Крім Закарпатської, є ще й Опільська Швейцарія

Село Чесники Рогатинського району Івано-Франкывської області розташоване на північному сході Опілля. До Рогатина — 12 км. До Бережан — 25 км. У селі є школа I-II ступенів, в якій навчаються 86 учнів.

Торік у Чесниках за кошти Українського фонду соціальних інвестицій відремонтовано Будинок культури. Вартість виконаних робіт — 500 тисяч гривень. У місцевому сільськогосподарському кооперативі ім. М. Грушевського працюють 132 чесниківчан, які вирощують пшеницю, ячмінь, цукрові буряки та ріпак.



«Чесники, село Рогатинського повіту, лежить над потоком без назви, неподалік гостинця крайового бережансько-рогатинського напрямку, в мальовничій околиці в Бережанських горах».



Так інформує про це старовинне село Опільського краю Словник географічний Королівства Польського. Перша письмова згадка про Чесники датується 1368 роком. За 640 років свого існування цей населений пункт, що заховався від світу в улоговині Руської (східно-європейської) платформи, називався за княжих часів Чашниками, а в роки польської займанщини Часьніками. Старожили цього села стверджують, що його назва походить від звичайнісінького часнику, цілющі властивості якого підняли з постелі не одного чесниківчанина. Як би там не було, але це опільське село, де збереглася в первозданному вигляді перлина української архітектури XIV століття — Божий храм Св. Воскресіння, який водночас слугував фортечною оборонною спорудою, і в якому народилися та проживали люди, імена котрих золотими літерами вписані в новітню історію України, варте того, аби про його минуле і сьогодення ми розповіли нашим читачам.



82-річну жительку Чесників-Медведівки Ксенію Романів з дому Гривнюк (чи не найбільш розповсюджені прізвища на Опіллі) ми застали вдома. Невеликого зросту чепурна бабуся привітно усміхнулася нам та запросила до своєї господи. Там у такій же чепурній, як і вона сама, прикрашеній вишитими опільським узором рушниками та іконами оселі, вона повела неквапну бесіду про своє довге життя, що вкарбувало в себе усі трагедії XX століття.



— Моя покійна матуся, — почала свою розповідь-сповідь пані Ксенія, — походила зі старовинного чесниківського роду Їжаків. Із прадавніх часів усі Їжаки були ковалями та священиками. А ще працювали в маєтку поміщика Мар’яна Мілінського, якому належали всі наші ліси та пасовиська. Пани, казала мама, за роботу платили добре. і моєму прадідові іванові Паньківу навіть вдалося за зароблені у них гроші купити для громади ліс, про що й зроблено відповідний запис на його могильній плиті.



Розповідь пані Ксенії перебиває її невістка пані Марія. Вона просить маму бодай словом згадати про її вуйків — Миколу та Богдана Їжаків, які присвятили своє життя Богові та Україні.



— Із розповідей родичів, — продовжує перервану бесіду К. Романів, — я дізналася про те, що мамин брат, а мій вуйко Микола Їжак навчався у Бережанській гімназії разом із майбутнім всесвітньо відомим співаком сином нашого пароха Миколи Любінецького Романом Любінецьким та рідним братом письменника Богдана Лепкого Левком Лепким. Разом вони відвідували таємний гімназійний гурток «Молода Україна». А отримавши сан священика та парафію в рідному селі, вуйко Микола не перестає цікавитись політикою. У 1914 році він записується добровольцем до легіону Українських Січових Стрільців, а потім стає головним духівником при державному секретаріаті військових справ Західно-Української Народної Республіки. Помирає він від тифу у «чотирикутнику смерті» під Жмеринкою. Молодший брат вуйка Миколи Богдан свято виконує його заповіт — висвятившись, відправляється для пастирського служіння до далекої Америки...



— Народившись у такій високоповажній патріотично налаштованій родині, Ви, пані Ксеніє, просто не мали права не стати свідомою українкою...



