Прикарпатські пригоди італійця-орендатора

Пішли ми в квітні по оголошенню на роботу взутєвиками до одного італійського пана, котрий на Франківському заводі ВАТ „Промприлад” орендував цех. Приміщення було не дуже досконале, а заробляти гроші десь потрібно.

Шили ми спортивне взуття для „міланських” клубів, він тішився, що ми добре працюємо, тихо сидимо, нічого не вимагаємо, та ще й італійської мови не знаємо. А в паспортах на взуття все було написано: і його призначення, і сировина, з якої його шиють, і кому воно йде. То ми собі працювали та мовчали, бо швачкам платили 1000 грн. на місяць, а різноробочим – 800 грн., і всі були задоволені.

А наш пан в один прекрасний день через перекладача пояснив, що будемо сидіти вдома, бо, вибачте, ще нового контракту не підписав і роботи не має. За те, що сидимо вдома, буде платити 35 грн. на день. Сиділи ми так 3 тижні, час від часу надзвонювали його перекладачці, котра запевняла: „Не розраховуйтесь, робота буде”. І досиділись до того, що ледве ми того пана у Франківську виловили, та ще його адвоката, котрий наші трудові книжки в себе тримав, бо секретар звільнилась дочасно. В той же день написали заяву в міліцію. Та, на щастя, свої трудові книжки ледве у якоїсь сторонньої секретарки відібрали (приїхала з адвокатом).

Тепер сидимо, як на решеті, кличуть нас час від часу пояснення у прокуратуру давати: „А скільки ви працювали, а скільки він вам платив, а може, ви знаєте, де його шукати, бо з нами тільки його адвокат зв’язується і обіцяє, що все виплатить”.

А наші доблесні правоохоронні органи не можуть знайти якогось італійця в Івано-Франківську. І це тоді, як в Хриплині відкрили подібний цех його колеги одразу після закриття нашого. Або не хочуть, бо він гарно платить... І що нам тепер робити, в нас сім’ї, діти малі, ми, був такий час, останні копійки на дорогу викладали, бо йшли на роботу. А вони нас розрахували по якомусь неіснуючому договору, та ще й гроші не виплатили. А нас працювало 29 осіб. І ніхто пальцем не хоче поворухнути, щоб захистити наші права. А скажіть, що той бідний українець має робити з тими панами закордонними, коли чужі та й свої пани жити не дають, бо мають в руках більше грошей, ніж нам могло б приснитись. Як ваша ласка, надрукуйте цього листа, щоб хоч щось змінилось і на душі стало легше від виказаного, і щоб всі знали, як нас на нашій землі вміють дурити закордонні пани.
Західний кур’єр