ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют
Єдина Країна! Единая Страна! United Country

Закарпаття прощається з уславленим футболістом

Адальберт Корпонай – один із представників династії футболістів Закарпаття.
Адальберт Корпонай – один із представників династії футболістів Закарпаття.

23 квітня перестало битися серце відомого вихованця закарпатського футболу Адальберта Корпоная. У минулому цей футболіст виступав за футбольні клуби «Кремінь» (Кременчуг), «Торпедо» (Луцьк), «Металіст» (Харків), «Нива» (Вінниця).

Адальберт Корпонай – один із представників династії футболістів Закарпаття. Нещодавно у екс-футболіста виявили рак. Адальберту була зроблена операція з видалення пухлини. Незважаючи на всі зусилля, лікарі не зуміли врятувати його життя.

Футбольна громадськість Закарпаття висловлює щирі співчуття родині Корпонаїв.

Цими днями ми хочемо згадати як у 90-х роках в українській вищій лізі грали і тренували три брата Корпонаї: Іван, Адальберт і Тиберій.

До вашої уваги інтерв’ю від 9 травня 2013 року від сайту Про футбол

Адальберт Корпонай: «Якщо» Кремінь «вигравав – ми були героями, якщо програвав – …»

Кожен батько мріє про синів. Удвічі радісно, коли у нього їх відразу троє. Але історія цих уродженців Закарпаття унікальна – всі три брати-богатирі стали футболістами. Прізвище Корпонай на початку 90-х не раз лунали на стадіонах нашої країни. Кожен із братів писав історію різних українських клубів. Найстарший – Тиберій за часів вже Незалежної України працював тренером кременчуцького «Кременя», мукачівських «Карпат» і СК «Миколаїв». Середній брат, Адальберт – став легендою «Кременя», крім того, виступаючи в Луцьку, Харкові, Запоріжжі та Вінниці. Наймолодший – Іван, виступав у майже рідному для сімейства Кременчуці, а також залишив яскравий слід в Тернополі, Дніпропетровську та Миколаєві.

Адальберт Корпонай, один з тріо легендарних братів українського футболу, розповів про спогади із дитинства, успішної кар’єри і планах на майбутнє.

– Почну здалеку. Я народився в селі Ракошино Мукачівського району, на Закарпатті. Волею долі мій будинок знаходився прямо навпроти сільського стадіону. Тому, не дивно, що всі мої дитячі роки пройшли саме там. У 1986 році мене призвали в армію в Прикарпатський військовий округ. Наша команда виступала в Чемпіонаті Збройних Сил Радянського Союзу і посіла перше місце в цих змаганнях. Після повернення з армії почався відлік моєї професійної кар’єри.

– У Вас дивовижна футбольна сім’я. Напевно, вся заслуга в тому, що три сини стали професійними футболістами повністю лежить на Вашому батьку?

– Звичайно, батько залучав нас до всіляких футбольних турнірів. Він сам грав у футбол, щоправда, на аматорському рівні. Мій брат Тіберій, старший за мене на 8 років, також став прикладом для мене і наймолодшого брата Івана.

– У дитинстві Вам нудьгувати не доводилося – напевно, дух братерського суперництва не покидав сім’ю Корпонай…

– Днями ми пропадали на стадіоні. Футбол був нашою головною розвагою. Починали з ранку, а закінчували ближче до 12 години ночі. Старший брат вже займався професійно футболом, а ми з Іваном «рубалися» один на один.

– У Вас досить рідкісне ім’я…

– Це стандартне угорське ім’я. Мій батько за національністю угорець. Та й взагалі сім’я у нас інтернаціональна. Три брата – три національності. Тиберій – народився в Росії, я угорець, а наймолодший Іван – українець.

– У 1990 році Ви потрапили в харківський «Металіст». Незважаючи на те, що Ви виступали переважно за дубль, команда зі Слобожанщини Вам, напевно, багато дала…

– Це цікавий період кар’єри. Приїхав я до Харкова на запрошення Леоніда Ткаченко. Багато вражень залишилося. Конкуренція була дуже велика. Назву, наприклад, імена Олександра Баранова, Ігоря Якубовського, Юрія Сивухи, Юрія Тарасова. Дивлюся зараз на «Металіст» і пишаюся – частинка моєї душі залишилася на харківському стадіоні.

– Повертаючись на кілька років назад, пропоную згадати Ваш період в луцькому «Торпедо». Тренери Маркевич і Кварцяний, партнери – Бурч, Леськів, Лужний і Андрій Федецький. Команда на диво…

– Це був старт моєї кар’єри. Там у мене повірили, дали шанс. Саме завдяки Маркевичу і Кварцяному я заграв. Що стосується партнерів по команді – багато хто з них і зараз є для мене найкращими друзями: з Бурч, Антонюком, Федецьким постійно підтримую стосунки. Хлопці в команді мене багато чому навчили. Дуже приємні спогади про той період.

– Саме в «Торпедо» Ви видали один з найкращих матчів в кар’єрі – в грі проти жданівського «Новатора» (зараз – «Іллічівець» Маріуполь – прим. Авт.) Вам вдалося забити 4 м’ячі…

– Після успішної домашньої гри проти чернігівської «Десни», в якій ми з братом Тиберієм відзначилися забитими голами, тренери довірили мені місце в атаці. Якщо не помиляюся, мій покер став єдиним в тому сезоні у всій лізі.

– У тому же 1987 роком році луцька команда пробилася в 1/16 фіналу Кубка СРСР. На Вашому шляху виявився непростий суперник – московський ЦСКА. Незважаючи на підсумковий рахунок двох матчів 0:1, гравцям «Торпедо» довелося зіграти проти таких відомих футболістів, як Андрій П’ятницький, В’ячеслав Чанов, Володимир Татарчук…

– У Москві ми програли з рахунком 1: 0. Перед рідними трибунами нам хотілося показати себе із кращої сторони. У домашньому матчі я вийшов на заміну і отримав шанс – партнери вивели мене один на один з Чановим. На жаль, воротар за рахунок досвіду перехитрив мене, але все одно той матч, згадую із задоволенням – трибуни луцького стадіону були забиті під зав’язку.

– Перший Чемпіонат України Ви почали в кременчуцькому «Кремені». Кажуть, часи були складні, в футболі була розруха…

– Не зважаючи на проблеми в країні, я згадую той період із задоволенням. У мене вдома зберігаються фотографії, зроблені на кременчуцькому стадіоні – все трибуни заповнені. На кожному матчі було близько 20 тисяч уболівальників. Місто жило футболом, нас упізнавали на кожному кроці. Прикро, що зараз Кременчук не представлений командою Прем’єр-ліги.

– Ви повернулися в «Кремінь», а брат Іван поїхав у тернопільську «Ниву». Після Вашого повернення до Кременчука, в команді вже грали досить відомі на той момент Сиротін, Жениленко, Федьків…

– З цими людьми було приємно грати. Кожен із нас був професіоналом. Якби керівництво мало можливість поліпшити нам умови, думаю, ми поборолися б за вищі місця.

– У «Кременя» трапився дуже цікавий момент – Ваш брат Тіберій став головним тренером команди. Як працювалося під шефством брата?

– Це подвоєна відповідальність. На футбольне поле по блату не беруть. Мені потрібно було це доводити. Якщо команда вигравала – ми були героями всього міста, якщо програвала – все місто повставало проти Корпонаїв, на вулицю можна було не виходити. Що стосується тренерських якостей Тіберія, можу замовити за нього слово – він хороший фахівець. До речі, зараз він працює з дітьми.

– В одному з матчів проти «Шахтаря», який закінчився з рахунком 1:1, Ви відзначилися забитим голом. Коли тепер дивіться на донецьку команду в Лізі Чемпіонів, розумієте, важливість того забитого гола?

– Звичайно, дуже приємно було забити. Кожен гол – це радість, а в ворота «Шахтаря» – подвійно. Налаштовувати нас на цю команду не потрібно було. З ранку в місті відчувалася футбольна атмосфера.

– Минуло кілька турів, а Ви знову відзначилися. На цей раз Вашої жертвою став рідний «Металіст»…

– Той гол допоміг мені самоствердитися. Якщо взяти до уваги той факт, що забив я такому майстру, як Юрій Сивуха – стає вдвічі приємніше. До речі, нещодавно ми згадували ту історію.

– Унікальне досягнення для українського футболу сталося в 10 турі сезону 1993-1994 років. Гра «Кременя» та тернопільської «Ниви» увійшла в історію, як зустріч трьох братів Корпонаїв – двоє з них, Адальберт і Іван, зустрілися на полі в протилежних командах, а третій, Тіберій, керував діями однієї з команд з тренерської лави… Пам’ятаєте зустріч трьох братів?

– Звичайно пам’ятаю. «Нивою» тоді керував Леонід Буряк. Скажу так – на поле братів немає. Ми не Кличко, а футбол це не бокс. Доводиться і рідним братам стикатися лобами на поле. Само собою, грубості не було, але спортивна злість – це нормально.

– Крім брата Тіберія, «Кременем» керував легендарний Євген Рудаков. Що скажете про роботу з ним?

– Прекрасно пам’ятаю роботу цього професійного фахівця, покійного нині, на превеликий жаль. Він хотів навчити нас «динамівському» футболу. Нашу команду трохи лихоманило через фінансові проблеми. Тому йому не вдалося зробити те, що він хотів. Додам, що мені довелося працювати під керівництвом такої людини, як Володимир Лозинський. Це також великий фахівець з динамівської сім’ї.

– З часом в «Кремінь» знову повернувся не тільки Тиберій, як тренер, але і Іван, як гравець. Сім’я Корпонай возз’єдналася в одній команді…

– Місто жило футболом. Ми намагалися відповідати уболівальникам сумлінним ставленням до гри. У зв’язку з возз’єднанням трьох братів пригадую цікавий епізод. Ми з Іваном дуже схожі – зовні і габаритами. Одного разу журналісти після гри беруть інтерв’ю у Корпоная, запитують про гру. Він розповідає тонкощі, хто кому віддав, хто як пробив. Усі думали, що інтерв’ю беруть у мене, а насправді це був Іван (сміється).

– Сезон 1995-1996 років Ви почали в першоліговському «Миколаєві». Але затрималися там всього на кілька матчів. Чому не склалося в місті суднобудівників?

– Виникли проблеми з трансферними питаннями. Все через трансферну політику і проблеми з паперами. Клуби просто не розібралися.

– Ви повернулися в «Кремінь» і почали працювати з новим тренером – Валерієм Яремченко…

– Його прихід згадую з теплотою на душі. Валерій Іванович узяв із собою з «Шахтаря» всього пару хлопців – Ігоря Леонова, Сергія Ателькіна, Олега Матвєєва. Наша гра кардинально змінилася. Наші показники були одними з кращих в країні – в певний час ми займали у другому колі друге місце – відразу

– Під керівництвом Яремченка Ви провели багато вдалих ігор. Одна з них проти «Карпат». Ви вивели партнерів на гру з капітанською пов’язкою, а «Кремінь» переміг 6:1 – це поразка «Карпат» навіть зараз є головним антирекордом львівської команди. Невже було так легко?

– Для мене, як вихідця із Західної України, ця гра була принциповою. Просто вийшло нав’язати свій футбол супернику. «Карпати» були в складній ситуації, а ми на підйомі. Ці два фактори зійшлися і матеріалізувалися в результат.

– З часом Ви опинилися у вінницькій «Ниві». Що скажете про два роки, проведених там?

– Перш за все повинен згадати тренера команди Олександра Іщенка, з яким дуже добре працювалося. Його тренувальний процес був цікавим і давав результат. На жаль, змінилося керівництво області, і ми зупинилися в кроці від Вищої ліги. Але думаю, нашою командою місто має пишатися.

– Як зараз йдуть Ваші справи? Чим займаєтеся?

– Нині живу в курортному містечку Шацьк. З футболу не йшов. Є президентом спортивного клубу «Світязь». Наша футбольна команда грає на першість області. Крім того, працюю в Федерації футболу Волині, очолюю комітет пляжного футболу, інспектую ігри Чемпіонату Волинської області. У мене дуже багато планів. Хочу підняти свою команду якомога вище. Останнім часом почав замислюватися про те, щоб повернутися у великий футбол. Вважаю, що знань у мене досить для того, щоб спробувати себе.


Інтернет-видання
UA- Reporter.com

Комментарии

Отправить комментарий

Содержание этого поля является приватным и не предназначено к показу.
Обмеження в 180 символів, залишилося: 180
  • Доступны HTML теги: <em> <strong> <ul> <ol> <li><img>
  • Строки и параграфы переносятся автоматически.

Подробнее о форматировании

CAPTCHA
тест против спам-ботов