Генпрокурору Луценку нагадали про засудженого 65 років тому в СРСР закарпатського політв'язня

І через 65 років після суду та 25-ти літ поневірянь у ГУЛАГу щирого патріота України своя держава карає за законами неіснуючої країни

Звернення до Генерального прокурора України Юрія Луценка

Шановний Юрію Віталійовичу, звернутися до вас зі сторінок авторитетної газети «Голос України» мене, дев’яносторічну людину, довголітнього політичного в’язня, лікаря, народного депутата України, змусила жахлива несправедливість. Нашому побратиму, який чверть століття (тільки поміркуйте!) щоденно зазнавав ГУЛАГівських і тюремних поневірянь та нелюдських знущань за палку любов до України, — не видають довідку про реабілітацію!..

Та почну з того, що провід Закарпатської крайової організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих ще 22 грудня 2015 року звернувся до голови Закарпатської ОДА Геннадія Москаля з проханням клопотати перед Президентом України Петром Порошенком про призначення довічної державної іменної стипендії Іванові Мирону. Керівник області спрямував клопотання у Мінсоцполітики. Звідти 22 липня 2016 р. повернули пакет документів, оскільки «відсутня довідка про реабілітацію». Отже, І. Мирону відмовлено в отриманні довічної державної стипендії.

Дозвольте нагадати вам, шановний Юрію Віталійовичу, що Івана Мирона в такий спосіб карає своя незалежна Батьківщина за законом чужої держави, якої вже не існує!..

Для мене, чоловіка, який також пройшов через сталінські табори, а потім був обраний — єдиний із політв’язнів! — народним депутатом України, таке безпрецедентне, абсурдне ставлення держави до своїх героїв, борців за незалежну Україну, — незрозуміле.

Безумовно, не можна не згадати ключові моменти біографії Івана Мирона. Отже, народився він 9 березня 1929 р. в селі Росішка Рахівського району у селянській родині — тоді Закарпаття входило до складу Чехословаччини. У дитячі роки на формування його світогляду благотворно вплинув Шевченків «Кобзар». Після закінчення 5 класів у рідному селі та Великобичківської горожанської (неповної середньої) школи вчителював у селі Чорна Тиса. Отримав повістку до Червоної Армії, але категорично відмовився, бо вважав, що служити ворогові, який відбирав прадідівську землю і християнську віру, — не можна. Воля України для нього, як і його соратників з ОУН, була дорожчою за життя. У селі КДБ переслідувало патріотів, інтелігентів, проводило арешти. Пішов у підпілля. Став у лави патріотів Рахівщини і включився у національно-визвольну боротьбу. Через це був заарештований. Перебував в Ужгородській тюрмі. 11 січня 1952-го був засуджений військовим трибуналом на 25 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах із конфіскацією майна (за ст. 54-1а і 54-11 КК УРСР). Після суду І. Мирона етапували до Львова, Харкова, потім він перебував у Норильську, Красноярську до кінця 1955 р., а відтак до 1961 р. — в Іркутську в тюрмі «ОзерЛАГ», 1961—1976 рр. — у таборах Мордовії. Там і в далекім Сибіру поневірявся 25 жахливих літ. Брав активну участь у табірних повстаннях. Неодноразово голодував: 5 разів до трьох тижнів, 6 разів без води до 9 днів. 1961 р. його перевели до Москви, де пропонували волю, якщо зречеться віри, переконань і визнає себе винним. Відмовився. І знову — табори. Велику моральну підтримку отримував від спілкування з такими побратимами, як Йосип Тереля, Йосип Сліпий, Іван Маргітич, Левко Лук’яненко... 10 травня вже аж 1976 р. І. Мирона доправили до Ужгородської тюрми, а 22 травня нарешті звільнили... Повернувся в рідне село. Працював на будівництві, кочегаром. А коли Україна здобула Незалежність і була легалізована греко-католицька конфесія, всі свої заощадження віддав на розбудову церкви.
Нині, незважаючи на похилий вік, веде активну громадську й патріотичну діяльність...

Поділився я своїми переживаннями щодо Івана Мирона з побратимом і колегою по співпраці у Верховній Раді другого скликання Левком Лук’яненком. Він із Іваном Мироном перебував разом у ГУЛАГівських таборах. Відгукнувся Л. Лук’яненко одразу. Прислав мені і свою заяву, де, як юрист, висвітлює свої міркування на захист нашого побратима Івана Мирона. Деякі думки Героя України, учасника бойових дій Другої світової війни, дипломата й письменника Л. Лук’яненка, вважаю, варто навести: «1952 р. суд засудив Мирона за зраду батьківщини (статті 54-1а та 54-11) за те, що він сам один роззброїв трьох радянських активістів і відібрав їхні гвинтівки та 35 патронів. Ці дії були підставою засудити Мирона до 25 років ув’язнення. Судова колегія в кримінальних справах ВС України розглянула справу Мирона І. В. 5.12.1995 р. і змінила кваліфікацію... на ч. 1 статті 174, КК УРСР (бандитизм і розбій) (21 рік після звільнення з ув’язнення) і виділила епізод із роззброєнням трьох активістів в окрему справу, кваліфікувала його бандитизмом і розбоєм та засудила до трьох років позбавлення волі! Це абсурд. Вилучення цього епізоду зі звинувачення 1952 р. робить це звинувачення необгрунтованим, а кваліфікація як бандитизму і розбою не менш абсурдна. Ось із тлумачення бандитизму КК України 1997 р.: «збройний напад однієї особи не може бути визнаний бандитизмом», а розбоєм не може бути, бо розбій має на меті здобуття якогось добра, чого Миронові не припишеш».

«Отже, — продовжує Л. Лук’яненко, — борця за самостійність України Мирона в незалежній Україні звинувачують: президія Закарпатського обласного суду 5.02.1993 р. визнала обгрунтованим засудження Мирона І. В. за ст. 54-1а та 54-11 КК УРСР до 25 років позбавлення волі; 1995 р. Верховний Суд України кваліфікацію дій Мирона 1952 р. міняє на кримінальні статті і засуджує до 5 років позбавлення волі; Мінсоцполітики України 22.07.2016 р. відмовилось призначати довічну державну стипендію, бо у Мирона І. В. відсутня довідка про реабілітацію... Після проголошення Незалежності Українська держава мала би сказати репресованим: я вас не репресувала і реабілітувати не маю права і не буду. Ви боролися проти окупанта і наближали день свободи. Тепер незалежна Україна дякує усім борцям за її свободу, надає їм почесний титул визволителя і розробляє відповідно до заслуг кожного список побутових пільг... Прошу розглянути справу Мирона Івана Васильовича, 1929 р. народження, і відновити справедливість», — так завершує свою заяву на ваше, пане Генпрокуроре, ім’я Левко Лук’яненко.
До нього приєднуюсь і я та всі наші побратими.

З повагою,
Іван КОРШИНСЬКИЙ, народний депутат України 2-го скликання, заслужений лікар України, доцент УжНУ, голова Закарпатської крайової організації політв’язнів і репресованих, почесний громадянин Ужгорода

Справа наліво: Іван Мирон, Левко Лук’яненко і також політв’язень, побратим по таборах Петро Тракслер