Закарпаття славиться футбольними талантами

Закарпаття славиться не тільки своїми горами та вином, а й футболістами. Ціла плеяда київських «динамівців» золотих часів походять із найзахіднішого регіону України.

Йожеф Сабо, Василь Турянчик, Стефан Рішко, Василь Рац, Іван Яремчук та десятки інших здобували медалі і кубки вдома і закордоном.

Але й для нашого футбольного краю селище Ільниця є винятковим. Більше, певно, не зайдете в Україні села, двоє вихідців якого одночасно грали за збірну СРСР. Та й не просто грали, а забивали голи!

Ільниця розкинулася за кілька кілометрів від райцентру Іршава. Велике село – понад 10 тисяч мешканців. Свого часу тут працювало декілька заводів і єдині на Закарпатті вугільні шахти. Футбол тут шанували здавна. Та так, що у вищій лізі області грали аж дві ільницькі команди -- «Шахтар» і «Металіст». А одного разу навіть обидві умудрилися одягнути медалі першості!

Першим ільницьким відомим футболістом став Іван Улинець, який у 70-х з’явився в ужгородській «Говерлі» (теперішнє «Закарпаття») і довго відстоював її спортивну честь. Хлопець виявився тямущим не тільки у футболі. Згодом здобув вищу освіту і керував спортивними справами в обласному центрі. Саме від Івана Улинця стежку у великий футбол проклали й інші ільничани.

Ільниця розкинулася на кілометри. Тому дістатися з одного кінця в інший потребує чимало часу. Але ми таки добрели у сніжну зимову пору до будинку Ярослава Пасулька – людини, котра про футбол в Ільниці знає все. Ще б пак! Старший брат відомого футболіста Віктора Пасулька теж усе своє життя пов’язав із футболом.

Грав за місцеві команди, закінчив Львівський інститут фізкультури, десятиліттями працює тренером в Іршавській дитячо-юнацькій спортивній школі Розпочав грати у футбол раніше за свого на три роки молодшого брата. Грав пристойно. Навіть запросили на оглядини у київське «Динамо». Два місяці тренувався разом із відомими футболістами. Та тренери зупинили свій вибір на інших.

«Ех, краще би мене на оглядини взяли в іншу команду!», -- зітхає пан Ярослав, наливаючи у склянки рожевого вина власного виробництва. – Закріпився би в клубі вищої ліги і грав собі на здоров’я! А то відразу -- «Динамо», краща команда республіки! От і не пощастило…»

Зате пофортунило молодшому братові. «Говерла» взяла до себе Віктора Пасулька, бо з’явився припис, що в складі команди мають грати 17-річні. Юнак яскраво засвітився. Далі грав за івано-франківський «Спартак», за «СКА» (Львів). Після війська опинився у першоліговій «Буковині» (Чернівці). А там у 1982 році його віднайшли одеські тренери.

«Чорноморець» тоді переживав важкі часи, плентався у хвості турнірної таблиці, тому й шукав молодих, яскравих. Півзахисник атакуючого плану відразу вписався у схему Віктора Прокопенка. Пасулько почав багато забивати, став улюбленцем одеської публіки. Здружився з хлопцями, зокрема Ігорем Бєлановим, в якого на весіллі був дружбою. Невдовзі Віктор й сам одружився. Дівчину взяв із рідного села.

Закарпатському футболістові стали надходити найзвабливіші пропозиції. Сватали його найбільш гранди радянського футболу – київське «Динамо» та московський «Спартак». Після третьої пропозиції Віктор погодився переїхати до Києва. Але сталася аварія на Чорнобильській АЕС, дружина була вагітною, і Пасульки обрали Москву.

У тій системі жорсткого протистояння «Динамо» й «Спартака», що переростало в суперництво між Україною та Росією, вибір на користь московської команди прирівнювався ледь не до зради. В одному з інтерв’ю Віктор згадує, що його навіть відмовлялися підвозити українські таксисти. А що творилося вдома, на традиційно «динамівському» Закарпатті! Навіть рідним діставалося!

У московському «Спартаку» двічі ставав чемпіоном СРСР (у 1987 і 1989 роках). У 1988 році одягнув срібні медалі чемпіонату Європи. Рідкісний випадок, коли Валерій Лобановський включив до складу збірної спартаківця, який відмовився перейти в «Динамо». Пасулько не підвів: забив гол англійцям.

Ми розглядаємо із паном Ярославом старі фото, на яких зафіксований молодий і сяючий його брат Віктор. Ось він на весіллі Бєланова, ось на вшануванні чемпіонства «Спартака» поруч із
Дасаєвим та Хідіятуліним, а ось із дружиною та сином в Москві. Нарешті добираємося до німецьких знімків.

До Німеччини Пасульки переїхали в 1990 році. Тут Віктор пограв за чимало команд, завершуючи своє кар’єру футболіста вже граючим тренером. Тут закінчив і знамениту тренерську школу в Кельні. Три роки тренував збірну Молдови. В його активі перемоги над збірними Австрії, Білорусі.

Згодом тренував азербайджанський клуб «Хазар», який підняв із кінця турнірної таблиці до срібних медалей. Далі була робота в узбекському «Шуртані». Нині є помічником відомого німецького тренера Отто Рехагеля, який привів збірну Греції до золотих медалей чемпіонату Європи. Але Віктор продовжує мріяти про Україну. Каже, що із задоволенням потренував би рідне «Закарпаття» чи «Чорноморець».

Ми йдемо із Ярославом Пасульком на батьківське обійстя, де виростало четверо дітей. Усіх їх розкидало по світу, в Ільниці залишився лише старший брат. Віктор став громадянином Німеччини, Василь – підполковник міліції в Одесі, а наймолодша Ольга давно мешкає в Чехії. Тож на родинному обійсті нині самі батьки.

Нарешті доходимо до скромного будинку в урочищі Березники майже попід самим лісом. На дворі біля дерев’яної коптилки порається сивий чоловік у чорній в’язаній шапочці та спортивному костюмі «Адідас». Попри свої роки, виглядає підтягнутим. Потріскують полінця і приємний запах будженого м’яса звабливо лоскоче ніздрі. Знайомимось. Василь Васильович розповідає що позавчора різали свиню. Тож доводиться клопотатися по господарству.

Ми сідаємо у вітальні і він кладе переді мною підшивку газет. На першій сторінці молдавського «Спорт-кур’єру» велике фото Віктора Пасулька, ще донедавна головного тренера молдавської збірної.

 Ми хлопцям ніколи не забороняли грати у футбол, -- долучається до розмови мати, Олена Дмитрівна, накладаючи на стіл свіжих свинячих делікатесів. – Як прийдуть зі школи, то весь день м’яча ганяють. Батько у нас – заядлий болільник, -- киває вона на чоловіка.
Василь Васильович хоч у футбол грав лише за рідний Малий Раковець, та пристрасть до гри в м’яча залишилася у нього на все життя. Був не просто вболівальником ільницьких команд, але й командним лікарем ( працював фельдшером на місцевому заводі зварювального обладнання).

 А я ще пам’ятаю, як ми слухали в центрі села трансляцію матчів по радіо! Телевізорів тоді не було, -- пригадує з посмішкою Пасулько-старший.
 Я коли Вітю сварила, що пропадає цілий день на полянці, він мені відказував: «Ану ж увидите, мамо, я ще буду у телевізорі грати!». Але ми в то не вірили, -- сміється мама.
Впевненість з’явилася лише коли до Ільниці приїхали представники «Чорноморця» просити батьківського дозволу на перехід сина до Одеси.

Пасульки справді за футболом умирали. Старший Ярослав, який нині тренує діток в Іршаві, обморозив собі школярем вуха і руки, граючи в Хусті на змаганнях посеред зими. Ледве виходили. Дякувати Богові, і батько, і мати – медики.

Олена Дмитрівна була патронажною сестрою в Ільниці, всі немовлята пройшли через її руки. Нема в селі хати, де би вона не побувала. Не одного сусіда від смерті вихопила.

Розповідає, що останніми роками Віктор із дружиною та двома синами обов’язково додому навідується. От і недавно обіцяв заїхати на авто. Живуть вони в містечку під Кельном. Старший онук Максим відслужив альтернативну службу в німецькій армії.

Ми пригадуємо інших ільницьких футболістів. Зокрема, Івана Гецка, який був зіркою в багатьох командах. І в «Чорноморці», з яким здобув кубок СРСР, і в ізраїльському «Маккабі», де виборов чемпіонство й кубок країни, і в львівських «Карпатах», і в «Дніпрі», і в харківському «Металісті». Іван Гецко на відміну від старшого Віктора Пасулька встиг пограти як за збірну СРСР, так і вже незалежної України. До того ж, став автором першого голу української збірної.

Іван Гецко був природженим нападником. Забивав легко і багато. Двічі ставав срібним бомбардиром чемпіонату України, поступаючись в один-два м’ячі Шевченку. Встановив кілька рекордів: автор першого гет-трику нашого чемпіонату, єдиний футболіст, який двічі забив по чотири голи.

На жаль, після травм в автокатастрофі довелося попрощатися з кар’єрою футболіста. Нині Іван Гецко – один із тренерів «Чорноморця». До слова, його брат Сергій теж достойно грав в ужгородському «Закарпатті».

Але й на цьому футбольні скарби одного села не вичерпуються. Бо в Ільниці народився і виріс багаторічний капітан «Говерли», а згодом «Закарпаття», улюбленець ужгородської публіки Михайло Ловска, який був справжнім естетом на футбольному полі. У 27 років його запросили на оглядини в київське «Динамо», але вік уже був не той. Тож Михайло вирішив за краще виходити на поле у формі улюбленого «Закарпаття», ніж чекати щастя на довгій лаві запасних знаменитого клубу.

Нині в Ільниці працює єдиний на все Закарпаття футбольний ліцей. Талановиті хлопці з цілого району займаються у кількох класах під керівництвом колишніх майстрів шкіряного м’яча, продовжуючи справу своїх уславлених земляків.

На прощання ми п’ємо чарку сливовиці з батьками Віктора Пасулька -- за їхнього сина в Німеччині, за молоду ільницьку зміну і за цю дивовижну гру, яка об’єднує мільйони людей у цілому світі.

Олександр Гаврош, Ужгород-Ільниця