Півлітри ніжних почуттів, або Василь КУЗАН — закарпатський староста, начальник і поет...

Ось так, Васю, і підкрадається зрілість. Із сивиною на скронях, хронічною невиспаністю в очах, кількома рваними ранами на серці та вічним браком часу на головне. Дивишся назад і щось шукаєш, шукаєш, шукаєш… У цьому густому тумані минулого час від часу вигулькне рідне обличчя, незабутній епізод чи болюча фраза і знову зникне.… Ніби було й не було… Ніби ти і не ти… Ніби недавно і давно… Боже, як це було давно!.. Невже, Васю, ми так постаріли?!

Василь КУЗАН.

За кілька днів Василь Кузан святкуватиме 45-річчя. Кажуть, після тридцяти писати вірші -- це гріх або ненормальність. Але він продовжує вперто писати, замріяний у недосяжність. А мамка ще в глибокому дитинстві прочитавши перші твори свого Василька, погладила його по голівці і промовила з любов’ю: «Молодець, синку! Але більше не пиши». Та Васько і далі вигадував свій вічний поетичний двигун – «безсмертний доторк до душі».

17-літнім легінчуком із верховинського Довгого їде вступати на навчання до Ленінграда. Ясна річ, що зі специфічними знаннями російської мови, які дає Іршавщина, витримати конкурс у 17,5 чоловік виглядає фантастично. Але всі поети – гонихмарники. Чотири роки проблукав серед білих ленінградських ночей закарпатський Василь, доки не зрозумів, що бреде не туди. А, може, саме ці білоночеві блукання і зробили із нього поета?

Але вдома став математиком з дипломом УжНУ. І це був вибір серця. Бо на математичному знайшов свою долю – Тетяну, яка стала дружиною, матір’ю, виконавицею його текстів і просто вічним супутником по життю. Родина Кузанів -- узагалі переплетіння талантів. Син Валентин невдовзі у поетичному розвитку обжене батька. Окрім того, в меншого ще й такий козир як уміння виконувати поезії під гітару. Але так воно й має бути: діти повинні переростати батьків. І залишається Василеві брати інтерв’ю у власного сина. Бо інакше той нічого про себе вдома не розповідає.

Як справжній поет, Кузан-старший пише ночами: з десятої до другої. Аби потім прилягти в ліжко до дружини, зненацька її розбудити і прочитати вірша. Але вона вже змирилася. Тому долям поетових дружин ніхто не заздрить. Навіть старі діви.

Пише Василь мало, але легко. Мабуть, тому його поезії стають піснями. Це не Пушкін, чиї рукописи чорніють від правок. Тут усе, наче на єдиному подиху. Мабуть, через це Михайло Рошко називає його «закарпатським Єсеніним». А не, наприклад, «іршавським Пушкіном» чи «довжанським Ломоносовим».

Якщо Мідянка – «Чингачгук» закарпатської поезії, Скунць – її «Робесп’єр», то Кузан – «Челентано», який співає нічну пісню під балконом коханої, доки не прокинуться всі сусіди.

Його поезія дивовижно музикальна. На відміну від інших автохтонних поетів, про яких знають лише їхні видавці, кузанові слова вкладаються у вуха мільйонів голосами Івана Поповича чи Степана Гіги. І мільйони заслуховуються піснею, щиро вірячи, що таку красу написали «отамани Карпат», а не позіхаючий о другій ночі сонний Кузан. Але така доля нічних співців -- ховатися в тіні балкону від розгніваних сусідів.

Він так уміло ховається, що частина його односельців дотепер знає його тільки як фотографа, друга частина – як весільного старосту, а третя – як якогось начальника з Іршави. Хто ж він насправді – здогадуються лише втаємничені та районне СБУ.

Колись, Платон написав, що в ідеальній державі керувати мають філософи. Василь привніс на посаду начальника відділу культури Іршавської адміністрації дух поезії. Хто перебував у його робочому кабінеті, той не міг не здивуватися атмосфері, яка тут панує. Здається, тут працюють не люди, а німфи. Вони виконують обов’язки так, наче пишуть вірші: плавно, з легкою грацією і загадковою усмішкою. І навіть сваряться тут поетично, римуючи матюк з особливо ніжним словом. Наприклад… Але не будемо про деталі.

Отож, безсумнівною цінністю Василя Кузана є його цілісність. Коли говориш з Кузаном-поетом, то заодно говориш із фотографом, старостою, бюрократом (хоча й культурним) і просто приємним у всіх значеннях цього слова вусатим дядьком. Так що в одній розмові вдається поговорити відразу з багатьма особистостями. На жаль, більшість наших творчих людей не є настільки цілісними. Вчора ти його водив на пиво, а сьогодні він тебе вже не пізнає. Бо вчора він був пияком, а сьогодні – геній. А геній і пияк, виявляється, до тебе ставляться зовсім по-різному.

У Василя Кузана це не так. Тому я ще не зустрічав людей, які би його любили як генія і не любили як пияка. Та й зрештою, я взагалі ще не зустрічав людей, які би його не любили. А, може, я просто не зустрічав людей?

Напевно, важко бути Кузаном: нести на собі отакенний тягар всенародної любові. Але він витримає. Бо готувався до цієї ноші ще з малечку. Відтоді, як мама його вперше похвалила.

От пишу ці рядки і ніби бачу тебе, Васю! Наче на фотці із альбому закоханої випускниці, розмальованого рожевими фломастерами.

Підтягнутий. Задуманий. З доброю посмішкою, прихованою в акуратних вусах. Вічно спізнений, як і належить начальникам і поетам. З широкою чоловічою долонею. І такою ж душею. Задивлений у нові пригоди і вірші. Завжди готовий вислухати і почитати. Сказати гарне слово. Підтримати. Втішити. Розрадити. Поніжити спрагле вушко і серце.

Як і годиться Поетам з великої літери, для яких творчість і життя – це одне ціле, а не дві великі різниці.



Олександр Гаврош, Ужгород