В Ужгородському замку блукає привид доньки його колишнього володаря

Кожен древній замок має свою легенду. Бо що то за фортеця без привидів чи інших загадкових істот, які блукають ночами? Ужгородський замок має навіть кілька легенд. Їх добре знає етнограф Закарпатського краєзнавчого музею Ілля Грибанич. Дві з них — про привид дівчини, що з'являється тут зоряними ночами.

Ужгородський замок.

...Один із володарів замку мав доньку — таку красуню, що слава про її вроду сягала далеких країв. Якось до замку навідався один воєвода, але з чорними замислами. Щоб завоювати фортецю, він хотів вивідати, як охороняється укріплення, де знаходяться потаємні ходи тощо. Воєвода познайомився з донькою володаря, а та, закохавшись у нього, все й розповіла. Батько дізнався про цю зраду й звелів замурувати дівчину в стіні замку живцем. Відтоді опівночі вона виходить у білій сукні зі своєї в'язниці й із плачем блукає коридорами фортечного палацу, галереями та бастіонами аж до третіх півнів. А на світанку знову повертається назад.

Інша інтерпретація цієї легенди така.

У замку є численні потаємні ходи, один з яких з'єднував фортецю із зовнішнім світом. Про його існування знала тільки сім'я феодала. Розголошення цієї таємниці каралося смертною карою. Дочка володаря замку закохалася в його слугу, а той утік до бунтівників. Щоб мати змогу зустрічатися з коханим, вона хотіла скористатися цим потаємним ходом. Дівчина не знала, що батько відтоді, як слуга втік із фортеці, наказав варті пильно стежити за кожним її кроком. І як тільки юнка спробувала відчинити замасковані двері підземного ходу, її схопила сторожа. Юнак чекав дівчину під розлогим дубом у призамковому лісі. Та раптом на нього накинулася озброєна охорона, скрутила руки й потягла в фортецю. Там, на очах дівчини, хлопця стратили, а нещасну батько наказав замурувати в стіні. От і блукає ночами її тінь у вигляді білої хмаринки, прагнучи зустрітися з коханим.

— Є розповіді про примар, котрі з'являються й поза межами замку, на старому кладовищі, що розташоване на території музею народної архітектури, — каже Ілля Грибанич. — Їх бачив серед ночі кочегар, який працював тут у сімдесяті роки. Підкинувши у вогонь дров та вугілля, він вирішив перепочити. Аж раптом помітив на трубі чоловіка в чорному. Тут же до невідомого підійшла дівчина в старовинному одязі, і пара почала обніматися. Кочегар кинув у них гумовим скатом. Тієї ж миті у приміщенні почали літати дрова, інші речі. Кочегар вибіг на подвір'я й покликав охоронців. Ті прийшли подивитися, що ж там коїться. І справді: все було розкидано. Дочекавшись ранку, кочегар одразу написав заяву про звільнення з роботи.

Через кілька років один із охоронців музею почув десь опівночі тихі кроки. Він вийшов із приміщення й побачив неподалік від дерев'яного моста, що веде до головного в'їзду в замок, прозору хмаринку, яка контурами нагадувала жіночу постать. Хмаринка важко зітхала. Розповів про побачене колегам. Ті пішли до мосту, але примара вже зникла. Жінку, яка сиділа на пні й розчісувала довге волосся, бачив ще один охоронець музею. Коли підійшов ближче, помітив, що вона зовсім прозора.

Усі примари, як правило, з'являлися опівночі.



Іван ГУДЗОВАТИЙ, "Голос України"