40-50 роки ХХ століття — один із найтрагічніших періодів в історії християнства на Закарпатті
Войовничий атеїзм, який намагалася втілити у життя правляча верхівка КПРС, оголошувався державною ідеологією. Існування альтернативного світобачення заборонялося, проти нього боролися каральні органи. Щоб послабити і усунути вплив церкви та духівників на суспільну свідомість радянський режим вдався до репресій.Під приціл органів потрапили представники всіх без винятку релігійних культів, в тому числі й духовенство православної церкви.
29 червня 1945 р. в Москві був підписаний договір між урядами СРСР та Чехословаччини про Закарпатську Україну, яка ввійшла до складу Радянського Союзу. Згідно рішення Верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 р. у складі УРСР була утворена Закарпатська область. На засіданні Священного Синоду РПЦ від 22 жовтня 1945 р., під головуванням патріарха Московського і всієї Русі Алексія І було вирішено питання про приєднання Мукачево-Пряшівської єпархії до РПЦ [1].
Необхідно зауважити, що незважаючи на важливість досліджуваної проблеми та її актуальність у зв’язку з реабілітацією жертв політичних репресій, тема обмеження діяльності православної церкви в радянський час залишається малодослідженою. Серед публікацій, що написані на архівних документах та заслуговують на увагу слід відзначити книгу О.Довганича та О.Хланти „У жорнах сталінських репресій…”, де автори на широкому джерельному матеріалі висвітлили питання радянських репресій на Закарпатті проти духовенства греко-католицької, православної, римо-католицької та інших церков [2].
Джерельною базою досліджуваної нами теми стали документи, що зберігаються у фондах архіву Державного архіву Закарпатської області, Управління Служби Безпеки України в Закарпатській області, єпархіальних, монастирських та церковних архівів.
Після ліквідації греко-католицької єпархії і розгортання масової боротьби проти її духовенства, радянська влада звернула свою увагу й на діяльність православної церкви, ставлячи собі за мету обмежити вплив церкви на суспільство, у якому повинен був панувати лише атеїзм.
Згідно звіту уповноваженого ради по справам православної церкви при Раді Міністрів СРСР по Закарпатській області П.Лінтура на території області станом на 7 лютого 1946 р. діяло 7 монастирів і 11 скитів. Загальна кількість православних вірників складала 142 тис. чоловік [3].
Першою жертвою радянської влади серед православного духовенства на Закарпатті став колишній адміністратор Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії ігумен Феофан (Сабов). 14 червня 1946 р. в с.Затишне (Тошнадь) Берегівського р-ну Закарпатської області ігумена Феофана та його брата о.Петра було вбито радянськими солдатами.
В історичній науці існують дві версії щодо вбивства ігумена Феофана, дехто говорить про сплановану акцію НКДБ [4], інші твердять, що це був звичайний злочин військових [5]. Другу версію підтверджує стаття в газеті „Закарпатська Україна” від 26 липня 1946 р. У статті „Із зали суду. Вбивць до розстрілу” вказувалося: „Перед трибуналом стали звинувачені: Пушкар Григорій Васильович, Ванюшкін Володимир Петрович, Коровін Андрій Семенович, Сергеєв Петро Юхимович, Дергач Михайло Михайлович. Вони зробили злодійський вчинок – вбивство з метою пограбування братів Сабових Феофана і Петра. Безпосередніми вбивцями були Пушкар і Ванюшкін. Розглянувши справу, військовий трибунал засудив до розстрілу Г.Пушкаря і В.Ванюшкіна. Інші підсудні, як безпосередні підсобники здійсненого злочину, засуджені до різних строків тюремного ув’язнення від 8 до 10 років. Селяни, які були присутніми на процесі, гарячими схваленнями зустріли вирок військового трибуналу” [6]. Поховали братів 18 червня 1946 р. на кладовищі Липчанського монастиря [7].
Після вбивства Мукачівського греко-католицького єпископа Теодора (Ромжа) у січні 1948 р. три архієреї Західної України, а саме Станіславської, Дрогобицької і Мукачівської єпархій РПЦ – єпископи Антоній, Михайло та Нестор звернулися до Хрущова з листом, де засуджували тактику боротьби з греко-католиками. Наведемо лист з урахуванням сучасних лексичних та орфографічних норм. „Дорогий і вельмишановний тов. секретар ЦК КП(б)У Микита Сергійович! Ми, православні єпископи Західної України і Закарпатської області, вирішили звернутися до Вас із слідуючим листом.
Ми, відповідаючи перед великим Патріархом всієї Русі за розвій молодої православної церкви по західних землях України і Закарпаття, занепокоєні фактом, що дуже зашкодив православ’ю.
А саме. Всім уже відомий упланований органами МДБ по Закарпатській області напад на тамошнього єпископа католицької Церкви Теодора Ромжу восени 1947 року. Коли від побоїв чотирьох синьошапошників єпископ не помер, то ті самі придумали наступне. Повідомили міську лікарню, що, мовляв, автомашина наїхала на підводу, де їхав єпископ і ще шість священиків. Хворих привезли до лікарні, до єпископові стало легше, він, як заявили свідки, попросив вина і викурив папіросу. Побоюючись компрометації, органи МДБ наказали уколом отруїти єпископа Теодора. Одна медсестра зі східних областей це зробила, не допускаючи нікого з місцевої медичної обслуги. Після уколу єпископ з криком помер.
Ми бачимо, що це нашкодило православ’ю і обуренням наповнило всіх, навіть православне населення Закарпаття і Західної України.
Просимо дуже Вас, дорогий Микито Сергійовичу, щоб для доброго цілого СРСР, для слави нашого уряду, для позитивної пропаганди комунізму, що є захисником миру і демократії, припинити подальший натиск органів МДБ на рештки католицької церкви, тому що маємо надію злучитись з ними незабаром.
Вдячні вам за дотеперішню опіку і допомогу. Бажаємо Вам в цей ювілей 30-х роковин Української РСР многих літ” [8].
До речі, неясними залишаються реальні причини зміщення єпископе Нестора з посади правлячого архієрея Мукачівської єпархії РПЦ. Чи не тому, що він був одним із авторів цитованого вище листа М. Хрущову?
Крім убитого ігумена Феофана (Сабов) з кінця 1944 до 1956 р. за антирадянську пропаганду і агітацію було засуджено 13 православних священиків та монахів, один із них помер у місцях позбавлення волі.
23 листопада 1944 р. службою „Смерш” в Хусті був затриманий священик Є.Якуб. У постанові на арешт вказувалося, що Є.Якуб в травні 1944 р. у Хусті був завербований німецьким офіцером контррозвідувального органу „Абвертрупп” в якості агента і співпрацював з ним до жовтня 1944 р. [9]. На допиті 23 листопада 1944 р. Є.Якуб повідомив, що у 1939-1941 рр. – він працював чиновником єпархіального управління в Хусті [10]. На допитах Є.Якуб відкидав звинувачення в резидентській діяльності, наголошуючи на тому, що змушений був співробітничати з німцями під загрозою арешту. 23 березня 1945 р. „Смерш” передав справу Є.Якуба опергрупі першого управління КДБ УРСР в м.Ужгород. Після додаткового розслідування слідчі прийшли до висновку, що матеріалів для передачі справи до суду недостатньо. 28 січня 1945 р. міра затримання була змінена на підписку про не виїзд [11]. 9 березня 1945 р. Є.Якуб помер. За відсутністю складу злочину прокуратура припинила справу, 15 жовтня 1992 р. його реабілітували.
На початку квітня 1947 р. у Будапешті радянськими органами держбезпеки був заарештований протопресвітер М.Попов, який у 1941-1943 рр. був адміністратором православної церкви в Угорщини. Його звинуватили у співпраці з фашистами та агітації проти СРСР. 9 вересня 1947 р. Закарпатський обласний суд засудив його до 25 років виправно-трудових таборів. Для відбуття покарання М.Попова відправили до Воркути, Комі АРСР. 19 жовтня 1955 р. із табору Мордовської АРСР він написав скаргу в Москву, у якій повідомляв, що у вересні того року був звільнений достроково і клопотав у справі повернення до Угорщини [12]. Даних про повернення в Угорщину М.Попова не виявлено і подальша його доля не відома. Реабілітований у 1992 р.
