Спогади про Помаранчевий Майдан...

Цими днями у двох колишніх союзних республіках проходять масштабні акції протесту. Масово мітингують в Молдові, знову зібрались багатотисячні акції в Грузії. Різні причини в різних країнах виводять людей на вулиці, однак процеси у цих державах в чомусь подібні до нашої. І можливо, до виступів близькі й українці в цей нелегкий для країни час?

Метою даного матеріалу є не відповідь на це запитання. Хочеться лише нагадати як це було… Поглянути на те, що відбулося в нашій державі на зламі 2004-2005 років очима простого українця – учасника Майдану.
Сергій не надто горів бажанням згадувати ті події. І навіть просив не вказувати прізвище, з огляду на численні спекуляції, що останнім часом все частіше лунають з екранів телевізорів. Але мені таки вдалося переконати його поділитись своїми враженнями та спогадами: як він колись опинився в епіцентрі Помаранчевої революції.

Почнемо з самого початку

– У період Помаранчевої революції я навчався і жив у містечку Золотоноша під Черкасами (за 100 кілометрів від Києва). Одразу після виборів ми з Ужгорода їхали на навчання. Дуже запам’яталось те, що у Львові у поїзд підсіли студенти – цілий вагон. Їхали вони організовано, бо серед них були старші люди. Одразу було зрозуміло, що студенти прямують на якусь акцію. Вони мали з собою прапори, відчувалось, що це люди політично свідомі, говорили на щирій українській мові. З потяга ми вийшли разом, але вони пішли в одному напрямку, а ми – в іншому. Києвом ми довго не ходили, відразу сіли в автобус до Золотоноші. Але вже через декілька годин почали телефонувати наші товариші з навчання, яких мала приїхати ціла група. Вони запевняли нас, що не можуть виїхати зі столиці, бо місто повністю заблоковане. Казали, – Київ перекритий. Як це перекритий? Запитую. – «Тут після обіду щось почалось, кажуть, може бути війна. Взагалі нічого не зрозуміло, місто повне людей, почався якийсь масовий рух, роздають помаранчеві шарфики та бандани «Пора» чорного кольору». Тоді майже всіх студентів звільнили з пар, Київ просто гудів, як розбурханий вулик. Декілька перших днів місто було в такій напрузі, що ніхто не знав, чим це все скінчиться. Навіть «зверху».
Коли ми приїхали в Золотоношу, одразу ввімкнули телевізор, а там – нічого. Щоправда, показував тільки телеканал 1+1, та ще зо два. Всюди передавали вітання Віктора Януковича з обранням його на посаду Президента України. Пам’ятаю, ще були якісь події у світі. Там десь щось сталося… а про Київ – нічого. Наступного дня так само. У нас було радіо, там почали пускати в ефір 5 канал, і ми почали слухати.
Друзі, щоб вибратись з Києва, пішки вийшли по Харківському шосе за місто, і вже там сіли на маршрутку. Прямих рейсів не було: в Київ не пускали, і з нього не випускали. Скоріше за все тому, що непотрібно було сценарію кровопролиття. То вже потім, коли місто розблокували, Янукович відразу масово почав привозити автобуси, повні шахтарів, на свої акції (наприклад, біля вокзалу). А через декілька днів ті ж автобуси відвозили їх назад. На Майдані їх не було.

Символ, осередок – та сама революція

– Якою була атмосфера на Майдані?
– Я був на Майдані в один з перших днів. Ми зібрались з одногрупниками і поїхали в Київ. На мій погляд, це, все таки, було організовано. Принаймні центр, де розташувалось наметкове містечко. Воно було огороджено, так би мовити: тільки для своїх. На мій погляд, то був символ і осередок революції. А все інше – сама революція. Як казав професор Преображенський – «розруха не в сортирах, разруха в головах». Так і революція – вона була не в наметковому містечку, вона була в серцях тих людей, що заповнили весь Майдан, Хрещатик і прилеглі вулиці. Люди тулились одне до одного і пройти там було неможливо. Сотні тисяч, і навіть більше, стільки людей, що порахувати було неможливо. Увечері на майдані безкоштовно роздавали свічки, щоб всі запалили. І це виглядало дуже гарно й видовищно.
Коли ми приїхали до Києва вдруге, пройшов тиждень революції. На той час розблокували телебачення, шарфиків безкоштовно вже ніхто не роздавав. Натомість, дуже енергійно пішов бізнес – хочеш шарфик, будь-ласка, тільки заплати. Цілі машини помаранчевих шарфиків, хустинок, прапорів і т.д. завозили на Майдан для продажу. Люди розбирали, бо сам розумієш, як то бути на Майдані в ті дні і не придбати щось помаранчеве: шарфика на згадку чи прапора, щоб ним помахати. Єдине, що роздавали безкоштовно – це студенти біля метро розповсюджували прості помаранчеві стрічки.
– Чи зустрічали на Майдані когось із знайомих?
Ні, але зустріли сім’ю з Ужгорода. Ми їх упізнали по прапору з написом «Ужгород». Підійшли до них відразу, виявилось – хороші люди. Взагалі, в ті дні, якщо зустрів когось із Ужгорода чи із Закарпаття – це було таке братство, що словами не передати. «Вам є де заночувати, хлопці? Якщо нема, ми вам організуємо», і в такому дусі. Були студенти з біологічного факультету УжНУ, але ми до них так і не пробились через натовп.

Події тих днів могли прийняти будь-який поворот

– Чи були які-небудь провокації?
– Одного дня нам зателефонували і повідомили, що планується масована провокація з боку «Братків-гастролерів». Говорили про напад на склад з помаранчевими атрибутами (шарфики і т.п.). Але, напевно, втрутилися правоохоронці, бо минулося…
Наші друзі були на майдані з першого дня, і по телефону тримали нас в курсі подій. Про скандал навколо російського ОМОНУ казали, що все могло закінчитись і кровопролиттям. Але потім людей організували «польові командири», щоб все пройшло мирно. Внесли певний позитив «мир, дружба, труд, май», квіти почали роздавати, в щити спецназівців заплітати.
Це добре, що Ющенко, Тимошенко та інші, хто говорив зі сцени, намагалися заспокоювати натовп. І хоч я знаю, що все це була «показуха», але ж події в ті дні могли прийняти будь-який поворот, і це добре, що вони цього не допустили. Хоч, я припускаю: відповідні накази з боку тодішньої влади могли бути, однак самі міліціонери відмовились їх виконувати. Інформація тоді лунала дуже різна, ходили чутки, та й, здається, у новинах говорили, про якесь вбивство. Однак точно сказати не можу, бо розрізняти правду в ті дні було майже неможливо. Точно впевнений: було досить сильне напруження, адреналіну нахапався вдосталь. Хто знає, як би подіяла на натовп якась значна провокація.
– А щодо вандалізму?
– Вандалізму не було взагалі – не громили магазинів, не громили Хрещатик, не порушували навіть елементарні правила громадського спокою. Ти можеш уявити 200-300 тисяч чоловік у центрі Києва? Бери й винось вітрину з найближчого магазину. Хоч там і була міліція, але що б вони зробили з таким натовпом? І нічого подібного, всі свідомо зберігали порядок. Там, де в Києві знаходиться Головпошта, стоять білі колони, які в ті дні були повністю до верху розписані маркерами (імена, дати, висловлювання і т.д.). Але це був не вандалізм – це був революційний дух.

«Ну і жріть своє вугілля, а я буду їсти свій хліб»

– Яка ситуація була у вас на навчанні?
– У перші дні не було нічого зрозуміло. Спочатку ми почали відпрошуватись від викладачів, щоб з’їздити в Черкаси, бо в Золотоноші банкоматів не було, і, звичайно, в Київ на Майдан. Ходили чутки, що через декілька днів гривня обвалиться, і всі чекали інфляції, а потім громадянської війни. Тим часом гривня падала. Викладачі відпускали нас, бо бачили, наскільки напруженою й непрогнозованою є ситуація.
У гуртожитку жили і навчалися разом з нами (за спеціальністю: машиністи спеціалізованого залізничного транспорту, авт.) люди зі всієї України. Однак більшість з них були зі сходу, півдня та центру країни (Донецьк, Луганськ, Дніпропетровськ, Кривий Ріг). Спочатку ніхто з них на події не реагував, але після з’їзду в Сєвєродонецьку, де проголосили від’єднання Донбасу від України, почалось. Часто сперечалися на парах, увечері в гуртожитку деякі люди напивались і ходили кричали: «Ми будемо від вас від’єднуватися». Але ті, хто кричав найбільше, – три класи освіти не більше. І це реально: там ні писати, ні читати ніхто не знав. «Что вы производите, вот что вы там у себя производите, у нас шесть домн, а у тебя что? Мы вас кормим, мы вам сталь льем, мы вам уголь даем. А у вас ничего, вы живете за наш счет. У вас нет производства, все производство у нас. Откуда вы берете деньги, откуда вы берете еду?». Там у мене був друг, який в 1995-96 роках служив у десантних військах, але добродушний, його вивести з себе дуже важко. Такий собі український хлібороб з Житомира. Так от він якось не витримав, взяв одного з них за шкірку, підняв, притулив до стіни й заволав на повну горлянку: «Ну й жріть своє вугілля, а я буду їсти свій хліб. Відсоєдіняйтеся». Після того, принаймні біля нього, цю тему більше ніхто не піднімав. Старші люди з нашої групи, коли ті збирались на свої п’янки, реагували приблизно так: «Во блин, уже собрались, уже отсоединяются».
– Чи доходило до бійок?
– Можливо через те, що у нас була одна спеціальність, до бійок ніколи не доходило. Але словесні баталії були, особливо, коли дехто напивався і ходив по гуртожитку «відсоєдінявся». Просто ми вже всі знали одне одного до тих подій. От якби ми тільки поселились, і тоді би почався Майдан, можливо, все було б інакше. А так всі всіх знали, вже дружили. Тому до відвертих бійок не доходило, однак політичні дискусії були дуже серйозні.

Було відчуття того, що ти повинен це зробити

– Як ти зараз, через роки, оцінюєш Майдан?
– Люди, які там стояли, прийшли самі. Наприклад, та сім’я з Ужгороду. Або ще ми познайомились з одним чоловіком із Черкас. Він стояв тижнями на Майдані, а потім, коли стало зрозуміло, що будуть перевибори, поїхав за своєю дружиною та дітьми. Згодом відвіз їх додому, а сам повернувся на Майдан. І таких, як він, там були тисячі. Було відчуття того, що ти повинен це зробити. Не тому, що це модно. Бо в ті дні це було дійсно модно. На Майдані збирались цілі «тусовки» учнів та студентів, для яких це було «прикольно». Однак для людей, які дійсно розуміли, що відбувається, це було щось подібне до того, коли в 1991 році українці взялися за руки і утворили живий ланцюг від Києва до Львова. Люди, що стояли на Майдані, робили це просто за ідею, чи за себе і своїх близьких, або за краще життя. Це потрібно було бачити, це потрібно було відчувати. Зараз дуже часто з екранів телевізорів і у пресі лунають спекуляції ніби всім платили і взагалі не було ніякої революції. Повір, все було… Можливо, й платили тим, хто був у палатковому містечку, можливо, заплатили й тим, хто з трибуни кричав, і «польовим командирам». А всі інші просто стояли, бо хотіли змін на краще. Було відчуття братства, такого єднання, немов розряд току, який пронизував тебе з ніг до голови. Ти заходив у той натовп, і… було бажання віддати останню куртку. Люди ділились їжею, теплими речами, пропонували чай, хто що мав. Я такого ні до, ні після Майдану більше ніколи не бачив і не відчував. Майдан викликав сильні емоції, дуже сильні… Навіть ті, хто ніколи не був політично свідомим, потрапивши туди, пройнявся ідеєю української державності. І ще виникав такий образ: боротьба зі злом. Кучма – це зло, а от ми – за праве діло, і скинемо їх, побудуємо правильне, краще і світле майбутнє.
Була і надія на краще. Ось…ось закінчиться, і знову як 1991 році, ми думали, що через два роки побудуємо… ого-го-го, яка там Канада. Ми думали – ось, нарешті, бандитам тюрми, і все інше. Але… Перші півроку ще було цікаво слідкувати, як Ющенко збирав усіх силовиків та на горіхи їм роздавав, і тому подібне. Але, як бачимо, далі цирку це не пішло. Я думаю, потрібно ще хоча б 10 років, щоб народ знову дозрів до таких масштабних акцій.
Руслан ФАТУЛА, "Срібна Земля"