На Закарпатті у моді національне вбрання – гуня, кожух та кептар (фоторепортаж)

Найкращі на Міжгірщині гуні та кожухи -- з Річки, яка прославилася своїми майстринями. Селяни й досі тримають овець, у кожній хаті тут тчуть вовняну джергу. А сільські сторожили не зраджують екологічно чистій національній одежині.

“Американське пончо -- шмат тканини з діркою для голові, а горянська гуня – такий собі гібрид піджака і ліжника, накидка на плечі, а спереду -- шнурки-зав’язки, -- сміється Ганна Гичка й запрошує до хати. -- У сім’ї нас було одинадцятеро дітей, усі жінки в родині -- вправні рукодільниці”.

У кімнатах пахне свіжою сосною. На підлозі – овечі шкури, на кріслах -- вовняні покривала, на вішаках бачу білосніжні жіночі кожухи, чорні та коричневі чоловічі тулупи та камізельки. У кухні -- дерев’яний верстат, за яким працює племінниця ґаздині Ганна Бігарі. Чолник бігає по ничильницях, рядок за рядком народжується вовняне полотно, з якого шиють гуні, а оздоблюють їх китицями та обшивають кольоровими нитками.

“Використовують лише білу вовну, яку вимочують у гарячій воді, миють висушують на сонці, чешуть спеціальним гребенем щоб вовна легко скручувалася в нитку. Тчуть джергу на дерев’яному верстаті -- кроснах, -- розповідає майстриня. – Готову джергу кидають у валило -- величезну дерев'яну діжу, звужену донизу, в яку з жолоба падає потік гірської води. Там вона крутиться не менше семи годин, стає, щільною і пухнастою”.

З вовняного полотна роблять й чугані – великі платки на плечі. Нині окрім білого та чорного кольору їх фарбують у модні – рожевий, синій, бузковий та фіолетовий кольори і носять як пончо. У пухнастій гуні, яка личить навіть вибагливій модниці, зручно і тепло. Вовна трішки колеться, бо не лише зігріває, має й лікувальні властивості.

“Готуючись до зими українці споконвіку ткали гуні та шили кожухи, а в нас кажуть вівчар без гуні – не вівчар! – приєднується до розмови Іван Гичка. -- Вона від холоду зігріє, а у дощ – за плащ зійде, бо з щільного ворсистого полотна вода стікає на землю”.

Майстриня веде до кімнати. На великому дерев’яному столі розкладені білі та чорні овечі шкури, поруч – паперові лекала.
“Серед довгих нині модні два фасони -- простий ко¬жух та тулубастий, -- показує нові моделі. -- останній – вишуканий, та його легше шити, бо модель без стану та бганок (складок), з великим відкладним коміром. Селянський -- складні¬ший за кроєм: вшитий стан, ззаду склади, оздоблюється кольоро¬вими шнурками. А молодь віддає перевагу коротким кожушанкам. Кінці рука¬вів, поли та низ -- не підгортають, як раніше, їх обшивають смужкою на кшталт венгерки”.
На кріслах розкладені вовняні безрукавки.

“Це камізеля – жилет із застібкою по боках, -- пояснює, -- а із розрізом спереду -- гуцульський кептар. А коротенькі безрукавки зшиті зі шкур – наймодніші серед молоді. Вишукані модниці замовляють довгі – цурканки”.

Закарпатські гуні та кожушки розкуповують не лише туристи, місцеві майстрині їх фарбують і продають як модні пончо та дублянки.

„За довгу пухнасту гуню просять сімсот гривень, коротка та чуганя-- коштує п’ятсот, -- каже пані Ганна. – А за файний кожух й три тисячі не шкода віддати. Куфайка – втричі дешевша. Та найбільш замовляють в нас кептарі та камізельки з вовни та овчини”.