1 вересня 1948 р. було заарештовано священика Г.Бедзіра, 1900 р. народження, з с.Чумальово Тячівського р-ну. Із 1936 р. він проживав у с.Свобода Берегівського р-ну, де за угорського режиму виконував обов’язки уповноваженого сільського комітету [13]. Під час обшуку в нього виявили фотоапарат, бінокль, друкарську машинку та декілька книг. Г.Бедзіра звинувачували в тому, що він проводив серед селян агітацію спрямовану проти колгоспного ладу, вихваляв іноземних імперіалістів [14]. 16 листопада 1948 р. було винесено вирок, у якому вказувалося, що Г.Бедзір, „работая православным священником в селе Свобода, Береговского округа и занимаясь в своем кулацком хозяйстве, 1946-1947 гг., будучи враждебно настроенным к Советской власти и колхозному строю, среди населения села проводил антисоветскую агитацию против Советской действительности и колхозного строя”[15]. За вироком суду Г.Бедзіра було засуджено на 10 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення прав [16]. Покарання відбував у м.Брянськ (Росія). 8 квітня 1955 р. Верховний Суд УРСР зменшив міру покарання з 10 до 6 років і 7 місяців позбавлення волі і в результаті відбуття ним цього терміну з-під варти Г.Бедзіра звільнили. Реабілітований 11 березня 1992 р. [17].
1 лютого 1949 р. органами МДБ був заарештований священик І.Ілечко. У постанові на арешт від 21 січня 1949 р. вказувалося, що І.Ілечко разом з адміністратором православної церкви М.Поповим проводив серед духовенства антирадянську агітацію та намагався використовувати православне духовенство в боротьбі з СРСР [18]. Під час обшуку у нього було вилучено газети та книги, які мали антирадянський зміст. На допиті 11 лютого 1949 р. І.Ілечко заявив, що винним себе визнає частково. Він погоджувався з тим, що дійсно серед вірників говорив, що вчення марксизму-ленінізму є антирелігійне, що більшовики переслідують релігію та вважав, що встановлення радянської влади явище тимчасове. У свою чергу І.Ілечко відкинув звинувачення в агітації, спрямованої на зрив міроприємств радянської влади [19]. За вироком суду І.Ілечка було засуджено на 25 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення прав [20]. Покарання відбував у с.Долинське Карагандинської області Казахської РСР. Звільнений 5 січня 1955 р., реабілітований 17 квітня 1991 р. [21].
6 квітня 1951 р. був заарештований ієромонах Юстин (Сідак). Його звинуватили в ворожому ставленні до радянської влади, хоча на допитах він заперечував свою антирадянську та антикомуністичну діяльність. 17-18 липня 1951 р. відбулося судове засідання, на якому о.Юстин (Сідак) відкидав усі пред’явлені йому звинувачення, але Закарпатський обласний суд присудив йому 10 років виправно-трудових таборів з поразкою в правах на 5 років і конфіскацією майна. Для відбуття покарання його відправили в Унженський табір на станцію Сухобезводна колишньої Горьківської області Росії. 7 червня 1956 р. о.Юстина (Сідака) звільнено з ув’язнення. Помер 21 жовтня 1992 р. Реабілітований 16 вересня 1992 р. [22].
31 липня 1951 р. був заарештований священик с.Червеньово, засновник та ктитор православного жіночого монастиря в с.Домбоки Мукачівського р-ну І.Карбованець. У постанові на арешт вказувалося: „В роки угорської окупації Закарпаття під час богослужінь систематично у своїх проповідях робив наклеп на радянську дійсність, радянську країну і комуністичну партію” [23]. Слідчі звинуватили о.І.Карбованця в агітації проти колгоспної системи, в закликах допомагати угорській владі, в зберіганні антирадянської літератури релігійного змісту [24]. Заарештований своєї вини не визнавав і відкидав усі звинувачення. 11 жовтня 1951 р. обласним судом засуджений на 25 років таборів і відправлений у с.Хром-Тау Новоросійського району Актюбінської області Казахської РСР. Звільнений 9 січня 1955 р. Помер 21 червня 1977 р. [25]. Реабілітований 1991 р. [26].
За співпрацю з „антинародними бандами” на початку 50 рр. ХХ ст. були заарештовані і притягнені до судової відповідальності представники православного чернецтва. 23 травня 1952 р. органами КДБ заарештовано Вікентія (Ороса), 1901 р. народження, з с.Іза Хустського р-ну [27]. 25 липня 1952 р. його засуджений воєнним трибуналом прикордонних військ МДБ Закарпатського округу по ст. 20-54-1 „а” УК УРСР до 25 років виправно-трудових таборів, з поразкою у правах на 5 років і конфіскацією майна. Пізніше міру ув’язнення зменшили до 5 років. о.Вікентія звинуватили в тому, що він мав у 1949 р. зв’язки з „бандою Пилипця”. На судовому засіданні він сказав, що зустрічався з бандитами випадково і під загрозою розправи змушений був співпрацювати. Звільнений 29 червня 1955 р., в ув’язненні перебував 3 роки 1 місяць і 6 днів. У вироку прокурора від 13 травня 1992 р. вказувалося, що ні в яких насильницьких акціях проти громадян Орос не брав участі та засуджений безпідставно [28]. Реабілітований у 1992 р.
30 травня 1952 р. заарештований ієромонах Йов (Гашпар), 1911 р. народження, з Воловця. 25 липня 1952 р. засуджений воєнним трибуналом прикордонних військ МДБ Закарпатського округу за ст. 20-54-1 „а” УК УРСР до 25 років виправно-трудових таборів, з поразкою у правах на 5 років і конфіскацією майна. 8 червня 1955 р. міра покарання змінена до 5 років ув’язнення без поразки у правах. о.Йова звинуватили в тому, що у 1949 р. інформував бандитів про дії органів безпеки, допомагав продуктами та інше [29]. Звільнений 11 липня 1955 р. В ув’язненні перебував на протязі 3 років 1 місяця і 11 днів. Реабілітований 1992 р.
13 червня 1952 р. був заарештований ієромонах Даміан (Бонь), 1895 р. народження, з с.Монастирець Хустського р-ну. 25 липня 1952 р. засуджений воєнним трибуналом прикордонних військ МДБ Закарпатського округу по ст. 20-54-1 „а” УК УРСР до 25 років виправно-трудових таборів, з поразкою у правах на 5 років і конфіскацією майна. Пізніше строк скорочено до 5 років. Звинуватили ієромонаха Даміана в тому, що він у 1949-1951 рр. передавав бандитам продукти харчування і переховував їх у каплиці на кладовищі монастиря. 14 серпня 1954 р. помер в місцях позбавлення волі [30]. Реабілітований 1992 р.
23 травня 1952 р. був заарештований за зв’язок з бандитами у с.Дубове Тячівського р-ну, послушник Св.Дмитріївського скиту Ю.Фарковець, 1922 р. народження, з с.Копашнево Хустського р-ну. За аналогічними звинуваченнями 20 червня 1952 р. було заарештовано монахиню Копашнівського скита Іоанна Богослова Магдалину (Шелемба) з с.Широкий Луг Тячівського р-ну [31]. Заарештовані на допитах показали, що були змушені мовчати про зв’язки з бандитами під загрозою фізичної розправи. 17 липня 1952 р. військовий трибунал прикордонних військ МДБ Закарпатського округу засудив Ю.Фарковця до 25 років, а монахиню Магдалину (Шелемба) – до 10 років таборів із поразкою в правах на 5 років і конфіскацією майна. Засуджених звільнено у 1955 р. Реабілітовані 1992 р.
11 січня 1956 р. органи КДБ заарештували ієромонаха Іларіона (Сідлара). У постанові на арешт вказувалося, що ієромонах Іларіон в 1954-1955 рр. виготовляв і надсилав на адресу партійних органів листи антирадянського змісту з терористичними погрозами представникам радянської влади і комуністичної партії [32]. 13 січня 1956 р. ієромонах Іларіон на допиті заявив, що у 1954 р. з газет довідався, що радянська влада проводить неправильно антирелігійну роботу, грубо відноситься до священиків, обмежує їх діяльність та порушує права. Боротися з даними несправедливостями він вирішив за допомогою анонімних листів [33]. 5 березня 1956 р. Закарпатський обласний суд засудив ієромонаха Іларіона (Сідлара) до 6 років таборів із поразкою в правах на 3 роки і конфіскацією майна. Відбував покарання в Дубравтаборі МВС у Мордовській АРСР. 10 лютого 1960 р. його звільнили з ув’язнення [34]. Реабілітований 16 листопада 1991 р.
Радянська атеїстична система боролася не лише з окремими представниками релігійного культу, а й з чернечими громадами. Так за поданням уповноваженого ради у справах РПЦ по Закарпатській області А.Шерстюка 27 січня 1953 р. благочинний монастирів архімандрит Матвій (Вакаров) склав проект об’єднання монастирів і скитів. Згідно цього документу централізація чернечих громад повинна була відбутися таким чином: в Св.Миколаївський чоловічий монастир (с. Іза-Карпутлаш) переводилися скити із Городилова і Колесарова; у Теребельський монастир – із Бедевлі і Дубового; у Мукачево при єпископській резиденції – із Дубрівки; у Липчанський – із с.Іза, Горбків, Приборжавського; у Чумалівський – із Драгова, Копашнова, Углі; жіночі монастирі на Чернечій горі в Мукачеві і Домбоках планувалося залишити самостійними [35]. Таким чином із 18 монастирів і скитів залишилося б 7. Але досить поміркована пропозиція архімандрита Матвія (Вакаров) була відхилена, репресивна машина розпочала свій рух.
Першим кроком з боку радянської влади стала ліквідація у 1950-1951 рр. скитів у Колочаві-Горб, Батьові та при єпископській резиденції в Мукачеві [36]. 8 вересня 1952 р. єпископ Мукачево-Ужгородський Іларіон видав наказ такого змісту: „1. Св.Іоанно-Предтечинський скит що при с.Дубрівка, як такий ліквідовується і приписується до приходської церкви с.Дубрівка як філіал; 2. Настоятеля скиту ігумена Феодосія призначаю настоятелем приходу в с.Дубрівка з обов’язком реєстрації в Уповноваженого” [37], у цьому ж році скоротили чоловічий скит у Колесарьові [38]. 23 травня аналогічний наказ був прийнятий і щодо жіночого скиту в с.Іза [39].
У 1957 р. А.Шерстюк розробив документ, що стосувався обмеження діяльності православних монастирів на Закарпатті [40]. У ньому йшлося, що усіма засобами потрібно не допустити зростання чернецтва в області. Для виконання цього завдання пропонувалося провести наступні міроприємства: 1) єпископ повинен заборонити настоятелям приймати в монастирі і скити послушників без його дозволу; 2) обласне управління міліції має заборонити проживати в монастирях без прописки; 3) обмежити проведення відпустів в монастирях [41]; напередодні великих релігійних свят проводити масову політичну роботу, в період свят зобов’язані працювати кінотеатри, будинки культури, спортивні заклади; 5) звернутися до Ради по справам РПЦ, щоб вплинули на патріархію з приводу скорочення монастирів і скитів [42].
У жовтні 1958 р. Рада Міністрів СРСР ухвалила низку постанов, спрямованих на ліквідацію монастирів. Так, постанова № 1259 зобов’язувала Ради Міністрів союзних республік у 6 місячний строк вивчити питання скорочення монастирів [43]. Постанова № 1160 рекомендувала встановити підвищені ставки податку із земельних ділянок монастирів. До монастирів заборонялося приймати осіб, яким не виповнилося 30 років [44].
На виконання постанови Ради Міністрів СРСР від 16 жовтня 1958 р. „Про монастирі в СРСР” і постанови Ради Міністрів УРСР „Про монастирі в УРСР” та рішення № 626 виконкому Закарпатської обласної ради від 17 листопада 1958 р. „Про православні монастирі” районні виконкоми прийняли відповідні рішення. Хустський райвиконком 13 грудня 1958 р. постановив обмежити землекористування монастирів, зайві землі передати колгоспам району. Наприклад, Миколаївському чоловічому монастирю (с.Іза-Карпутлаш) із площі 22,26 га землі залишити 1 га; Богородицькому жіночому (с.Липча) із площі 42,21 га землі залишити 3,5 га; Троїцькому чоловічому скиту (м.Хуст-Городилово) із площі 4,5 га землі залишити 1 га; Богословському жіночому скиту (с.Копашново) із площі 9 га землі залишити 2 га; Михайлівському жіночому скиту (с.Драгово) із площі 12 га землі залишити 1 га [45].
Аналогічне рішення прийняв і Тячівський райвиконком 19 лютого 1959 р. За яким, Преображенському чоловічому скиту (с.Теребля) із площі 4,6 га землі залишити 1 га; Вознесенському жіночому скиту (с.Чумалево) із площі 7,10 га землі залишити 1,5 га; Успенському жіночому скиту (с.Угля ) із площі 2,10 га землі залишити 1 га; Предтечинському жіночому скиту (с.Бедевля) із площі 3,4 га землі залишити 1 га [46].
Як вже вказувалося, монастирі та скити обкладалися державою податками, як грошовими так і натуральними. Кожного року настоятель складав звіт, у якому фіксувалися всі прибутки і видатки монастиря, зміни в чисельності жителів, кількість будинків. У одному із листів на ім’я уповноваженого ради у справа РПЦ при Раді Міністрів СРСР по УРСР Г.Пінчука у 1958 р. А.Шерстюк писав: „Відомості про прибутки монастирів вважаю заниженими. В прибуток і видаток монастирі не враховують продукцію, яку одержали від свого господарства і витрати для власних потреб” [47].
Ліквідація монастиря чи скиту готувалася ретельно і прискіпливо. Уповноважений особисто проводив розмови з ченцями чи черницями, пояснюючи політику уряду і партії. Про кожний монастир складався окремий документ, куди вносилися списки жителів монастиря, їх родичів та близьких. У довідці про жіночий скит в Приборжавському А.Шерстюк повідомляв: „Враховуючи певні трудності, за яких буде проводитися ліквідація скиту, необхідно, щоб, партійні і комсомольські організації провели політичну пояснюючу роботу серед селян оточуючих сіл” [48].
У 1959 р. ліквідовувалися монастирів і скити в с.Іза-Карпутлаш, м.Хуст-Городилово, Копашново, Драгово [49]. Приміщення передавалося колгоспам „Червоний партизан” і „40-річчя Жовтня”, ченці і черниці переводилися в інші монастирі. У цьому ж році припинили своє існування скити в Приборжавському [50], Бедевлі та жіночий монастир у Домбоках [51].
Згідно звіту уповноваженого ради С.Олеоленка станом на 1 січня 1961 р. в Закарпатській області залишилося 1 чоловічий монастир (Теребля) і 3 жіночі монастирі (Липча, Чумальово, Мукачево) у яких проживало відповідно 13 і 290 чоловік [52]. На початку травня 1961 р. прийнято рішення про закриття чоловічого монастиря в Тереблі [53].
24 червня 1961 р. Закарпатський облвиконком ухвалив постанову, що ліквідовувала Липчанський монастир. Хустському райвиконкому доручалося вирішити питання про працевлаштування монахинь та влаштувати у будинки престарілих непрацездатних осіб. Земля, будинки та інше майно передавалися обласному відділу освіти для використання їх під школу-інтернат [54].
Діяльність православних храмів радянське керівництво допускало з метою контролю за релігійним життям, а також для створення враження про дотримання свободи совісті в СРСР. Священнослужителів змушували до співробітництва. Головна мета комуністичної діяльності полягала в атеїстичному вихованні населення, особливо молоді. Для цього часто обмежувалась робота служителів православної церкви і монастирів. Підрив економічних засад релігійних діячів полягав у конфіскації земельних угідь і будівель. Постанови Ради Міністрів СРСР “Про монастирі в СРСР” зобов‘язували скоротити земельну власність монастирів. Заборонялося використовувати найману працю в кустарних майстернях і будувати будь-які споруди без відома райвиконкомів. Щоб послабити економічну силу і місіонерський вплив ченців радянська влада націоналізувала всі землі і приміщення, збудовані самими ж монахами, вони змушені платити за своє проживання орендну плату. Радянський репресивний режим діяв підло і жорстоко щодо представників релігійного культу. Всі засуджені до різних строків ув’язнення були невинні в пред’явлених їм звинуваченнях. По-перше, до возз’єднання Закарпаття з УРСР всі засуджені були громадянами інших держав і на них не поширювалося радянське законодавство. По-друге, злочини, які, були інкриміновані православним священикам і монахам, були необґрунтовані та фальсифіковані. Наприклад, у 1960 р. було заарештовано настоятеля чоловічого Св.Преображенського монастиря в с.Теребля Тячівського р-ну архімандрита Веніаміна (Керечанин). Його звинуватили в спекуляціях з краденим парафіном і засудили строком на 1 рік ув’язнення.
Отже, в 40-50 рр. ХХ ст. православне духовенство на Закарпатті, як і греко-католицьке та протестантське стало жертвою каральної системи, яка намагалася підкорити собі церкву та її вірників, ставлячи собі за мету атеїзувати населення й зробити його сліпою маріонеткою в своїх руках.
Список використаних джерел та літератури:
1. Перебування в Москві єпископа Мукачівського Володимира // Журнал Московской Патриархии. – 1945. – №11. – С. 20.
2. Довганич О., Хланта О. У жорнах сталінських репресій: З історії ліквідації греко–католицької церкви та ї возз‘єднання з РПЦ, переслідування інших релігійних громад у 40–50–х рр. ХХ ст. /Передм. Бедя В. ; – Ужгород: Карпати-Гражда, 1999. – 126 с., іл.
3. ДАЗО. – Ф. Р – 544. – Оп. 2. – Спр. 2. – Арк. 1.
4. Гавриїл (Кризина), ієромонах. Отці Феофан і Петро Сабови – мученики за православну віру // Християнська родина. – 1997. – 30 січня. – С. 3.
5. Довганич О. Трагічна доля православних священиків Феофана і Петра Сабових // Соціал-демократ. – 1999. – 24 квітня. – С. 5.
6. Із зали суду. Вбивць до розстрілу // Закарпатська Україна. – 1946. – 26 липня. – С. 4.
7. Данилець Ю. Православні монастирі Хустського району (ХХ століття) / Передмова проф. Д. Данилюка. – Ужгород: Ґражда, 2004. – С. 100.
8. Пащенко В. Православ’я в новітній історії України. Частина перша. – Полтава, 1997. – С. 198-199.
9. Архів Управління Служби Безпеки України в Закарпатській області. (далі Архів УСБУ). – Арх. кримін. спр №1753-С.(Якуб Є.Д.). – Арк. 4.
10. Там само. – Арк. 14.
11. Там само. – Арк. 36.
12. Хланта О., Офіцинський Р. Про один із закарпатоукраїнських епізодів міжнародно-релігійного контексту (Діяльність Михайла Попова, адміністратора Мукачівської православної єпархії у 1938-1944 роках) // Україна на міжнародній арені у ХХ столітті. Науково-методичний збірник матеріалів конференції на допомогу учням шкіл і студентам (Ужгород, 13 травня 1999 р.). – Ужгород: Патент, 2000. – С. – С. 66.
13. Архів УСБУ. – Арх. кримін. спр. № 2054-С. (Бедзір Г.). – Арк. 29.
14. Архів УСБУ. – Арх. кримін. спр. № 2054-С. (Бедзір Г.). – Там само. – Арк. 16.
15. Там само. – Арк. 152.
16. Там само.
17. Там само. – Арк. 177.
