Як іконостаси з Закарпаття в Росію відправляли...

На Закарпатті понад сотня дерев’яних церков, створених кілька століть тому, які передають особливість часу, коли їх зводили. Дві з них входять до світової спадщини ЮНЕСКО.

Журналісти «НЕДІЛІ» в ці різдвяні дні оглянули чотири дерев’яні церкви на Великоберезнянщині, аби на власні очі побачити, як громади зберігають спадок із минулого, щоб передати його майбутньому

Зі статусом ЮНЕСКО

Дерев’яна церква в селі Ужок Великоберезнянського району – одна з двох на Закарпатті, яка входить до списку світової спадщини (інша пам’ятка зі статусом – у селищі Ясіня на Рахівщині). Загалом в Україні таких церков вісім.

Голова церковної громади Михайло Куртей виносить із церкви зарамований документ:

– Що це? Звідки?

– То є з ЮНЕСКО!

– Коли виданий?

– 27 червня 2013 року!

Англійською мовою на папері написано наступне: «Запис у цьому списку підтверджує видатну універсальну цінність культурного чи природного майна, яке потребує захисту в інтересах всього людства».

Але винятковий статус, який церква отримала більше трьох років тому, без ентузіазму сприйняли місцеві жителі. Вони впевнені, охорона міжнародною організацією дерев’яної пам’ятки 1745 року мала б передбачати й фінансування, бо нині церквою опікуються виключно парафіяни. А вони не в захваті від великої кількості відвідувачів.

«А що нам із цього?»

Жителька села Ужок Марія Куртей зустрічає гостей безрадісно. Жінка – одна з тих, хто доглядає за храмом у селі, витрачаючи на це час і зусилля, тому питання про відвідувачів і туристів пані Марію напружують: «Чого ми маємо якихось людей пускати!? Тут є стародавні ікони, які ще зберігаються. – Ви не хочете, щоб сюди туристи приходили? – А що нам із цього!? Ми ніякої допомоги не одержуємо, ми утримуємо церкву за свої кошти, за гроші прихожан: гривня, дві, три – хто скільки дасть!»

У сільській раді питання про внесення церкви до списку ЮНЕСКО обговорювали не раз, пригадує Ужоцький сільський голова Михайло Лешко. Підтримки не знайшли й серед депутатів: «У нас на сесії і виконкомі розглядалося це питання разів п’ять. І ніхто не хотів це підтримати. – Чому? – Вони боялися. У нас тут церква в сусідньому селі була, в Гусному, і за радянських часів її відібрали, вона стала музеєм. Люди боялися, що наша церква в Ужку теж стане музеєм. Тому вони таку й зайняли позицію, але після 2013-го вони побачили: те, що церква є під охороною ЮНЕСКО, їм не заважає, то вони собі службу проводять і далі…»

З 1994 року рішенням закарпатської обласної ради дерев’яна святиня є власністю церковної громади. Саме вона й опікується історичною пам’яткою. Два роки тому за майже 150 тисяч гривень із обласного бюджету храм освітили знадвору, встановили захист від блискавок та сигналізацію. А от утримують церкву виключно селяни.

Голова Великоберезнянської РДА Василь Симочко пояснює систему діяльності релігійних установ: «Офіційно ніякі кошти на утримання культових споруд ніколи не виділялися і не виділяються. Це роблять доброчинці, меценати, місцеві підприємці, можливо, хтось зробить більші вклади… Утримують їх, як правило, місцеві громади. Тобто формуються так звані релігійні «двядцятки», які практично їх утримують».

За останнє десятиріччя в церкву намагалися влізти тричі. Однак завузькі вікна святині, завадили крадіям забрати цінності. Сама церква унікальна. Бойківський стиль, у якому збудовано храм, ще століття тому був поширений на Закарпатті та Львівщині. Нині таких церков зосталося кілька. Причому більшість із них поверх дерев’яного ґонту вкриті бляхою. Церква святого Михайла в Ужку залишилася автентичною.

За власним смаком та зі страхом

Дерев’яна церква святого архангела Михайла в селі Вишка збудована 1700 року. Таку приблизну дату визначили краєзнавці, бо точних документальних даних нема.

Церківник Микола Чорнак журналістам розповідає, як будували церкву, котрою він опікується нині: «Вона десь була далеко построєна іще до мене, так її перевезли, волами її возили, знаєте, тяжко було. Не було моторів, як ниська, техніка всяка є, тяжко було. Волами її перевозили, а тут її склали, построїли її тут». 84-річний Микола Михайлович порається біля церковного господарства. Чоловік розповідає, що до 1944 року церква належала греко-католицькій громаді, після приходу на Закарпаття радянської влади – передали православній.

У середині 90-х внутрішні стіни оббили фанерою, а наприкінці ХХ століття дах, що був покритий ґонтом, накрили бляхою. Цим і спотворили унікальний архітектурний ансамбль, кажуть дослідники дерев’яної архітектури Закарпаття. Замінили й старі автентичні вхідні двері. У самій церкві зберігають старі ікони та видання, зокрема Євангеліє XVII століття.

Голова парафіяльної громади Федір Костик показує нам один із раритетів: «Тут на Євангелії пише 1650 року. Євангеліє у нас там є нове, де священик служить, а це в нас зберігається тут так, як музейне, знаєте. Хотіли його реставрувати, ну, але громада не дала його, щоб нікуди з церкви не виходило, бояться, щоби десь щось не потрапило в чужі руки, аби хтось не поміняв нам його…»

Нині деякі члени парафіяльної громади намагаються переконати місцевих мешканців зняти бляху з церкви, утім поки безрезультатно. Люди міркують: бляха зберігається довше, ніж дерево, тому й ефективніша. Твердження сумнівне, бо ж ґонт, або шинґли, спеціально обробляли, щоб такі церкви могли простояти століттями. Та й дерев’яне перекриття також можна міняти, так зберегли вже не одну пам’ятку.

Іконостас – у Росію, фанеру – на оздоблення

1777-й – дата побудови дерев’яної церкви святого Василя Великого в селі Сіль. У XIX столітті храм перебудували, додавши традиційній бойківській церкві барокових елементів. Позначилося на церкві й ХХ століття, коли замінили частину внутрішнього та зовнішнього оздоблення, а стародавній іконостас узагалі вивезли з України.

Церківник Іван Риган розповідає: «Його (іконостас – ред.) вивезли десь ще за радянської влади, вивезли у Росію. Тут уже другі ікони, уже поновлені ікони. – Чому вивезли? – Ну, тоді така була влада. Що хотіли, то робили. – А куди саме вивезли? – Нема даних куди саме. В Росію, а куди – невідомо». Стіна при вході церкви оббита суцільними шматками фанери. А у внутрішньому оздобленні – прикраси зі штучними квітами…

Сучасна система опалення в церкві XVIII століття

Автентичною зовні зосталася церква Покрови Пресвятої Богородиці в селі Кострино з другої половини XVIII сторіччя. Старе перекриття в 70-х роках замінили на новий ґонт, а хрести – на ідентичні з оцинкованої бляхи. А от усередині церква зазнала змін: тут установили сучасну систему опалення, а іконостас перемалювали.

Але прихожани в стародавній церкві бачать свої особливості. Галина Чурей, яка 12 років ходить до покровської святині та допомагає доглядати церковне господарство, пояснює це так: «Розумієте, тут, по-перше, церква дуже намолена. По-друге, тут велика благодать, то я вам можу точно сказати, бо ходила і в ті, і всякі церкви, а тут велика благодать. Цю церкву ми би не проміняли ні на що».

Тетяна ЛЕШКО, «НЕДІЛЯ»