За Ужгородом починається Велика Угорська рівнина

Автобан через Паннонію обгороджений сіткою, натягнутою між дерев’яними стовбцями.

«Віденців неможливо порівняти ні з ким іншим. Як і вулиці і будинки цього міста. Як тисячі садів на дахах. Живуть собі якось дуже попущено. Ніде я не бачив стільки веселих і розслаблених лиць та постав. Навіть рухи, руки...» – пише Тарас Прохасько, який днями пояснював сотням віденців у театрі «Одеон», що таке українська культура.Я підозрював, що той Відень, в якому ніколи не був, не буде чимось несподіваним. Надто багато всього інтимного прив’язує до колишньої випадкової тимчасової столиці. Місто міст, від імені якого на кожному кроці натикаєшся на епітет «маленький Відень». Чому в такому разі не виникає зворотне порівняння: наприклад, Відень – велика Коломия…

Ідея була досить ідеалістичною. Хотілося зробити петлю Дунаєм, рікою наших пісень, проїхатися до Відня, торкнувшись інших обласних центрів колишньої веселої імперії.
За Ужгородом починається велика угорська рівнина. Кам’яні хати десь недалеко швидкісної дороги нагадують розсипані дитячі конструктори, поскладані батьками наніч. Осінні поля оброблені, гуртки лісових дерев подібні на загони спецназу між городами. Автобан через Паннонію обгороджений сіткою, натягнутою між дерев’яними стовбцями. Аби звірі не вибігали на дорогу. Сенс Європи проступає власне у такій надмірній роботі. Якщо подумати собі, скільки умілих людей стільки довгих годин докладають зусиль для чогось, що з нашої точки зору здається цілковито зайвим, то можна уявити, чим є наша, таки наша, європейська цивілізація. Скажімо, ці сотні кілометрів сітки для збереження кількох сернячих і заячих життів. Мало не на кожному стовпі сидять яструби. Вони оглядають свої території з польовими мишами, цілком не зважаючи на автомобілі. Від Загоні до Будапешту їх було сімдесят вісім. Здається, що у цілих наших горах не назбирається значно більше.
Туманний Будапешт був репетицією. Тотальне велике місто, більше навіть від самого Львова. Дунай, Буда і Пешт. Буда – на горі. Замок, панорама і все таке. Маленька школа і постерунок поліції у осерді найдавнішого міста, яке не перестає бути живим, а не історичним. Дві гарнезні дівчини цілувалися при мурах бастіону, який колись будувався як захисток від піратів. Порожня набережна, кілька мостів, фунікулер крізь скалу. Дуже довгі вулиці. Сотні найрозкішніших вілл вздовж однієї з них. Коли Угорщина остаточно об’єдналася з Австрією, коли цісар австрійський став королем угорським, Будапешт перейнявся особливим гонором. Вони зуміли побудувати місто, яке мало чим відрізнялося від імперської столиці, від Відня. Але нам у Будапешті не може бути затишно, незважаючи на жодні красоти. Перешкоджає зовсім інша мова. Не зрозуміло не тільки те, що говориться, але й написане. Як у Піросмані в Грузії орієнтуєшся на малюнки – десь тут має бути пивниця з гуляшем, бограчем, токаєм і палєнкою. Інша справа – Келаті. Дивовижний вокзал, з якого від’їжджають поїзди у казкові краї, куди під вечір сходяться ночувати химерні мешканці Європи, які – як птахи, а не угорці - говорять усіма мовами Австро-Угорської імперії, передовсім – циганським есперанто.
Вечірнім потягом до Відня їдеться лише три години (а тим часом біля Келаті роздають доброчинну вечерю). Тепер темніє швидко. Дев’ята у Відні за освітленням нічим не відрізняється від шостої у Будапешті. Варто зачекати на ранок, який починається тут дуже рано.
