ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Ірина МИРНА: "Аби жити душа в душу, у сім‘ї хтось мусить пом‘якшити свою позицію або, як кажуть на Закарпатті, – полівити" (ФОТО)

    29 березня 2024 п'ятниця
    54 переглядів
    Берегівчанка Ірина на прізвище Мирна з родиною

    Розповідь про симпатичну пані, яку мати у молодості з потугами відпустила на триденний відпочинок із колегами, а виявилося, що вона поїхала за своєю долею – на природі у Невицькому познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, з яким, небавом посвальбувавши, щасливо живуть сорок літ і готуються до діамантового весілля.

    Написати про цю звичайну берегівчанку на прізвище Мирна я вирішив давним-давно. Якщо точніше, то ще коли вона працювала у книжковому магазині. Звісно, тоді війни між Україною та Росією ще не було, але прізвище всерівно цікаве. Подеколи думав: як добре щоденно бути серед книг – скільки хочеш, стільки їх накупиш, якими хочеш – такими фоліантами домашню книгозбірню докладеш. Бувало, що й мені цікаві видання рекомендувала, якщо купив – чеки в касі завше вибивала. А потім, коли не стало цієї крамниці, коли всі розійшлися, пані Ірина й собі знайшла іншу роботу, тож ми якийсь час навіть не бачилися. Згодом наші шляхи знову пересіклися – на цей раз у міськраді: вона працювала в управлінні соціального захисту населення, а я редагував газету «Берегово». І редакція, і їхня установа – поруч. Тож вирішив однозначно: таки напишу замальовку про жінку з цим гарним та колоритним прізвищем. Хоча у той час про агресію Росії проти України також не думав ніхто...

    Зустрівшись, я зупинявся та запитував: коли вже сядемо та поспілкуємося, коли, мовляв, більше довідаюся про ваш і життєпис родини? Однак і тут мене чекало невезіння: нічого газетяреві не кажучи (та й навіщо), життєрадісна Ірина Михайлівна, скориставшись ситуацією, хутко оформила документи та вийшла на пенсію. Знову пропала з мого журналістського виду. І тільки через рік чи два зустрів цю життєрадісну жінку з двома Вікторіями – невісткою та маленькою онучкою. Вільного часу на розлогу бесіду забракло в нас обох, тож вирішив цю трійцю сфотографувати та мобільний телефон записати. Прощаючись, сказав: коли дзвонитиму – обов’язково трубку візьміть. Одного прекрасного дня набрав її телефон – пані Ірина слова свого таки дотримала й ми зустрілися. Щоправда, на цей раз Україну уже топтала нога окупанта і її солдатів, мирних людей «поливали» з кулеметів, гранатометів, мінометів, артилерії ворожі сили ледь не цілодобово. Попиваючи каву, я пояснив, що її унікальне прізвище нині, у період війни – вкрай актуальне, адже злободеннішої теми, аніж мир на землі, українській насамперед, – немає.

    – Нам потрібен не тільки мир, спокій і благодать, – каже Ірина Мирна, – нашому вільнолюбному народу украй необхідна перемога. «Переконана: звитяга людей приведе до успіху, який, твердо вірю, – неминучий і він не за горами», – категорично заявляє із цього приводу моя співбесідниця. Тої ж секунди подумав: вашими б вустами, дорогенька, та мед пити. Так уже зачекалися миру всі довкола – від Донбасу та аж до Карпат. Хоче прагне цього Європа, вимолює весь цивілізований світ, просить кожна нормальна людина, але не розуміє один тільки чоловік – Володимир Путін. Він стільки прокльонів од матерів, дружин, дітей уже дістав, від сім‘ї Мирних у тому числі, що у домовині перевертатиметься щохвилини…

    Отже, раз про мир каже берегівчанка, яка не терпить насильство, силу, примус, а прекрасне прізвище, яке асоціюється з дружбою, спокоєм, гармонією, тишею, голубим небом, ладом, приязню носить із листопада 1977 року, – то хочеться вірити, що й насправді година така скоро настане. А сама тим часом із онуками вже рахує місяці, адже незабаром одній долі з двох сердець «стукне» сорок літ. Саме стільки вони з чоловіком Віктором Анатолійовичем разом крокують по життю. Тоді, сімдесят сьомого, у селі Барбово Мукачівського району (це неподалік Нового Села, що на Берегівщині), музики гучно грали весілля – одружувалися Ірина Біцков і Віктор Мирний. До речі, вона – не просто корінна закарпатка, яка виховувалася, як і більшість тутачок, у звичайній християнській родині, а неабиякий талант жінки, матері, бабусі, свекрухи, тещі, невістки, яка не вміла та вміє кричати чи принижувати, але готова наставляти, повчати, націлювати як чоловіка, так і доньку, сина, зятя, невістку, онуків. А поради – завжди щирі та своєчасні, коректні та делікатні. Тож ніхто не образиться на її зичливі настанови-уроки.

    Чоловік, між іншим, уродженець Дніпропетровської області, а опинився в Берегові теж завдяки її величності долі, бо тут мешкали його батьки, зокрема, тато був пов‘язаний з військовою службою. Згодом повернулися назад – у степовий Павлоград. Натомість міське щастя Ірині усміхнулося дякуючи рідній сестрі Ані, до якої приїхала у Берегово (нещодавно вона раптово померла прямо на українському-угорському кордоні, повертаючись з одного із міст сусідньої країни) на вихідні погостювати, однак тут їй сподобалося і вона зосталася, кажучи образно, назавжди. Згодом улаштувалася на роботу на завод точної механіки, який тоді очолював Герман Лагутін. Із особливою теплотою згадує цього чудового директора та інших керівників нижчого рангу, своїх друзів і колег, з якими хоча й працювала недовго, але кожен день до подробиць тямить і дотепер. «Воістину це були щасливі роки, коли ані молодь, а вона переважала у цехах, ані люди старші, яких було значно менше, не мали часу нудьгувати», – ділиться своїми думками Ірина Мирна. Її спомини абсолютно щирі – нерідко від них аж серце мліє та молодістю повіває.

    Якось через два роки, коли надворі стояло спекотне літо, поїхала на екскурсію – з 30 ровесницями подалися у Невицьке, що під Ужгородом. Три дні відпочивали на річці Уж, де від теплоти цілими ночами ноги у воді мочили, а вдень засмагали під червневим сонцем, рибу на вудочки ловили. До однієї з дівчат прибув парубок – Вася Стецько, а із ним на мотоциклі ще один молодик – Вітя Мирний, учорашній моряк-підводник. Такий гарний, що Ірина, побачивши того, собі одразу ж подумала: комусь сьогодні пощастить із цим морячком. Вона б і сама не проти ближче з ним познайомитися, навіть уявляла, як спільну воду питимуть, їстимуть із ним спільний хліб, одне за одного стоятимуть горою тощо. Від таких думок серце якось незвично тьохнуло, у жилах мовби закипіла кров. Але згадала мамчині настанови, аби із хлопцями була обачною, ні за яких обставин не тратила голову, здорового глузду, бо потім жалкуватиме. Та ще й конкуренток мала цілу юрбу – джинсових та із довгими нігтями, справжніх мальованих міських дівуль. А вона – хоча й красива, але сільська, до будь-якого труда звикла… Умить компанія з молодими козаками стала веселішою, відтак галасливості додавало те, що поруч відпочивали геологи. Отже, шарварку – хоч відбавляй. Це якраз те, що треба молодим людям.

    – Я пішла до річки та закинула вудку, чекаючи, коли почне клювати, – з усмішкою згадує одну тодішню миттєвість Ірина Михайлівна. – Тим часом ззаду підходить Вітя-морячок, несподівано кладе мені руку на плече та й питає, чи, бува, не сумую? Відповіла, що ні. Тоді стиха каже: «Може голодна? Ось беріть печену бульбу зі шкварками…» То вже згодом зізнається, що на дівчину задивися молоду одразу ж, як тільки приїхав, а вона його також позіром зачарувала та серце навіки забрала. Схоже, це виявилося коханням із першого погляду. А за півроку – весілля на все Барбово, у якому на той час проживало близько тисячі людей. Із того періоду вони разом майже 15 тисяч днів і ночей. Прожити сорок років у спільному шлюбі – це справжній талант, дарований у нас час небагатьом. Символом рубінового весілля є …рубін, який давно визнаний каменем вогню та вічно палаючого почуття любові. Ще одним важливим фактом є те, що камінь має колір крові. Цей колір символізує кровні узи між подружжям, які прожили разом 40 років і стали один одному практично родичами... У хаті побільшало дитячого сміху, недоспаних ночей і незвичних буднів. Їхня оселя на вулиці Лесі Українки завдяки золотим рукам пана Віктора стала своєрідною колискою для дітей та онуків.

    Від струнких молодожонів пройшли за цей час нелегкий путь до дідуся з бабусею, адже донька Ірина із зятем Мироном Шуригайлом і син Анатолій з невісткою Вітою (уродженкою Стойка) подарували їм п‘ятьох онуків: Мирона (12 років), Віктора (8 літ), Валентину, Вікторію та Андрійка, які мають відповідно по 12, 8 і 6 років. Якщо підрахувати, то вийде, що у фамілії – по дві Ірини (мати з донькою, яка має вищу освіту університету ім. Франка у Львові та мешкає у Дрогобичі), по стільки ж Вікторій (невістка зі своєю донею), Вікторів (дідусь і онук) і Миронів (зять із синочком). Ось така вона, дружна сімеєчка Мирних, яких на Закарпатті, схоже, більше немає. Цим і пишаються, що у області вони тільки одні. Щоправда, Україна багата цим «наймирнішим» прізвищем, яке ниньки у кожного асоціюється з перемогою на сході України.

    Відтак Ірина Михайлівна, розповідаючи про себе, не забула згадати, що свого часу вчилася у Свалявському політехнічному технікумі, який закінчила у 1999 році. Щоправда, було це в часи директорування Василя Стегури, який нині вже пенсійного віку. Та чи не найбільше здивувало те, що вона вважає себе затятою та досвідченою рибалкою. А захоплюючих історій скілько знає – збірник можна друкувати. Азарт до цього аж ніяк «нежіночого» хобі зародився ще у дитинстві, адже рідне село Барбово – неподалік залужанських озер і водойм (одразу на пам'ять приходять водоймища біля Горбка, куди часто навідуються берегівчани). А я собі примислив, як героїня мого нарису із онуками сидить на березі річки чи каналу, озера або водойми та «працює» зі спінінгами, вудками, яким крючкам, корму віддає перевагу та чи любить рибну юшку тощо.

    Але наразі ще не підійшов кінець цієї розповіді про Мирних – чергова історія у їхній родині є чи не найзахоплюючою у цьому викладі. Зокрема, син із невісткою пройшли кастинг на каналі СТБ й стали учасниками шоу «Хата на тата», в якому жінка їде відпочивати од виснажливих буднів. У цьому проекті Вікторія, залишивши на чоловіка трьох діток шкільного віку, подалася подалі від дому. Тим часом батько коротав будні удома з малечею: куховарив, прав, ходив на базар, казки їм перед сном розповідав, водив до школи та у дитсадок, відтак зустрічав їх перед брамою навчального закладу тощо. Телеканал усе це безперестанку знімав і "крутитиме" кадри, зроблені на квартирі в Берегові та в будинку відпочинку через кілька місяців – буде захоплююче та цікаве "кіно". Радимо всім подивитися ці сюжети. Відрадно, що є такі українські проекти, де можна хоч трохи підзаробити. Згадана тема також не є безплатною.

    Ми з пані Іриною того дня й насправді говорили багато. Зрозуміло, найбільше про родину, прізвище, будні, мир і війну на сході. А мир і злагоду у сім‘ї як підтримує ця жінка? Чи є якісь секрети спокою та домашньої тиші, міцного кохання та поваги одне до одного? На це запитання з вуст І. Мирної отримав таку приблизно відповідь: "Аби жити душа в душу, у сім‘їхтось мусить пом‘якшити свою позицію або, як кажуть на Закарпатті, – полівити..."

    І насамкінець. Не міг не запитати, яке ставленя до відомого письменника Панаса Мирного? Пані Ірина засміялася та сказала: коли б знала, що буде носієм цього відомого прізвища, неодмінно у школі перечитала б усі його твори. А так змушена була надолужувати прогаяне протягом усього життя. Та, зрештою, проймається гордощами, що мають одинакові прізвища. Між іншим, коли сваха Віра Стойка довідалася, що матиме зятя та родичів Мирних, то придбала роман цього письменника й драматурга "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" й подарувала з цікавою ремаркою: "Бажаю нашим дітям і онукам бути не тільки мирними, але й мудрими". З цією далекоглядною настановою і живуть Мирні у другому, третьому та четвертому поколіннях. Віриться, що й надалі честь роду не осоромлять. Бо якщо Мирні – то назавжди...

    Михайло ПАПІШ

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору