Липневу стихію за 2 місяці до трагедії віщували ...ворони й щурі!

"Нині знайдеться чимало "пророків", які говоритимуть, що, мовляв, передбачали можливість повені, яка наприкінці липня залила область, — каже Дмитро Лупипсів. — Але тільки у мене є конкретний доказ такого передбачення, зроблений ще за два місяці до стихії". Хоча особисто Дмитро Васильович не вважає себе якимось провидцем, тим більше науковцем-прогнозистом.Простий житель села Нижнева Тлумацького району не закінчував університетів, не захищав дисертацій. Навпаки, його публікації, в тому числі й у нашій газеті, ставали темами наукових досліджень для інших осіб. Згадаймо хоча б версію Дмитра Лупипсіва, що гоголівського персонажа Тараса Бульбу (достовірність існування цього козацького полковника вже доведено) поляки могли спалити на березі Дністра саме в Тлумацькому районі. Але Дмитро Васильович не ображається, а лише радіє, що хтось може скористатися плодами його праці. Свого часу мріяв стати священиком, навіть вчився у підпільній семінарії. Однак одягнути священичу рясу не вийшло. «Тоді я сам для себе вирішив, що так чи інакше присвячу своє життя служінню людям», — каже Лупипсів.



Міркую, навіть з цієї точки зору можна розглядати і його статтю в тлумацькій районці, опубліковану ще за два місяці до найбільшої за останні 200 років повені на Прикарпатті, про те, що нас очікує якась велика біда. Базувалося це передбачення на природних феноменах, зокрема що в Нижневі і ще деяких навколишніх селах, котрі потім найбільше зачепить стихія, практично зникли щурі.



КАРА І СПРАВЕДЛИВІСТЬ



— Дмитре Васильовичу, яким чином Ви звернули на це увагу?



— Річ у тім, що в нас у Нижневі щонеділі великий базар. Туди приходять жителі й сусідніх сіл. І виходить не тільки товарний, але й своєрідний інформаційний ярмарок. Всі новини можна почути, що де діється. І першою сенсацією для Нижнева стало те, що в селі зникли ворони. Постійно жили тут, чимало збитків завдавали. Дехто через них навіть перестав сіяти кукурудзу, бо птахи видзьобували зерна. І раптом навіть каркання не почуєш. Люди дивувалися: «Де сі вони діли, що сталося?..»



Другим своєрідним передвісником майбутнього лиха стали дійсно щурі. Так само у всі часи повно було цієї нечисті: і в стайні щура можна побачити, і в підвалі, і навіть на поді. А тут люди зауважили, що за останні два роки їх стає все менше і менше. Де-не-де щура зустрінеш. Я поцікавився у жителів Петрилова, і з’ясувалося, що у них така сама ситуація.



І нарешті третя обставина, про яку також з подивом розповідали люди, — це поведінка гадюк, вужів, ящірок. Це ж загалом наземні створіння. А тут вони чогось почали вилазити на дерева, кущі. Такого ж ніколи не було. Навіть страшно стало ходити до лісу по ягоди. Збираєш малину чи ліщину, і раптом перед твоїм обличчям виринає змія. А якось побачив ящірку, що дряпалася на дерево.



І ось, опинившись у вирі таких розмов, звичайно, зацікавився ними, бо якийсь неспокій охопив. Може, щось сталося, наприклад, аварія на хімічному заводі чи витікання радіації десь на атомній електростанції, а влада це приховує? Почав перевіряти ці чутки, розпитувати людей, особливо старших, що б могли означати ці прикмети, чи раніше таке було?



— І довідалися, що нас очікує лихо.



— Конкретно, що буде повінь, не сказав ніхто. Люди різні версії висували. Про ворон, наприклад, казали, що вони покидають свої гнізда перед пожежею. Інші стверджували, що птахи покинули нашу місцевість через вишки стільникового зв’язку, розташовані навколо Нижнева. Мовляв, вони створили над селом щось подібне до мікрохвильової пічки. Ну щодо ворон це пояснення десь можна сприйняти. Але ж щурі радіації не бояться. Щоправда, всі ми читали пригодницьку літературу і знаємо: ці тварини першими відчувають, що має затонути корабель, і тікають з нього. Та, по-перше, ми ж не на кораблі живемо, а на суші. До того ж багато з тих, з ким розмовляв, та й особисто, добре пам’ятаємо повінь 1969 року. Але тоді щурі не зникали. Отже, яке саме лихо нас очікує, не довідався. Однак від того всього, що побачив і почув, якийсь неспокій у душі оселився. Щось має бути зле. Врешті-решт, зібравши всі ті спостереження, людські перекази, описав це в нашій тлумацькій газеті. Щоправда, десь місяць довелося переконувати редактора опублікувати мою статтю.



— І Вам повірили?



— Серйозно практично ніхто не сприйняв. Дехто навіть підсміювався. Зрештою, я їх розумію. Адже все, що я описав, було таким незвичним. Можливо, і сам би так поводився, якби десь прочитав, що, мовляв, серед жителів Івано-Франківська розпочалася паніка, бо з міста зникли щурі. Та минув час, і влада, і люди переконалися, що то нас природа чи Бог попереджали про майбутнє лихо. Тварини першими це відчули, лише вони говорити не вміють. А ми розучилися їх розуміти.



— Можна сказати і так: дійсно, Бог попереджав людей за допомогою своїх створінь.



— Але ми нині живемо в такому світі, коли багато людей відійшли від Божих Заповідей, не виконують їх. і ось результат. Хоча, міркую, все ж якась Божа благодать була над Нижневом. Бо як не вирувала стихія в селі, але жодна людина не загинула і худоба не постраждала.



— Дмитре Васильовичу, коли ми напередодні розмовляли про ці події, Ви висловили доволі оригінальну думку, що ця повінь була не тільки карою, а й виявом Божої справедливості для деяких людей. Навіть згадали біблійну тезу про останніх, котрі стають першими.



— Я чимало думаю над тим, що сталося. Роблю певні висновкиѕ і ось, що хочу сказати. У Нижневі я знаю практично всіх людей — і бідних, і багатих, і середняків. Майже всі вони у мене, як на долоні. І є у нас одна сім’я. Мама, вдовиця, все життя працювала в колгоспі. Потягнула за собою і дочку. Ця жінка, так само, тільки й знала, що колгосп, гумаки та гної. Обидві жили з мозолів. Не доробилася ні вона, ні мама, котра вже померла, до маєтків. Жили у старій, збудованій ще за Польщі, хаті, де і підлоги, так би мовити, людської не було. Якби захотіла її продати, мабуть, і тисячу доларів не вторгувала, навіть за землю. Бо хата стояла в дуже невигідному місці.

Та прийшла повінь, іѕ жінка тепер живе у набагато кращих умовах, ніж колись, і кращих, ніж у деяких інших людей. Можливо, й тих, котрі свого часу і до розмови гонорувалися з нею стати. Бо що з бідної візьмеш...



Вода знесла хату, і тлумацька міліція одразу віддала їй свій будинок у Нижневі. Свого часу була така програма — «Будинок шерифа». Під неї міліція викупила в нашому селі хату, гарно її відремонтувала. Однак там ніхто не жив, і нині поселили ту жінку. Я нещодавно заходив до неї. Вона така щаслива! Щоправда, невідомо — чи залишиться там жінка назавжди, чи держава збудує їй нову хату з господаркою. Та в будь-якому разі житиме вона краще, ніж жила. А чому? Тому, що в якій би скруті жінка не була, які б тяжкі хвилини не переживала, але не пропустила жодної Служби Божої. Щонеділі, хоч убого, але чисто й акуратно одягнена, була в церкві. Ця жінка не гонилася за маєтками, а молилася, жила з Богом. І Бог її благословив.



ЛОЦМАН РУСЛАНИ



— Зрештою, Дмитре Васильовичу, ця повінь зробила і Вас відомим на всю Україну, а може, й за її межами. Я про те, як Ви тягнули на човні нашу співачку Руслану. Газета «События и люди» помістила ту фотографію на першій сторінці. Такий самий знімок я бачив і на сайті Руслани. Крім того, там ще є фотографія Вас самого — Ви стоїте по пояс у воді, а у високо піднятих руках тримаєте камеру і сумку.



— Як журналіст, адже є членом Національної спілки журналістів України, вважав, що маю бути в епіцентрі подій. До того ж добре пам’ятаю повінь 1969 року. Тоді довелося рятувати сестру, котра жила поблизу Дністра. До неї я дійшов ще дорогою, асфальтом, як у нас кажуть. А назад уже довелося плисти, бо вода піднялася вище мого зросту. І тоді, до речі, світло в селі не вимикали. Цього разу весь Нижнів опинився у пітьмі. Розумію, що це зробили для безпеки людей, але ж не все село було затоплене. І можна було в тій частині світло не вимикати. До того ж вода не дійшла до трансформаторної підстанції. І уявіть собі таку картину: до мене пізно ввечері прийшли рятуватися кілька родичів. Бо моя хата розташована на горбику, і там води не було. Люди прийшли з сім’ями, голодні, замерзлі, привели худобу. А у мене ні світла немає, ні газу, бо газопостачання так само відключили. Дрова всі мокрі. Ні їсти зготувати, ні людей обігріти. Було щось жахливе.



Руслана до нас приїхала наступного дня. Звістка про це одразу облетіла все село, і люди, насамперед молодь, діти, поспішили до магазину, де вона зупинилися. Така радість між нами настала, бо скільки чули про неї, по телевізору бачили! До того ж, це наша, рідна кров. і Руслана такий дух, оптимізм у людей вселила!



Коли я підійшов, навколо неї була велика юрба. Багато хто з них пив пиво, за яке вона завчасно заплатила у магазині. Руслана роздавала людям гроші. Кожен намагався доступитися до неї, щоби розповісти про свою біду. І не знаю, чи у неї просто такий талант від Бога, бо ж чудова актриса, чи таке виховання, але вона протягом кількох годин уважно всіх вислуховувала, нікого не перебиваючи.



Я зауважив, що Руслана була зі знімальною групою і подумав, що було б добре показати їй найбільш потерпілі місця. Хай би це зазняла і показала світові, бо ж вона відома не тільки в Україні. І міркував: якби Руслана попросила допомоги для постраждалих, їй би швидше пішли назустріч, ніж якомусь чиновникові. З такими думками підійшов до неї, розповів про свою пропозицію, мовляв, якщо хочеш, то я тебе зараз на човні потягаю по тих місцях. Вона погодилася. Звідкись узявся човен, мабуть, дали рятувальники. Руслана з двома операторами сіла в нього, а я скинув чоботи, взявся за шнурок і потягнув її в саме пекло. Потім, коли спала вода і я побачив, по чому йшов, то якби знав, що було на дні, нізащо в світі туди б не потикнувся. Бите скло, пляшки, консервні бляшанки...



— І не порізали ноги?



— Ні. Мабуть, Бог мене вів. І отак я тягнув човна, по дорозі розповідаючи Руслані історію Тлумаччини і Нижнева зокрема. Вона це слухала з інтересом, записувала. Я дійшов до місця, де вода була мені вже по шию, вона забирала дно з-під ніг, і тоді повернув назад. Ми домовилися, що пізніше покажу їй могили, городище ще князівських часів. Я пішов додому переодягнутися, а коли повернувся, Руслана вже роздавала з двох бусів людям пакунки. І тут один з її операторів сказав, що Руслану терміново кудись викликали, концерт якийсь мала давати чи що, і вона не зможе більше нікуди поїхати. Та вона мені дала слово, що неодмінно ще раз відвідає Нижнів, і вірю, що дотримає його.



— Дмитре Васильовичу, поставмо вже на розповідях про стихію крапку.



— Міркую, ще зарано. Бо коли я вибирав місця, щоби сфотографувати наслідки повені, то звернув увагу на те, як багато навколо наших сіл бур’яну на полях. Зрештою, я ще до повені на своєму городі двічі косив бур’ян. За все своє життя, а мені, дякувати Богу, вже 58 років, такого не пам’ятаю. А на тому пекучому сонці, яке настало після дощів, він швидко висохне, і досить недбало кинутого недопалка чи сірника, аби виникла пожежа. А тепер згадаймо народну прикмету про те, перед якою подією зникають ворони. і, зауважу, вогонь тяжче спинити, ніж воду. А дим — і поготів. Люди подушаться, і тоді знову почнемо шукати крайнього. Я на це звертав увагу влади, міліції, рятувальників, а вони хай собі думають.



НИЖНІВ — СТОЛИЦЯ КРЕМЕНЮ



— Однак Ви вже живете оптимістичними планами. Зокрема щодо створення в Нижневі музею кременю. З якого це дива?



— Ще перед повінню до нас прийшов новий голова райдержадміністрації Василь Сенів. Серед перших його кроків було виділення певних коштів для створення туристичного довідника про наш район. І це, вважаю, цілком слушно. Адже Тлумаччина — це ворота Прикарпаття. Ми в Нижневі, на кордоні з Тернопіллям, за мостом зустрічаємо всі делегації з Києва — чи патріархів, чи міністрів, чи дипломатів. Тим більше що наше село дуже старовинне. Можливо, ровесник Галича, якщо не старше. І коли почали готувати цей туристичний довідник, то з’ясувалося, що Нижнів був колись столицею кременю. Тут були кар’єри, звідки цей мінерал вивозили до Польщі та Німеччини. З людських переказів стало відомо, що цей камінь сюди навіть з Делятина приносили. За це отримували великі гроші, давали багаті офіри на церкви...



Поцікавившись в інтернеті, я з’ясував, що кремінь — надзвичайно лікувальний мінерал. Зрештою, почнемо з того, що завдяки кременю маємо життя на землі. Бо він дав перший рукотворний вогонь. Адже у історії був цілий кремнієвий період. Згадаймо хоча б ножі, сокири, наконечники стріл, виготовлені з нього, кремнієві рушниці. До речі, я кременем заточую собі олівці. А вже про його лікувальні властивості можна розповідати дуже багато. І в мене виникла думка відкрити в нашому селі кімнату-музей цього мінералу. Я хочу, щоби люди знали про кремінь, щоб у кожного українця в оселі був його шматочок. Адже в інших країнах цей мінерал використовують для стеріалізації води, консервації, а ми нині про нього не знаємо практично нічого. А він у нас лежить під ногами. Скажімо, по селах нині покривають білим каменем дороги, і там є цілі шматки кременю. Ми ходимо по цьому «золоту», яке дала нам земля, і навіть не усвідомлюємо, яким багатством володіємо. Я вже зібрав понад сто кілограмів кременю у вигляді звичайних уламків і хочу просто мати кімнату, аби їх розташувати і повернути Нижневу колишню славу кремнієвої столиці.



— Щиро сподіваюся, що Вам це вдасться.



"Галичина"



UA-reporter.com