Закарпатка Ганна Звонар: "Я пішла у міліцію, бо вірила у справедливість..."

Міліція - слово жіночого роду. Проте служба в органах внутрішніх справ аж ніяк не для тендітних жіночих плечей, позаяк пов’язана вона зі щоденним ризиком для життя та здоров’я, спілкуванням з далеко не кращими соціальними прошарками.

Тим не менше, нелегку службу в “органах” разом із дужими чоловіками несуть і представниці чарівної статі. Напередодні свята 8 Березня ми завітали в гості до Ганни ЗВОНАР - підполковника міліції, старшого слідчого Мукачівського райвідділу ГУМВС.
- Ганно Юріївно! Яким був ваш шлях у міліцію?
- Народилася я в селі Підгірне Іршавського району в багатодітній сім’ї. Було нас четверо дітей. Мати все життя пропрацювала в колгоспі ланковою. Батько заробляв на сезонних роботах. Ми, діти, змалечку допомагали матері в полі.
Закінчила я на “відмінно” середню школу у Чорному Потіку, бо в рідному селі була лише восьмирічка. Після школи вступила в Ужгородський університет, але не закінчила...
Так склалося, що я все життя хотіла працювати в міліції. Навіть у творі на тему: “Ким хочу бути” про це написала. (Сміється).
- А чого б це?! Чоловіки кажуть, що їх приваблювала в міліції “кіношна” романтика. Ви теж на це купилися?..
- Я знаю... Просто так собі думала, що мусить панувати справедливість, а міліція саме те місце, де сам Бог їй велів бути...
Провчившись півроку в університеті, я залишила навчання й пішла працювати на Іршавський завод РЕМ. А через шість років вступила в Халтурінський (Кіровська область, Росія) юридичний технікум, який закінчила на “червоний” диплом. Була можливість влаштуватися на роботу в Росії, проте я повернулася додому. Тут познайомилася з хорошою людиною, котра допомогла мені влаштуватися в міліцію. Бо тоді так просто на службу не брали.
Першим місцем роботи у правоохоронних органах була дитяча кімната. Далі півроку працювала в дізнанні, пізніше виконувала обов’язки слідчого. Робота ця мені не лише припала до душі, а й вдавалася, вже у перший рік я закінчила розслідувати 38 кримінальних справ.
У 1995 році вступила в Київську юридичну академію, котру закінчила з відзнакою. З того часу вже 14 років працюю в слідстві, а загалом у міліції я вже близько 16 літ.
- У райвідділі ви, мабуть, найдосвідченіший слідчий?
-Так. Ще був Віктор Івашкович, але він пішов у грудні на пенсію.
- Ви згадали про справедливість. Не розчарувалися, прослуживши стільки років? Є та справедливість в міліції?
- (Зітхає). У деякій мірі я розчарована, але, гадаю, що робота слідчого полягає не в тому, аби наказати людину. Звісно, злочинець повинен бути покараний. Правда, ми, працівники міліції, маємо зробити все, аби людина зрозуміла, у чому неправильність її поведінки, й не чинила більше лихого.
- А що робити, коли один раз не накажеш, другий, а людина не розуміє і далі за своє? Як мовиться, горбатого могила виправить...
-- Тут багато чого залежить від умов проживання того чи іншого громадянина, від його матеріального забезпечення. Комусь краще в тюрмі, ніж на волі. Там його і нагодують, і одягнуть. А вдома нема, де жити, бо родичі забрали житло, доки сидів у тюрмі. Куди подітися людині?

ЯК ДИРЕКТОР ШАХТИ ЛЕВА УКРАВ...

-- Які цікаві справи доводилося вам розслідувати за ці чотирнадцять років?
-- Моя перша кримінальна справа була в 1995 році. Тоді ще в Кримінальному кодексі містилася вісімдесят шоста стаття “прім”…
-- Знаменита “підрозстрільна” стаття, яка стосувалася розкрадань соціалістичної власності в особливо великих розмірах...
-- Саме так. За нею мені довелося притягувати до відповідальності директора шахти з Луганська. Цей чоловік відпочивав у нашому санаторії “Карпати” й викрав знаменитого червоного лева --виготовлену з червоного дерева скульптуру. Її вартість була оцінена 1200 доларами США -- на ті часи величезні гроші. Той шахтар виявився колекціонером, от і «потягнув» лева... Зайшов у замок, украв скульптуру, заховав у сумку й закопав у лісі. Його викрили, й засудили на шість років позбавлення волі.
Запам’яталася мені й цікава справа щодо сімейного скандалу. Співмешканець жорстоко побив жінку. Три дні вона пролежала на дачі й померла в муках. За цей злочин домашній тиран дістав сім років ув’язнення. А в Чинадійові брат зарізав брата…
Були справи стосовно кредитів, автопригод, хуліганських випадків. Ось, наприклад, щодо вже згаданого Чинадійові. Тут є неповнолітні, котрі притягаються до відповідальності вже втретє. Раніше справи щодо них ми були змушені закривати, бо ще не досягли відповідного віку для кримінальної відповідальності. А тепер вони вже досягли 15 років, і нарешті “підуть”. Малолітки напилися, відзначаючи день народження товариша, й вирішили «завітати» до сусідки. Незаконно проникнули в житло, виламали двері, перевернули все догори дном...
-- Не шкода “садити” дітей?
-- Шкода, але є Закон. З батьками неодноразово проводилися профілактичні бесіди, мовляв: робіть щось з дітьми, бо їм «світить» тюрма! Але ті лише руками розводили: у нас немає грошей, мусимо заробляти, а на виховання дітей часу не вистачає...
З неповнолітніми нині справжня біда. От недавно в селі Медведівці сталася крадіжка: з будинку культури хтось поцупив два підсилювачі звуку вартістю понад шість тисяч гривень. У поле зору міліції потрапили кілька місцевих парубків. Проте були певні щодо їхньої причетності до скоєння злочину, оскільки всі -- з порядних сімей. Відпустили ми тих хлопців, а далі з’ясувалося: це саме їхня робота...
У селах Визниця, Зняцево, Ракошино є чимало хуліганів, які вже повторно притягаються до криміналу. Вип’ють і роблять біду. Такі собі сільські дебошири.
Останнім часом побільшало випадків шахрайства, особливо пов’язаних з кредитами. Так, завідуюча сільського відділення банку у змові з посадовцем, котрий видавав кредити, оформляла великі суми на підставних людей. Ця справа ще в суді.

КОМУ ТЮРМА, А КОМУ -- МАТИ РІДНА...

-- Ви обмовилися про тих, для кого “тюрма -- мати рідна”. Тепер на Мукачівщині було кілька крадіжок, де фігурують “зеки” з солідним тюремним “стажем”. Це ваші “клієнти”?
-- Є у нас такий собі 62-річний Володимир, який півжиття провів у тюрмі. Якось під час допиту він вискочив з другого поверху райвідділу... Доки тинявся по тюрмах, брат забрав усе його майно і відрікся від нього. Тепер Володимир каже: йти мені нікуди, лише в тюрму... Ще один, Золтан, відсидів за гратами 32 роки. Володимир нині проходить у справі щодо збуту наркотиків, а Золтан -- за крадіжки.
Розслідували цікаву справу стосовно шахраїв. Раніше судимий (теж за шахрайство) Руслан з Хустщини їздив по селах і обіцяв людям виготовити пластикові вікна. Ледь не весь Мукачівський район об’їхав. Та, зрештою, і в сусідніх «наслідив». Брав з людей по 4-5 тисяч гривень і зникав. Тепер аферист заарештований, справа стосовно його злодіянь перебуває в суді.

“У МЕНЕ В ЖИТТІ БУЛИ ХОРОШІ ВЧИТЕЛІ”

-- Пані Ганно! Чи не важко жінці працювати слідчим? Це ж треба на місця пригоди виїжджати, допитувати підозрюваних, в камери до них ходити. Чи бували випадки, що погрожували вам “зеки”?
-- Я вже звикла, бо ще того, старого, гарту. До того ж, мала в житті хороших вчителів. Першим моїм начальником у слідстві був Володимир Федурця, далі Віктор Івашкович. Від них я довідалася, як працювати, як з людьми поводитися. Володимир Петрович усе казав мені: “Хочу з тебе чоловіка зробити”. А я відповідала: “Але ж жона, а не чоловік...” (Сміється). Він ще зауважував: “Роби спершу ти на авторитет, а далі авторитет працюватиме на тебе”.
Нині робота в слідстві важча, ніж раніше. Тепер уже й суди на нас не так дивляться, і в матеріальному плані стало скрутніше -- треба за свої гроші все купувати для роботи. Але куди подінешся?
Щодо погроз, то Бог милував. Я ніколи ні з ким не мала конфліктів, навіть із злочинцями. Пригадую цікавий випадок. Події відбувалися у середині дев’яностих. Був у нас один ром, за плечима якого -- близько восьми “ходок”. І дуже мене просив пустити його на підписку. Я пошкодувала, випустила, а той взяв і втік. А на волі знову щось украв! Через кілька місяців його взяли. Мені, звісно, дісталося. А далі той ром написав заяву на ім’я начальника СІЗО, в якій просив його справу знову мені передати. Навіть листи писав. Проте я вже була невблаганна: “Ні, Сашко, -- кажу, -- не випущу тебе...” Бувало, “зеки” мені на 8 Березня з тюрми листівки відправляли...

-- Який найбільший “строк” давали засудженим за справами, які ви розслідували?

-- 11,5 років за викрадення автомобіля. Був у нас такий Головко, який мав хобі – цупити чужі машини! На Ловачці напав на таксиста, хотів його задушити, але чоловік, на щастя, вижив. Не знаю, чи живий ще той Головко, бо вже тоді мав відкриту форму туберкульозу.
-- Чи багато у вашому колективі жінок? Як святкуєте 8 Березня?
-- Крім мене, є ще дві жінки-слідчі -- Наталія Фонтош та Анжеліка Пацкан, і Стелла Потьомкіна в дізнанні. У нас в слідстві тепер половина чоловіків і половина жінок. Як святкуємо? Начальник поздоровить, премію дасть -- буде на пачку паперу...(Сміється). Хлопці нас вітають 8 Березням, ми їх 23-го лютого. Правда, нерідко у цей день доводиться йти на роботу, коли треба проводити якісь слідчі дії. І у вихідні іноді працюємо. Так було, зокрема, на сам Новий рік-2009, коли я чергувала з 31-го на 1-ше, і в Страбичові племінник з приятелем забив насмерть свого дядька. Тож Новий рік я зустріла на роботі, бо треба було арештовувати, допитувати затриманих.

“НАЙБІЛЬШЕ ЛЮБЛЮ КВІТИ ТА ІГРАШКИ”

-- Які оригінальні подарунки вам дарували на жіноче свято?
-- У мене оригінальне хобі -- я колекціоную іграшки. Колеги знають про це, і дарують мені їх. Маю вже близько 2000 різноманітних іграшок -- уся квартира ними заставлена! Це і ляльки, і м’які звірятка, навіть “зеки”, буває, дарують мені щось зроблене своїми руками...
Школяркою я мала інше хобі -- колекціонувати фотокартки кіноакторів. У ті часи існувала “Книга--поштою”, я писала і мені присилали пакунок з Москви. З тильного боку фотографій містилася інформація, в яких фільмах знімалися ці актори. Коштувало таке задоволення немало, як на ті часи – дев’ять карбованців за один набор.. Не маючи своїх грошей, я все просила маму: “Мамко, піду з тобою в колгосп, лиш дай мені тих дев’ять карбованців…» І досі зберігаю понад 20 великих альбомів з тими світлинами. Люблю також квіти. Уся квартира заставлена ними. Квіти, звісно, потребують неабиякого догляду.
-- Які у вас побажання з нагоди жіночого свято?
-- Я хочу, аби всі жінки в міліції хоча б цього дня відчули себе жінками! Забули про роботу, згадали про себе, свої сім’ї. По-справжньому відпочили. А головне -- аби всі були здоровими. Здоров’я й терпіння в нашій роботі конче потрібні. Зі святом усіх нас!

Володимир ПАВЛЮХ, ВЗГ ГУМВС України в Закарпатській області
Закарпатець Петро Бронтерюк у міліції 60 років