Історія закарпатських русинів-українців: від Володимира Великого до Магочі

Закарпаття – це єдина частина України, що розташована за головним карпатським хребтом, це прикордонна територія, яка переходила з-під панування однієї країни до панування іншої, з-під спроби асиміляції русинів-українців одним народом до спроби асиміляції іншим.

Русини Закарпаття вистояли і, не дивлячись ні на що, зберегли свою ідентичність, своє родство з Україною. При чому, треба підкреслити, що йдеться про частину українського народу, процес самоусвідомлення якої був найтривалішим і найскладнішим.

З історичних джерел відомо, що в останні століття до нашої ери Закарпаттям опанували кельти, що прибули зі заходу. Із східних кочових народів прибули до наддунайської улоговини спершу скити та сармати-язиґи, а в І тисячолітті нашої ери гуни, авари і мадяри — угорці. У ІІ ст. н.е. сусідня Дакія (Семигород) стала римською провінцією, і через Закарпаття проходили шляхи римських купців. В добу переселення народів Закарпаття окупували германські племена; вандали перейшли на Закарпаття з Галичини в кінці ІІ ст. н.е.; рештки ґотів (ґепіди) трималися в сусідньому Семигороді до 10 ст. Слов’яни басейну Тиси та Семигороду перебували під владою аварів (6—8 ст.), а потім входили до складу Болгарського царства (9—10 ст.).

Існує версія, що русини – це колишні мешканці Києва, що прийшли в ці землі разом з угорцями. Угорці, як повідомляє нотар короля Бейли ІІ, увійшли в Паннонію в супроводі русинів. Проте більш правдоподібно, що руський народ знаходився в цих місцях ще до приходу угорців.

Після походу Володимира Великого на білих хорватів у 992 році за Закарпаттям закріплюється назва «Русь». Місцеве слов’янське населення постійно доповнювалось українськими поселенцями з другого боку Карпат (цей переселенський рух тривав віками).

По смерті Володимира Великого (1015р.), король Стефан І прилучив Закарпаття до Угорщини, а його син Емеріх дістав титул «князя русинів». З того часу і аж до початку ХХ ст. Закарпаття постійно перебувало у складі угорської держави. У цей період автохтонне українське населення було фактично зведено до кріпацької маси, з якої вибивалися малочисельна дрібна шляхта та пригнічене духовенство.

Закарпаття становило лише крайню провінцію Угорщини, в складі якої не творило навіть однієї адміністративної одиниці, але входило до складу ряду жуп (Мармарош, Уґоча, Берег, Унґ, Земплин, Шариш, Спиш). До 1919 року під Закарпаттям розуміємо лише ту частину Угорщини, в якій жили українці (тому й була поширена назва «Угорська Русь», «Угорська Україна»).

Позбавлені політичної самоуправи і упривілейованих станів закарпатські українці зберегли свою національну ідентичність насамперед завдяки релігійній окремішності. Саме релігія виявилася тим щитом, що уберіг народ від асиміляції. Але і в релігійному житті Закарпаття було не все так просто.

З 1646 року, після ужгородської унії, на якій українське священство західної (королівської) частини Закарпаття прийняло католицизм у східному обряді, почалася боротьба між православними і уніатами. Православна Церква Закарпаття перебувала в стані занепаду; духовенство було малоосвічене, закріпачене, як і їх вірні; мукачівські єпископи були залежні від угорських маґнатів-кальвінстів, які намагалися завести реформаційні порядки в православних парафіях.

Та все ж тут використовувалися богослужбові книги київського чи львівського друку. В ХVІІ-ХVІІІ ст. на Закарпатті розвивалася місцева релігійна література, що своїм характером була частиною української бароккової літератури з незначними угорськими та словацькими впливами.

У квітні 1849 року А. Добрянський відстоював перед Головною Руською Радою у Львові програму об’єднання Галичини й Закарпаття в окремий автономний «коронний край» у складі Габсбурзької монархії. Та це були зусилля, які так і не дали результату. Серед закарпатської інтеліґенції дедалі виразніше виявляється орієнтація на зовнішні чинники; частина її зугорщується, а серед решти поширюється ідеологія москвофільства. Його фанатичним аґітатором був священник І. Раковський, редактор «Церковної Газети», що видавалася урядом у 1856—58 роках.

Хронічні злидні були поштовхом для еміґрації. Ніяка інша слов’янська територія не дала такого порівняно високого відсотка переселенців до Америки, як Закарпаття.

Період 1900—14 pp. позначився трьома важливими процесами: посиленням угорського тиску, новою хвилею москвофільської пропаґанди і виникненням народовецької (національно-української) течії. З 1900-их pp. долею Закарпаття почали більше цікавитися російські слов’янофільські кола в Петербурзі та москвофіли Галичини. В цей же час посилився асиміляційний тиск з боку угорської влади. У закарпатців відібрали не тільки традиційний юліанський календар, але й тисячолітню кирилицю, перейменовували не лише населенні пункти, але й навіть прізвища.

Революційні події 1917-1918 років в Україні не залишили байдужими закарпатців. За приєднання до України висловилися народні з’їзди: в Любовні під проводом о. О. Невицького (8.11.1918), в Сваляві (8.12.1918, гол. М. Комарницький), в Сиготі (18.12.1918) і в Хусті, де 21.1.1919 зібрався «Собор всіх Русинів, жиючих на Угорщині» в кількості 400 делеґатів від 400 000 українського населення. Під керівництвом братів М. та Ю. Бращайків з’їзд виявив свою волю приєднатися до УНР.

Як наслідок цих актів народного волевиявлення та дипломатичних заходів чехо-словацьких політиків Світова Конференція в Парижі санкціонувала передачу Закарпаття в Сен-Жерменському договорі (10.9.1919), де одночасно ґарантувався автономний статус Закарпаття, який у повному обсязі так і не був реалізований.

На Паризькій конференції фактично завершилися торги, в яких Закарпаття відігравало роль розмінної монети. Внаслідок цього процес національного самоусвідомлення лемків, бойків, гуцулів, русинів як українців був штучно загальмований, хоча в 1919 році керівництво Чехо-Словаччини все ж визнавало, що «русини на південь від Карпат – це один і той самий народ, що і русини Східної Галичини».

Та на перші ролі було висунуто і заохочено тих діячів краю та еміграції, які слухняно виконували волю керівників союзних під час війни держав. Не випадково особливу активність виявляв лідер американських русинів Г.Жаткович. Він побував у Парижі і Празі, зустрічався з В.Вільсоном і Т.Масариком, організував «плебісцит» серед русинів діаспори, а не, до речі, Закарпаття, які й «прийняли чехо-словацьку пропозицію».

Президент США телеграмою Г. Жатковичу висловив задоволення саме таким розв’язанням русинської проблеми, а Підкарпатська Русь у складі Чехо-Словаччини невдовзі отримала губернатора — того ж таки Г. Жатковича.

Протягом 1921-1923 років тільки в Ужгороді було відкрито 7 чеських шкіл, але жодної української (русинської). На кінець 20-х років 19 тис. гектарів землі в краї були віддані чеським колоністам. І це тоді, коли кожне з 63731 селянських господарств (74%) мали у своєму володінні до 5 гектарів землі.

Державною мовою тут була оголошена чеська, водночас заборонялись навіть слова «українець», «український народ». 70% населення краю (у центрі Європи!) наприкінці 20-х років було неписьменним. Потрібно відмітити, що чехо-словацький уряд не виконав угод, підписаних на Паризькій мирній конференції у Сен-Жермен-ан-Ле 10 вересня 1919 року та у Тріаноні 4 червня 1920 року, а також чехо-словацької конституції від 29 лютого 1920 року, які гарантували «русинській території на південь від Карпат найвищий ступінь самоврядування». Навіть Пол Магочі, про якого поговоримо нижче, відмічав, що «нинішні карпаторусинські «діячі» підносять Підкарпатську Русь чехо-словацького періоду як повноцінну державу зі своїми прем'єр-міністрами та урядом, що є звичайним перекрученням історичної правди».

«Автономна Підкарпатська Русь» постала результатом геополітичної гри, з одного боку, Гітлера та його союзників, з другого — лідерів провідних країн світу, які сподівалися спрямувати зазіхання фашистської Німеччини на схід, що й було зафіксовано одним із пунктів сумнозвісної Мюнхенської угоди, яка дала зелене світло знищенню Чехо-Словаччини. Автономія і самостійність Підкарпатської Русі, Карпатської України проіснували рівно стільки часу, скільки Хорті «дозрівав» до вдячності Гітлеру за дозвіл окупувати все Закарпаття. «Не можу висловити, який я щасливий, оскільки ця багата ресурсами провінція ... справді має для Угорщини життєве значення, — дякував Хорті. — Я ніколи не забуду цього свідчення дружби». Угорська окупація Закарпаття була пов’язана з терором та репресіями проти проукраїнських діячів.

Не дивлячись на асиміляційний тиск, належність до української нації засвідчують численні факти проявів української «лінгвістичної орієнтації» закарпатців. Скажемо лише, що 1937 року у «Маніфесті до українського народу Підкарпаття» з вимогою навчати дітей українською мовою виступили понад двадцять політичних партій і товариств, чимало газет і журналів. Таке ж прагнення переважало і серед учасників плебісциту, проведеного того ж таки року за рішенням Міністерства освіти Чехо-Словаччини. А перший сейм Карпатської України, якій судилося проіснувати не більше півроку, своїм законом від 15 березня 1939 року, в останній день існування Чехо-Словаччини, проголосив: «Державна мова Карпатської України є українська мова».

В тридцяті роки ХХ ст. на Закарпатті розгорнулося справжнє протистояння між угрофілами, москвофілами та прибічниками проукраїнського напрямку. Взагалі, і Угорщина, і Росія, і Чехо-Словаччина в існуванні свідомого українства у всі часи вбачали загрозу своїй територіальній цілісності, а тому підтримували москвофільство, угрорусинізм, карпаторусинізм, як альтернативу пробудженню української національної свідомості. Москвофільські діячі гуртувалися в «Обществе имени А. Духновича» та біля православної церкви, яка перебувала під впливом російських еміґрантів і підтримувалась чеським урядом в противагу до греко-католицької церкви, репрезентованої значною кількістю угрофільського священства.

Тому газета «Свобода», яка видавалась під редакцією Августина Волошина, писала, що «вороги нашого відродження софізмами дурять наш бідний нарід» і ми все «робимо для того, щоб відрізнити себе від тих, що сталися зрадниками нашого народу й як вовки в овечій шкірі іменем «русини», іменем руського народу, іменем ніби руської культури за мадярські пенґе, за польські золоті туманять і продають русина… Ми так само не перестаємо бути русинами, тієї назви не покидаємо, вона нам свята й тепер, але коли під цю назву підшилися всякі свідомі чи несвідомі шкідники, які ні нашої мови добре не знають, ні духом нашого народу не живуть, а тільки служать чужим інтересам, на знищення нашого народу, тоді ми мусимо видвигати другу нашу назву «українці», щоб більше підчеркнути нашу нерозривну одність із великим українським народом і щоб ясніше зазначити, що ми нічого спільного не маємо з тими, що, називаючи себе русинами, туманять і продають наш руський нарід. Про це писати й це людям пояснювати треба саме сьогодні, коли по наших селах і по наших «Просвітах» русофільські аґітатори збирають підписи на «руські» учебники».

Тобто, закарпатці зіштовхнулися з тією ж проблемою етнонімічної невизначеності, що і весь український народ за декілька століть до того. І так само назвою «українець» вони захищали власну відокремленість від Росії та росіян. В тій же «Свободі» це пояснювали так: «усі хрещені називаються християнами, то ж не всі є членами правдивої Христової Церкви. Ото ж, щоб себе відосібнити від усяких відступників, члени правдивої Церкви Христової називаються ще й осібним, більше спрецизованим іменем «католики»». Виходило, що ми всі русини, але щоб відокремити себе від росіян і зберегти свою національну ідентичність ми ще й уточнюємо, що ми є українцями.

Тому прихід радянських військ на Закарпаття восени 1944 року розглядався більшістю населення як визволення, як очікуване віками приєднання до рідної неньки України. Хоча москвофіли і тоді не полишили спроби взяти верх, чому підтвердженням був лист “Великому вождю товаришу Сталіну”, що його надіслала в 1944 році до Москви купка православних закарпатських білоемігрантів та москвофілів. Вони просили Сталіна включити Закарпаття до складу СРСР під назвою “Карпаторусская Советская Республика”. У листі далі говориться: «Желания и мечты наших предков были всегда те, чтобы наша область за Карпатами, заселена русинами, т. е. Руси-сынами, возвратилась к своей матери Великой Руси… сам народ именует себя: “карпаторусс”, русин, т. е. Руси-сын, вера “русская”, жена “русская”, мама “русская” и т. д.»

Сталін у щирість білоемігрантів і їх прихильників не повірив та і його плани щодо Закарпаття були дещо іншими. Закарпаття в межах УРСР обіймало ту саму територію, що й в межах Чехо-Словаччини, збільшену на південному заході територією навколо тодішнього с.м.т. Чоп.

В радянський період було чітко визначено, що Закарпаття є невідривною частиною України, що був і є один народ – українці. Московські етнологи охоче вивчали модель культури Закарпаття, так само як інших прикордонних теренів (наприклад Полісся, Криму). Співробітники московського Інституту етнології і антропології АН стверджували, що закарпатці — це частина українського народу, бо іншого науковий, підкреслюю – науковий, підхід до проблеми не міг нічого стверджувати. В Польщі, Чехо-Словаччині та Угорщині погодилися з висновком московських учених і прийняли, що русинська національна меншина, яка проживала у межах їхніх країн, є українцями.

До подібного висновку прийшли й за океаном. За Новою Колумбійською Енциклопедією (1975 року): «Між українцями і русинами (рутенами) немає ніякої етнічної чи лінґвістичної різниці.» «Більшість (закарпатського) населення є українцями».

Але вже у 1978 році з початком нового загострення «холодної війни» між СРСР і США з метою розхитування ситуації в СРСР зокрема та у соціалістичному таборі в цілому у США, при сприянні ЦРУ, був заснований Карпаторуський дослідний центр. Його метою стало розповсюдження нового «русинського відродження». Зусиллями американських русинів та засновника центру Пола Магочі ці ідеї знову прийшли в Україну та інші країни.

Русинське питання тепер уже часто буде виникати саме завдяки втручанню політики, політичних інтересів, особистих амбіцій різних політичних лузерів та у останні роки і завдяки втручанню партійних інтересів. А розпочав так зване «русинське відродження» Павло Роберт Маґочій (Пол Магочі), Голова Світового конгресу русинів, професор, доктор, академік Канадського королівського товариства-Канадських академії мистецтв, гуманітарних та природничих наук, академік Міжнародної слов’янської академії наук (Київ, Україна).

Магочі, будучи по батькові угорцем, як кажуть на таких як він угорці «феле модьор, феле товт» («напівмадяр, напівсловак»), все ніяк не міг себе національно ідентифікувати. Проводячи наукові дослідження як україніст, він зіштовхнувся, чи, швидше за все, його підштовхнули до теми угрорусинства у складі угорської святостефанівської держави. Зрозумівши, які відкриваються перспективи та побачивши, які фінансові потоки зацікавлених осіб у США будуть забезпечувати ці перспективи, Остапа, точніше Пола, тут як раз і понесло, як писали колись одесити Ільф та Петров.

Звичайно, цих змін у Магочі не могли не помітити його колеги. Професор Чикагського університету В. Маркус писав: «Базу української кафедри Магочі використовував уже з самого початку для розвитку особистих амбіцій не лише «вченого», але і псевдополітика… Він комусь казав, що буде тим для «русинів», ким став Грушевський для українців».

Аргументація професора Магочі з приводу окремішності русинів та «русинської» мови була аж дуже «науковою». Наприклад, коли у 1996 році кореспондент «Новин Закарпаття» Я. Ядловський уточнив у Магочі, що ніколи «русинської» мови не було, була «руська», тобто українська мова, професор не знітився і відповів: «Не було, а тепер є, тому що є люди, які саме так хочуть називати свою мову».

Магочі і визначив ту частину закарпатської людності, відносно кого будуть спрямовані всі зусилля по політичній русинізації українців Закарпаття: «Наше зацікавлення спрямоване передовсім на сучасний рух русинів або на ту частину групи, яка вважає себе окремим народом».

Натхненниками русинського політичного руху в Україні на початку 90-х років виступили комуністи, які втрачаючи владу та прагнучи запобігти розпаду СРСР, створювали підконтрольні їм організації. Це підтверджується публікаціями комуністичної преси Закарпаття, матеріалами сесій облради, організованими обкомом та райкомами КПУ пропагандистськими акціями. Після зміни 9 лютого 1990 року партійного керівництва області в Ужгороді відбувається установча конференція «Общества подкарпатських русинов». Ще через кілька днів його реєструють в облвиконкомі. Для прикладу, обласну організацію Руху влада не хотіла реєструвати півроку. Крім того, впадає в очі, що багато колишніх комуністичних керівників сьогодні є активістами русинського руху.

31 жовтня 1990 року депутати облради проголосували за проведення 1 грудня референдуму про автономний статус Закарпаття. «Закарпатська правда» зауважила, що майже 90% депутатського корпусу складають колишні комуністи. …20 листопада до Ужгорода прибув голова Верховної Ради України і головний претендент на посаду Президента Леонід Кравчук. На його пропозицію депутати замінюють формулювання «автономний край» у тексті бюлетеня на «спеціальна самоврядна адміністративна територія…» Адже на відміну від поняття «автономії», яка має чітку юридичну суть, «спеціальна самоврядна територія» – це невідомо що.

В умовах політичної боротьби на Україні, слабкості центральної влади щойно проголошеної держави, політичної, інформаційної, а то й військової підтримки сепаратистів з боку Москви (силові структури в Ужгороді в той час ще підпорядковувалися їй) ми могли спокійно отримати нове Придністров’я чи Абхазію. Але Бог та українська свідомість переважної більшості закарпатців вберегли Україну.

В цей же час ліквідація комуністичних режимів у сусідніх Польщі, Румунії, Угорщині, колишній Чехо-Словаччині реанімувала проблему національних інтересів, отож і державних кордонів. Розпад СРСР викликав у певних політичних колах сусідніх з нами країн, що Закарпаття вдасться приєднати до їх територій. Лідери угорських правих партій заговорили про відродження святостефанівської держави і почали широко пропагандувати русинізм. Таку ж кампанію проводили і чехо-словацькі політики та преса, які писали про незаконність возз’єднання Закарпаття з Україною і також займались пропагандою політичного русинства. Угорські, чехо-словацькі, американські та російські агітатори масово приїжджали на Закарпаття та виступали з антиукраїнськими промовами.

На диво синхронно почали створюватися русинські організації в Україні та за кордоном: Товариство підкарпатських русинів у Закарпатті (лютий 1990 p.), Русинська Оброда у Меджилабірцях (Чехо-Словаччина, березень 1990 р.), Стоваришення лемків у Легниці (Польща, квітень 1990 p.), Об’єднання приятелів Прикарпатської Русі у Празі (жовтень 1990 р.), Руска Матка у Воєводині (грудень 1990 p.), Русинська організація Угорщини в Будапешті (в березні 1991 р.). Така одночасність у «відродженні» русинського руху привертає до себе увагу вже хоча б тим, що процеси демонтажу комуністичних режимів у названих країнах не були синхронізовані. Більшість цих організацій створила свої власні газети чи журнали: «Бесіду» (Польща, 1989); «Отчий Храм» (Ужгород, 1990); «Podkarpatska Rus» (Прага, 1991); «Русин» (Меджилабірці, Чехо-Словаччина, 1990); «Народны Новинкы» (Пряшів, 1991). Русини розглядаються тепер уже рядом словацьких і угорських вчених як окрема етнічна группа. Згодом їх визнали, за твердженням Пола Магочі, окремою національністю у п'яти державах Європи. У березні 1991 року за ініціативою Русинської оброди Перший світовий конґрес русинів був скликаний у Меджилабірці в Чехо-Словаччині.

В Братиславі було запрезентовано «тимчасовий провізорний уряд», що його дехто називав помпезно «тіньовим» урядом Підкарпатської Русі. Це мав бути окремий суб’єкт Співдружності Незалежних Держав і виглядати як перший крок до проголошення «незалежності». Творення «правительства» відбулося на осі Мукачево—Братислава—Будапешт. Члени «правительства» проводили відверту антиукраїнську пропаґанду — уряд і парламент України звинувачували в українському націонал-фашизмі, в окупації Закарпаття, в етноциді русинів, який «посилився після проголошеного Україною суверенітету» та в багатьох інших «гріхах». Тодішня Закарпатська обласна рада на відміну від нинішньої «балоганної ради» відмежувалася від «екзильного уряду» і засудила цей акт як антидержавний і назвала братиславський уряд «просто політичним блефом». Про це писала словацька й угорська преса. Навіть поважний мюнхенський щоденник «Зюддойче Цайтунг» сенсаційно повідомив: «У Карпатській Україні екстремісти хочуть самостійності або приєднання до Словаччини» (22— 23 травня 1993).

Не відставала від колег по соцтабору і незалежна Росія. Після проголошення незалежності України кілька десятків русинів звернулися за підтримкою до Інституту етнології та етнографії Російської академії наук, і його співробітники наділили русинів всупереч своїм попереднім висновкам статусом «четвертого східнослов'янського народу». В енциклопедії «Народи Росії» (1999 р.) за редакцією директора московського інституту етнології та антропології сказано, що русини — це етнічна група росіян, розшифровується як «сини Русі». В Росії проживає 97 русинів (перепис 2002). В переписі русини вже були зазначені окремим етносом.

За твердженням Пола Магочі теоретична чисельність русинів може складати до 1,2 мільйонів чоловік. У це число він включає 977 000 у Закарпатській області України, тобто все українське населення області; 130 000 на Пряшівщині (Словаччина); 80 000 на Лемківщині, а також в інших частинах Польщі; та 30 000 у Воєводині (Бачка) і у Хорватії. Проте Магочі визнає, що дуже невелика кількість людей із перерахованих ним, у наш час відносить себе до русинів. Але незважаючи на те, як вони себе ідентифікують на папері, в паспорті чи за переписом населення, Магочі відносить їх до русинів. Ще один зразок наукового підходу.

За рішенням Закарпатської обласної ради 1992 року, кожен житель Закарпатської області має право вільно визначатися, українець він чи русин. На початку 90-х років київські науковці за дорученням уряду проводили соціологічне опитування на Закарпатті та зафіксували 40 русинів. У 1993 році русинів було 55, а в 1994-му — 96. За результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 року лише 10 183 мешканців Закарпатської області (0,8 % від населення області) заявило про свою належність до русинів, тобто русини є найменш численною громадою українців Закарпаття. Перепис 2001 у Словаччині зафіксував 24 201 русинів, перепис 2002 року у Воєводині — 15 626 русинів, перепис 2001 року в Угорщині — 2 079.

Закарпатська обласна рада двічі, в 1992 і 2002 роках, зверталася до Верховної Ради з проханням про визнання русинів. І багатьма це мотивувалося досить прагматично, тому що, як не дивно, в Україні вигідніше бути національною меншиною, ніж корінною національністю. Пол Магочі питав: «Чому б русинам не надати такі ж права, які мають в Україні росіяни, поляки, татари?» Це добре, що ми так дбаємо про інші національності, але прикро, що забуваємо про українців.

Перша русинськи орієнтована організація була заснована у лютому 1990 року в обласному адміністративному центрі — Ужгороді. У Товариства карпатських русинів були відділи по всьому Закарпаттю, його цілі спочатку носили культурний та екологічний характер — поширювати і плекати місцеві традиції та історію.

Григорій Пустовіт

(далі буде)