— Маєте рацію. У 16-річному віці я стала членом Юнацтва ОУН, де вишкіл проводили наші старші товариші — Михайло Петришин, Ярослав Камінський, Михайло Петрів та ін. Щоправда, до війни у нашому селі діяли не тільки структури ОУН та «Просвіти», але й інші організації, правда вже прокомуністичного спрямування — осередок КПЗУ, «Жіноча громада». Були в нас і свої «каменярі». Члени цього згромадження ходили у вишитих сорочках та з пришпиленою до комірця червоною стяжкою.



У вересні 1939-го, — продовжує свій монолог К. Романів, — у нашому селі з’явилися червоні «визволителі». Уже через півроку вони вивезли до Казахстану родини наших сусідів Томаєрів та Тимчишиних. Але по-справжньому «червона мітла» почала мести після свого «другого пришестя» у 1944-му. Тоді в нашій «опільській Швейцарії» (так називали мальовничі околиці Чесників до війни заїжджі пани) почалися облави, арешти, розстріли. Молодь масово подалася до лісу. Тіла вбитих повстанців ховала спочатку рідня, а потім їх почали відвозити енкаведисти до Рогатина та скидати у велетенську яму біля міського цвинтаря, яку заволокували кіньми.



— А коли розпочався Ваш шлях на галицьку Голгофу?



— У 1950-му, коли два місцеві «стрибки» вбили начальника гарнізону військ НКВД майора Усякова. За це двадцять чесниківських родин вивезли до Сибіру. Списки на виселення складали свої ж односельці. До цього списку включили і нашу родину. Так я опинилась у Хабаровському краї. Працювала на лісоповалі. Різала дерево на кріплення для шахт. Та все минулося. Тепер ось доживаю віку із сином та невісткою. Тішуся внуком Богданчиком. Він майбутній історик. Пише дипломну роботу про північно-східні терени нашого Опільського краю. Мріє стати вченим.



із літописцем Чесників — колишнім директором місцевої школи Денисом Белеєм — ми познайомились у кабінеті сільського голови Олега Нагірняка. Він вручив нам написану в співавторстві з львівським письменником Романом Коритком книжку «Чесники — давнє село Опільського краю» та виданий у Тернополі довідник «Назви, постаті та пам’ятники села Чесники».



— Історією рідного села, — каже пан Денис, — цікавлюся майже півстоліття. З того часу, як потрапив сюди після закінчення Станиславівського педагогічного інституту. Творимір, Огрудок, Зруб, Ставок, Застайшини — які милозвучні назви наших околиць, через які безіменний потічок прокладає собі шлях до Гнилої Липи. Не кажу вже про Медведівку, де водилися у давнину клишоногі, та Волощину, що славилася з княжих часів волоськими горіхами. Маємо у Чесниках і свою Гончарівку, де випалювали наші пращури горщики та череп’яні горнята. А ще Коноплицю, Забровар, Підгору, Кінець.



Гортаємо сторінку подарованої нам паном Денисом книжки і дивуємося, як багато вдалося цьому чоловікові, що давно вже розміняв восьмий десяток, зробити.



— Моя дружина Зінаїда, — неквапливо мовить Д. Белей, — походить з доброї української родини Лебедів із степового села Маріїнки, що на Донеччині. Її діда розстріляли більшовики ще до початку колективізації, а батьків розкуркулили та вивезли на Північ. Познайомились ми з нею на студентській лаві та прожили разом довге життя.



Далі наш розмовник переводить бесіду на близькі його серцю теми громадські. Він інформує нас, що Чесники здавна вважають священичим селом, бо подарували Галичині та Україні блискучу плеяду слуг Божих, які вірою та правдою служили сільській громаді і до скону залишалися вірними Греко-Католицькій Церкві, що, будучи розтоптаною московсько-більшовицьким чоботом, продовжувала діяти у підпіллі. Від пана Дениса ми довідалися про отця Євгена Вітошинського, отця Адама Яновського, отців Михайла та Ореста Шереметів та інших, що з честю виконали свій душпастирський обов’язок. А також отця Олександра Кордунського, що стояв біля витоків третього відродження Української Автокефальної Православної Церкви.



Невдовзі до нашої бесіди з місцевим краєзнавцем втручається сільський голова Чесників 44-річний Олег Нагірняк і ненав’язливо переводить її в річище сьогодення.



— Не лише слугами Божими багата наша земля, а й українськими генералами. Ви, мабуть, чули про командувача Національної гвардії України Ігоря Вальківа. Його стопами пішов і син Олег. Дослужився до полковника і тепер командує прикордонним загоном в Ужгороді. Багаті ми і на своїв моряків. Наш краянин Андрій Горщак керує станцією зв’язку між Севастополем та кораблями Чорноморського флоту України.

Далі Олег Северинович розповідає нам про славних чесниківчан — Марію та Олега Сухоребських. Олег Степанович довгі роки очолював місцевий сільськогосподарський кооператив ім. М. Грушевського, а його дружина Марія Михайлівна вчителювала. Їх сини Ярослав та Олег — знані не тільки на Прикарпатті, але й в Україні люди. На початку 90-х вони створили, а тепер успішно керують «Прикарпатським торговим домом». І не забувають про своїх земляків.



І тут не втримується від спокуси докинути своє слово Денис Іванович.



— Не можу при цій нагоді не згадати і про нашу місцеву інтелігенцію, — каже він, — вчителів та активних просвітян Галину Федуняк, Галину Гривнак, Ольгу Романів, Галину Кушко, Ганну Шеремету та багатьох інших, що виховують нашу молодь у дусі українського патріотизму та любові до рідного краю.





Авторський відступ



Працюючи над цим матеріалом, автор поспілкувався із знаним на Рогатинщині та за її межами художником і краєзнавцем Олегом Бойкевичам. Ось про що він йому розповів:

— Порпаючись якось у приватній книгозбірні свого приятеля, випадково натрапив на «Книгу оповідей церковного приходу Бабинців-Горішніх», де знайшов запис про те, що відомий свого часу на Галичині маляр Яким Панькевич, батько приятеля івана Франка художника Юліана Панькевича, народився не в Усті Зеленому, що на Монастирщині (Тернопілля), як про це повідомляє УРЄ, а в Чесниках. Ось де, мабуть, криється розгадка того, чому так часто навідувався до цього села та полюбляв малювати його краєвиди ілюстратор виданої Каменярем антології «Акорди» Юліан Панькевич.



Стомлене від довгого червневого дня сонце починає ховатися за порослі чагарниками пагорби, за якими починається сусідня Львівщина. Проводжаючи нас до траси Тернопіль — Рогатин, Денис Белей та Олег Нагірняк розповідають про те, як на початку 90-х тодішньому голові місцевого колгоспу заслуженому працівникові сільського господарства України Олегові Сухоребському вдалося зберегти від розрухи та поставити на новочасні бізнесові рейки своє господарство. Тепер чесниківські селяни здають розпайовані колгоспні землі в оренду та отримують за це дивіденди. Заодно вони вирощують на цих неродючих землях по 40-50 центнерів зернових з гектара, відгодовують більше півтисячі голів великої рогатої худоби. В їхньому тепер по-справжньому колективному господарстві 20 тракторів, чотири зернових та два силосні комбайни. Торік середня зарплата в кооперативі становила 726 гривень, а окремі працівники ферми та механізатори отримували понад тисячу гривень.



Прощаючись із Денисом Белеєм та Олегом Нагірняком, ми побажали їм гідно відзначити 640-річчя рідного села, а також всіляких гараздів.



Роман ГЛАДИШ, "Галичина"



UA-reporter.com