У дуже вигідному місті світу, який служить таким собі музеєм навіть для цілої Європи і притулком для десять відсотків австріяків, які не згідні жити у Австрії, а втікають до Відня, бо Відень – не зовсім Австрія, є кілька небезпек. Найголовніші – роверисти і псяче гівно. Роверисти їздять найзручнішими частинами доріг і вулиць. А псів вигулюють всюди. Віденці люблять псів. Цих псів, як і віденців, неможливо порівняти з нічим іншим. Як і вулиці і будинки міста. Як тисячі садів на дахах. Живуть собі якось дуже попущено. Ніде я не бачив стільки веселих і розслаблених лиць та постав. Навіть рухи, руки. Не кажучи вже про такі зовсім нечоловічі спостереження, як неповторність кожної комбінації різних частин одягу. І чоловіче: черепи і лиця, кольори і жести столиці імперії захоплюють генетичною розмаїтістю. Балкани, Трієст, Альпи, кельти, угри, германці, слов’яни, румуни, гуцули і цигани виробили таку унікальну суміш, до якої вже майже нічого, крім відтінків кольору шкіри, не можуть додати новіші мігранти.
У цьому, безсумнівно, можна переконатися на так званому «ринку ласунів». Впродовж кілометра тягнуться ряди базарних крамничок, перед якими усі народи світу виставляють усі плоди світу. А кожної суботи трохи далі тисячі невдах, колекціонерів, ерудитів, аматорів, пияків, нащадків добрих родин, інтелектуалів, іранців, циганів продають майже за безцінь мільйони предметів, які люди вигадали і виробили за останні століття. Це манить і жахає. Нема жодної дрібнички, жодного обривку мотлоху, який не був би чимось гарним. І так само мало є чогось такого, що було би насправді потрібним для життя. Так цивілізація об’єднується з культурою. Так вони розчиняються одна в одній.
Ще одним піковим виявом такого поєднання є класична віденська каварня. Кожна з них має власну історію – у цій півторастоліття не змінювалося нічого, крім персоналу. У іншій писав Музіль. Ознак справжності кілька. Дуже великий простір, дуже високо стеля. Мармурові стільниці, фіранки на вікнах. Тихо. Без музики. Можна поснідати. Можна сидіти безконечно при одній каві.
Відень, звичайно ж, навчився експлуатувати кілька символів, імен, знаків, які не перестають приваблювати туристів. Серед перших – трагічні постаті, перетворені часом у суцільне свято – Моцарт, Клімт, сецесія, імператриця Сісі. Але життя міста значно глибше, простіше, веселіше, сумніше і складніше від туристичних маршрутів. І взагалі, воно якесь дуже відкрите. Першим потрясінням від нього є те, що не можеш вирізнити свого потрясіння. Очікуване здивування. Або здивування від очікування.
Окремою історією є Відень український. Дунай. Церква святої Варвари. Безліч квартир і каварень. В яких жили наші. Близькі до галицьких дух, смаки, форми, фонетика німецької. Пагорби за Дунаєм, де стояв козацький табір під час вирішальної для всієї Європи битви під Віднем, кухонні смаки, врешті. І трохи модерніше – безліч українських студентів, групи туристів з українського Сходу, які інтенсивно освоюють розкоші Австрії, львівські раритети у крамницях антикваріату, пациківська порцеляна на блошиному ринку, будинки політехніки і парламенту… Менше українським, але таким особистим здаються традиційні печені каштани, гарячий глювайн і молоде щойно сферментоване вино на кожному кроці.
А ще був винятковий фестиваль української літератури. Правдоподібно, вперше настільки важливий. Відповідь на кількарічну культурну україноманію. У театрі «Одеон» сотні віденців збиралися впродовж кількох вечорів, щоби уважно послухати українських письменників на живо і в перекладі.
Якщо іти берегом чи за течією, то дорога додому мала би триматися Дунаю. Тобто з Відня – до Братислави. Ще однієї столиці втраченого півсвіту. Але у холодну пору року кораблі між двома містами плавають лише у неділю. Довелося їхати поїздом. Братислава – добрий етап. Власне так варто вертатися. Фантастично довершена плутанина старого міста чітко відокремлена від примітивних зусиль і злих надмірів нової столиці нової маленької країни. Майже рідна слов'янська мова пестить розумінням. Брати-словаки видаються земляками, які, попри усі євро інтеграції, затрималися у часовому поясі, який ми ментально перейшли десять років тому. Навіть печені каштани дрібніші, ніж в Ужгороді. До нього, до речі, можна дістатися звідти швидше, ніж з Франківська.