Польська молодь хоче вчитися в українських уні­верситетах

Дедалі більше поляків обирає навчання в українських уні­верситетах. Хоча в державних польських ВНЗ денна форма навчання - безкоштовна, однак на престижні спеціальності дуже важко вступити.

Далеко не завжди є можливість скористатися платною альтернативою у вигляді приватних інститутів, а, зрештою, таке навчання - вкрай дороге. Відтак багатьом полякам залишається одне - їхати за кордон, зокрема в Україну.

Експорт освітніх послуг міг би стати сильною галуззю за­хідноукраїнської економіки, що особливо важливо в період глобальної кризи. Все для цього нібито є: цінова привабли­вість, компетентні кадри, можливість організації польсько- та англомовного навчання, а також неповторна атмосфера самого Львова, Івано-Франківська чи Луцька. Однак ніхто не поспішає розробляти комплексну маркетингову стратегію широкого залучення в україн­ські університети студентів з Польщі та інших країн. Замість того, деякі ВНЗ проводять "дикий" прийом якомога більшої кількості іноземців, орієнтуючись лише на здирання з них грошей, також за корупційними схемами. Вони намагаються привабити поляків не так високою якістю навчання, як нижчими вимогами й можливістю обійти офіційні правила. Такий підхід аж ніяк не можна назвати далекосяжним, і він більше нагадує стандарти третього світу, ніж розвиненого європейського міста з високим науковим потенціалом.
Мода на Україну

Ще до 2004 року в Україні навчалися фактично лише ті поляки, які не змогли вступити в польські виші. До 2004-го українські медичні університети приймали майже всіх охочих з Польщі, а вступна співбесіда була лише формальністю (достатньо подивитися, наскільки мало кандидатів не проходило цього "іспиту" - таких нещасливчиків майже не було). Незнання української мови також не було перешкодою для прийому - новий студент мав її вивчити вже на місці під час першого курсу, а спочатку було достатньо її просто розуміти.

Тим часом після Помаранчевої революції ситуація радикально змінилася. Зокрема, кількість поляків, охочих вивчати медицину у Львові, зросла більш як утричі. Однак ті, хто подав заяву на вступ, - це маленька група, порівняно з тими, хто хотів сюди приїхати, однак відмовився від задуму через відсутність комплексної інформації про навчання в Україні.

Зацікавлення освітою у Львові чи Києві можна спостерігати передусім на польсь­комовних інтернет-форумах. Молоді люди запитують там, чи хтось знає що-небудь про таку можливість, бо жодної офіційної інформації польсь­кою мовою вони не можуть знайти (зокрема, на польському форумі любителів біології - forum.biolog.pl є розділ, присвячений цій темі). На жаль, як правило, ніхто їм не може нічого порадити, а те, що пишуть в Інтернеті, часто не має нічого спільного з правдою. Нерідко прохання щось порадити доходили різними способами до автора цих рядків і тоді доводилося пояснювати речі, про які повинні подбати самі університети.

Такі ситуації свідчать про високий попит на послуги українських ВНЗ за кордоном та про повну відсутність профе­сійної промоції з боку самих зацікавлених університетів.

Цим можуть скористатись далеко не всі українські університети, які пропонують популярні спеціальності (медицину, архітектуру тощо). Безперечним лідером є Львів - понад половину поляків, котрі думають про освіту в Україні, хотіли б потрапити саме сюди. Львів не треба рекламувати жодному полякові, бо всі знають, що це чудове місто, ба більше - ідеа­лізують його і лише на місці дещо знеохочуються його побутовими недоліками (наприклад, клопотами з водопостачанням). На користь Львова працює також те, що більшість потенційних студентів нічого не знають про інші західноукраїнські міста, а Київ є занадто далеко й важче в ньому порозумітися (менший відсоток людей говорить зрозумілою полякам українською мовою і не розуміють польсь­кої).

Проте інші міста Західної України також мають шанс привабити поляків, використовуючи слабкі ланки Львова. Більшість польських студентів з Тернополя та Івано-Франківська зізнаються, що вони нізащо не помінялися б на навчання у Львові чи Києві. У менших академічних осередках Західної України не трапляються випадки неприємного ставлення до польських студентів, що інколи буває у Львові. Тим паче, що кожен іноземний студент у Тернополі чи Луцьку є для університету дуже цінний. А у Львові один студент не робить великої різниці.
А може, активніше рек­ламувати
послуги ВНЗ?

В Україні могли б навчатися набагато більше поляків, якщо б їм простими словами, без натяків розтлумачити все, як воно є. Цікаво, чому веб-сторінки західноукраїнських медичних ВНЗ позбавлені польськомовної версії тексту, яка описує засади прийому іноземців? Чому ті правила написані в такому відомчому стилі, що зрозуміти їх може лише чиновник або правник? Гаразд, можна й треба публікувати відповідні уривки офі­ційних документів, але, крім того, ще має бути текст, написаний по-людськи. Польського абітурієнта не цікавлять нюанси прийому чорнобильців, осіб без громадянства та по­літичних біженців, а також посилання на правові акти України, а саме таку інформацію їм подають у рубриці "для іноземців". Відомо, що це не найкраща маркетингова стратегія.

Створення польськомовної версії веб-сторінки коштувало б університетові до смішного маленькі гроші. Адже для надання достатньої, стислої інформації польською мовою про університет, місто та умови навчання й прийому не треба великого проекту. Одна ли­ше польськомовна сторінка, якщо її відповідно позиціонувати в Інтернеті, може привабити в Україну кількадесят студентів. Кожен з них залишить тут 2000 доларів щорічно оплати за навчання, та ще 1500 грн щомісяця витратить на утримання та розваги. Яка ж тоді важлива причина стримує керівництво деканатів іноземних студентів від створення поль­сь­кої версії інформації про прийом іноземців, серед яких більшість - це поляки?

Звісно, непогано було б вжи­ти й більш активних маркетинговихі заходів. Йдеться про дос­лідження ринку з метою вивчення чинників, які привабили б в Україну більше іноземців із-за західного кордону (не лише з Польщі). Бажаною була б присутність деяких українських ВНЗ на освітянських виставках у Польщі. Неважко знайти в кожному західноукраїнському університеті дві-три комунікативні особи, котрі добре володіють польсь­кою та особисто заохотять польських абітурієнтів приїхати до Львова чи Тернополя, дадуть відповіді на всі запитання. У крайньому випадку таку промоцію можна доручити приватним фірмам.

Подібних дій можна проводити й більше, й вони неодмінно принесли б бажаний результат. Однак те, що керівництво університетів їх не проводить, ще можна зрозуміти: вони коштують (хоча достатньо за їх допомогою привабити бодай одного студента, й все діло окупиться).

А відсутність поль­ської, чеської, словацької та болгарської мовних версій веб-сторінок жодного раціонального тлумачення немає. В Ужгороді це розуміють і подають таку інформацію багатьма мовами (навіть китайською), однак у Львові, Тернополі, Івано-Франківську та Луцьку - не зовсім.