшу частину творчого життя О.Плеша присвятив саме сільському господарству, хлібу нашому насущному.
Якраз із його точки зору цікаво послухати про біди агропромислового комплексу, що почалися відразу після початку державної незалежності України:
—Реформувати, безумовно, треба було колгоспи, в цілому агрокомплекс, але біда в тому, що парламент сказав «А», але досі не сказав «Я». Тобто, розформував колгоспи, роздав паї. Хто став фермером, а хто й перейнявся приватним господарством. Але процесу господарювання ніхто не скасовував: землю треба було сповна використовувати — орати сіяти, збирати, підживлювати, доглядати згідно зі всіма землеробськими канонами. Але жоден із українських «неофітів» сільського господарства не мав сповна матеріальних і грошових ресурсів. Техніка, яка дісталась у спадок (правда, кому дісталася, а кому й ні) стара. Тепер збираються створити ринок землі. Крок, по-моєму, поспішний. Селяни бідні — і той фермер, і КСП, і приватне сільгосппідприємство (ПСП). Ледь животіють, із натугою виплачують зарплатню своїм працівникам. А вже техніку, яка хутко виросла в ціні, наразі він не зможе купити. Тепер обіцяють, що нарешті купить, бо можна землю продавати і в заставу давати. Але селянин дасть землю в заставу, а техніка надто дорога — він не встигне кредит погасити, а банк його землю за нього і відбере. Він був без техніки, бо не мав грошей, а візьме гроші — залишиться без землі, але з технікою. Сізіфів труд! Марна праця!.. Олігархи ж бабратись у землі не поспішають. Їм і так добре.
Хоча, вважає Омелян Васильович, ми маємо з кого брати приклад. Приміром, із аграріїв недалекого минулого — народного академіка, кукурудзовода Юрія Пітри, керівника ПСП «Ватра» Бориса Бойка, котрий не розігнав колгосп, а прийняв до себе людей із паями.
На 75 років чистого життя і творчості Омеляна Плеші хотілося б побажати щасливої ситуації, що його пай у журналістиці таки візьмуть у свої душі молоді нащадки української журналістики, терени якої не поростуть дикими бур’янами.
Василь ЗУБАЧ, відповідальний секретар Закарпатської обласної організації Національної Спілки журналістів України.