18. Архів УСБУ. – Арх. кримін. спр. № 2170-С. (Ілечко І.). – Арк. 2.
19. Там само. – Арк. 16.
20. Там само. – Арк. 92.
21. Там само. – Арк. 109.
22. Архів УСБУ. – Арх. кримін. спр. № 4074-С (Сідак М.). – Арк. 21.
23. Архів УСБУ. – Арх. кримін. спр. № 4337-С. (Карбованець І.). – Арк. 3.
24. Довганич О. Засуджений необґрунтовано // Карпатська Україна. – 1999. – 3 серпня. – С. 6.
25. Густі В. Одіссея отця Іоанна // Закарпатська правда. – 1992. – 11 серпня. – С. 2.
26. Архів УСБУ. – Арх. кримін. спр. № 4337-С. (Карбованець І.). – Арк. 169.
27. Архів УСБУ. – Арх. кримін. спр. № 5254-С. (Гашпар І., Орос В., Бонь Д.). – Арк. 94.
28. Архів УСБУ. – Арх. кримін. спр. № 5254-С. (Гашпар І., Орос В., Бонь Д.). – Арк. 601.
29. Архів УСБУ. – Арх. кримін. спр. № 5254-С. (Гашпар І., Орос В., Бонь Д.). – Арк. 605.
30. Архів УСБУ. – Арх. кримін. спр. № 5254-С. (Гашпар І., Орос В., Бонь Д.). – Арк. 602.
31. Архів УСБУ. – Арх. кримін. спр. № 5211-С. (Фаркавець Ю., Шелемба М.). – Арк. 426.
32. Архів УСБУ. – Арх. кримін. спр. № 5748-С. (Сідлар Ю.). – Арк. 3.
33. Там само. – Арк. 30.
34. Там само. – Арк. 233.
35. ДАЗО. – Ф. Р – 1490. – Оп. 4д. – Спр. 16. – Арк. 5.
36. ДАЗО. – Ф. Р – 1490. – Оп. 4д. – Спр. 14. – Арк. 1.
37. ДАЗО. – Ф. Р – 544. – Оп. 3. – Спр. 13. – Арк. 42.
38. ДАЗО. – Ф. Р – 1490. – Оп. 4д. – Спр. 14. – Арк. 57.
39. Там само. – Арк. 99.
40. ДАЗО. – Ф. Р – 1490. – Оп. 4д. – Спр. 17. – Арк. 55.
41. Там само.
42. Там само. – Арк. 56.
43. Баран В. Даниленко В. Держава і церква в період лібералізації радянського суспільства // Історія України. – 2001. – №10. – С. 4.
44. Там само.
45. ДАЗО. – Ф. Р – 135. – Оп. 1. – Спр. 295. – Арк. 189.
46. ДАЗО. – Ф. Р – 135. – Оп. 1. – Спр. 295. – Арк. 8.
47. ДАЗО. – Ф. Р – 544. – Оп. 3. – Спр. 13. – Арк. 24.
48. ДАЗО. – Ф. Р – 1490. – Оп. 4д. – Спр. 30. – Арк. 86.
49. ДАЗО. – Ф. Р – 544. – Оп. 3. – Спр. 22. – Арк. 7.
50. Світлинець А., Канайло С. Свято-Серафимівський монастир у селі Прибожавському. –Ужгород: Мистецька лінія, 2003. – С. 39.
51. Довганич О. Д., Хланта О. В. У жорнах сталінських репресій: З історії ліквідації греко-католицької церкви та її возз’єднання руською православною церквою, переслідування інших релігійних громад у 40-50-х роках XX століття / Передмова Бедя В. В. – Ужгород: Карпати- Гражда , 1999. – С. 38.
52. ДАЗО. – Ф. Р – 544. – Оп. 3. – Спр. 29. – Арк. 3.
53. Чопик-Микунда С. Архімандрит Веніамін. – Хуст, 2004. – С. 21.
54. ДАЗО. – Ф. Р – 544. – Оп. 3. – Спр. 22.
Юрій ДАНИЛЕЦЬ, "ХайВей"
UA-reporter.com
UA-Reporter.com