ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Українці марно мерзли на Майдані-2004 (Фото)

    29 березня 2024 п'ятниця
    59 переглядів
    Де тепер ті, що стояли разом із Ющенко на Майдані?

    Сьогодні річниця початку Помаранчевої революції.

    Українські простори переповнені розчаруванням: марно мерзли на Майдані, інакшої держави, влади й суспільних порядків прагнули. Однак чи так аж марно мільйони виходили на майдани, підтримавши всенародний спротив обману й диктату, що насувалися чотири роки тому на Україну? А що було б, якби цього не зробили? Яку Україну мали б нині?

    Марно мерзли?

    Щоб не виникало зайвих запитань, зразу скажу, що, як і більша частина моїх редакційних колег, теж був учасником івано-франківського й київського майданів. І мене в ті дні теж обурювало, як владний режим Кучми—Медведчука—Януковича ламає народ через коліно, розсилаючи по державних структурах рознарядки на голосування за провладного кандидата, маніпулюючи всім, чим лише можна було, аби тільки арифметично перекрити підтримку Ющенка.

    Певна річ, з погляду нинішнього дня я теж якоюсь мірою забагато сподівався, хоч і не був настільки наївним вірити, що вже завтра життя може стати цілком іншим: бідні стануть багатими, злодії сядуть у тюрми, корупція зникне, а слуга народу — влада почне думати передусім про народ. Як би там не було, нині маємо хоч і не стільки, як хотіли, але таки більше, ніж за Кучми. Але ж можна було мати набагато більше: і реформи, і реальну євроінтеграцію, і загалом здоровіше суспільствоѕ Чому цього не сталося?

    5080.jpg Нездоланна дистанція

    Український політикум не очікував, що протестні акції наберуть такого гігантського розмаху й на таку моральну висоту підніметься народний дух. Назагал він, цей провід, виявився негідним свого воскреслого народу й нездатним очолити народне прагнення до суспільних змін та до очищення суспільства. Адже народ творив дива: забувши про свою хату скраю, до Києва мчали українці, готові не просто махати фанами, а й стояти до перемоги. Підприємці, які перед цим, як миші, ховалися в «тіні» зі своїми податками, залишали свої фірми на підлеглих і з сумками грошей їхали на головний майдан країни, бо розуміли, що вирішується і їхня доля. А після Майдану вони виходили з «тіні», наївно сподіваючись, що державна машина почне нарешті працювати, а не тільки роздягати...

    Але дистанція від красивих мітингів до ефективної державної політики виявилася нездоланною. Як наслідок ті злодії, які мали сидіти, сидять не в тюрмі, а в парламенті; корупція продовжує цвісти рясними будяками, мільйонери стали мільярдерами, а влада звично живе окремим від народу життям. Отож наче нічого й не змінилося...

    Чи варто було за це мерзнути на майданах? — хтось запитує, начебто народ мерзнув не за свою гідність, наче щось звідкись береться без докладання людських зусиль. Бо що нині українці мали б, якби тоді байдуже спостерігали на кухнях за тим, як двометровий муж із допомогою електоральних махінацій підминає під себе владу в Україні? Мабуть, крутіший і цинічніший режим, ніж навіть при Кучмі.

    5080_1.jpg «Барани» і демократія

    «Стабілізець» же готувався ррунтовно — із тишею, як на цвинтарі. Пам’ятаєте мордобої в уряді та фразеологію тих днів: «козли», «бидло» і т. п.? Народ і справді сприймали, міряючи суспільні відносини комерційною міркою «всьо продайотса і пакупаєтса», за електорального барана, якому легко запудрити демагогією голови чи заспокоїти дешевим хлібом, або взагалі скрутити роги. Але цей «баран» несподівано прозрів, повернув свої «роги» проти владоносної фальші й буцнув донецьку камарилью так, що їй, як можна судити за нинішнім днем, аж проясніло в мізках. Демократія, правова держава і т. п. — нині ці гасла «на повну» експлуатують «регіони», які хочуть виглядати поважною політичною силою з європейським обличчям, але з якої ніяк не зітруть російськоцентричну міміку.

    Єдиним повноцінним здобутком після Помаранчевої революції Україна має демократію. Її так багато, що це вже перетворюється в охлократію. І, мабуть, не стільки тому, що простий українець так зневажає державні порядки, як тому, що владні структури, позбавлені відповідальності за народ, стають через своє правове безкультур’я все більш малопридатними виконувати покладені на них суспільні функції й самі розкладають державу.

    Політична машкара

    Люди, які називають себе українською елітою, позбавлені стратегічного державного мислення, а тому досі не збагнуть, що тільки реформована країна є гарантією їхнього майбутнього і майбутнього їхніх дітей. Що працювати треба не заради хвилинного хапка, а задля побудови саме такої держави, яка б гарантувала народові гідність і стабільність. На тлі світової економічної пожежі добре помітна вся мізерність, якщо не нікчемність, нинішньої моделі панування цієї еліти в Україні, яка своєю нескінченною боротьбою за владу втягнула суспільство в перманентну політичну нестабільність.

    5080_3.jpg А що для наших політиків є політикою? Хіба не маячіння перед камерами в телешоу й патріотична риторика на мітингах?! А для кого тоді копітка щоденна робота з документами, підготовка законів, дискусії в комітетах, тобто те, що на екранах не показують? У результаті вже самі громадяни, вмикаючи якусь із численних «телесвобод», перетворюються на персонажів нескінченної політичної говорильні, яка, по суті, не має шансів колись перерости в реальні справи. Бо це театр. Але в той же час маємо пам’ятати й те, що якби українське суспільство ставило політиків перед вибором і вимагало від них звіту, словеса на телешоу не підміняли б реальні діла.

    Тільки українська

    Безпощадно критикуючи наших недолугих політиків, разом із тим не забуваймо, що вони становлять кістяк все-таки УКРАЇНСЬКОЇ влади. А владу, як і армію, найкраще годувати свою, а не привізну. Це незаперечна істина державного буття. Народ рано чи пізно таки змусить свою злодійкувату й ліниву владу запрацювати. Або через вибори, або через наступні «майдани». Коли вони настануть? Те, що за логікою суспільного розвитку має статися, обов’язково настає... Отож нині попри чортихання на адресу влади, обурення нахабством «п’ятої колони» з депутатськими значками, подив самоїдству ідолів помаранчевого Майдану згадуються листопадові дні 2004 року як ще одна найсвітліша сторінка в житті. Я бачив зсередини, як наш посткомуністичний, постгеноцидний, люмпенізований, битий-перебитий народ десь на генному рівні відновив свої найкращі риси й незбагненно постав у дивній моральній красі. Де не було місця злобі, неповазі до ближнього, мату, заздрості, навіть побутовому безкультур’ю і
    т. д. А може, українці чотири роки тому на кілька тижнів перенеслися у своє майбутнє?

    "Галичинa"
    5080_5.jpg

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору