Шлях закарпатського композитора і диригента Михайла Керецмана починався ...на весіллях!

Михайло Керецман, знаний у Закарпатській області композитор, диригент, фольклорист і педагог, належить до тих людей, котрі фанатично віддані своїй справі. Музика переслідує його скрізь, і він може цілу ніч писати партитури, якщо прийшло натхнення.

Дехто вважає це дивацтвом, зате справжні поціновувачі й ті, хто з ним працював, знають: справді гарні й легкі для сприйняття мелодії можуть народжуватися тільки з великої любові до музики. Днями Михайло Михайлович святкував 70-літній ювілей, і ми скористалися цим приводом, аби розпитати заслуженого працівника культури України про його шлях до мистецтва та в ньому.

— Михайле Михайловичу, наскільки я знаю, ваш творчий шлях почався дуже рано…

— Так, і до цього фактично змусила матеріальна скрута. Сім’я у нас була багатодітна, жили в Перечині дуже бідно, отож мусив разом із батьком підробляти на весіллях, балах. Не скажу, що це давалося легко. Мав років 9, ще зовсім дитина, а доводилося з ранку до наступного ранку грати на великому акордеоні, котрий ледве міг утримати, та ще й співати в страшенній пилюці, що піднімалася з глиняної долівки від тупоту танцюючих. Руки опухали, спина нила, як тільки сонце хилилося за обрій, очі злипалися, а батько, щоб не засинав, час від часу штурхав мене ногою. Хоча насправді він гордився мною: аби я не чув, розповідав мамі, як гарно терцую — підспівую йому другим чи третім голосом. Так ми підробляли щотижня у четвер, суботу й неділю, коли не було посту. Коли ж він наставав, доводилося переходити на хліб і воду, ну ще картопля виручала, якщо була.

— Зате на весіллях, напевно, від’їдалися?

— Повоєнні весілля — це не те, що теперішні. Пригощання пропонували скромне, пили взагалі денатурат, тільки багатші мали винце чи слив’янку. Та й музикантів не частували приготованим для гостей, їм смажили ратоту (яєчню), ото й усе. Правда, з часом наші хлопці примудрилися потроху цупити зі столів усе, що траплялося під руку: вирізали дверці у задній стінці контрабаса, і скидали туди прихоплене. Інструмент всередині не завжди чистий, пил там збирався, та ще й страви перемішувалися одна з одною, злипалися в одну грудку, але для нас і це було щастям. Той контрабас після весілля несли гуртом — він же важкий, десь у тихому куточку сідали о 6—7-й ранку, вигортали весь його вміст і ділили. Поки старші перекурять та пляшку денатурату розіп’ють (від чого, до речі, потім усі посліпли чи повмирали), я ще й для мами якийсь шматочок у кишеню відкладу. Вона завжди чекала мене з весілля. Досі серце щемить, як згадаю.

Хоча з цим від’їданням, як ви кажете, були й трагікомічні випадки. Взагалі ми на гостинах, якщо тільки траплялася така можливість, набивали черево після вимушеного постування так, що аж зле ставало. Але один випадок перевершив усі. Запросили мене якось грати на весілля. Видавали заміж нашу молоду родичку за старого, проте багатого чоловіка. Тоді ж не дуже цікавилися почуттями дівчат, головне, аби наречений був матеріально забезпечений. От і цього разу свальбу гуляли пишну, як на той час, навіть справжній торт із білим легким кремом зі збитих білків спекли. Для мене то була нечувана розкіш, і я знав, що музикантів цим дивом кулінарного мистецтва не частуватимуть, то тільки для гостей. А скуштувати ж хочеться! Ну, думаю, трошки відщипну собі. І так потрошку-потрошку весь торт ум’яв на голодний шлунок. Як мені потім було погано! Треба грати, а я, вибачте, не встигав штани знімати. З тих пір на тістечка з кремами навіть дивитися не міг, наївся на все життя. І ще добре відбувся, бо в селі тоді кілька солдатів, що звечора з воєнної голодухи вкрали на пасіці вулик і з’їли мед разом із вощиною, на ранок так і не прокинулися.

— А хто навчив вас грати на акордеоні?

— Батько. З Німеччини, де працював на заводі “Хохнер”, привіз і той акордеон, і баян. Він сам умів грати на кількох інструментах, і як тільки повернувся після війни додому, взявся мене навчати, ще й до музичної школи в Ужгород записав. Але до музики я мав потяг і до того: зовсім малим, бувало, сиджу собі на дереві й співаю угорські пісні. Про що в них ішлося — поняття не мав, але знав їх безліч. Пізніше став сам складати тексти й мелодію, так би мовити, на замовлення, для старших дівчат. Хлопців тоді вдома залишилося мало, сільські красуні закохувалися в вояків, а ті через деякий час їхали далі. От про це я й писав — про розлуку, скороминучу любов. Співанки звучали і на кухні, і в полі, а мене як автора за це безкоштовно водили в кіно й купували єдині наявні цукерки — льодяники. Я носив їх додому, пригощав велику рідню, і всі залишалися задоволеними.

— Кажете, батько повернувся після війни. Він був на фронті?

— Ні, у вимушеній еміграції. Справа в тому, що він був хорошим зброярем, але на додачу займався ще й просвітницькою діяльністю, а угорській владі це не подобалося. 18 березня 1939 року 9-х активістів мали розстріляти, і один із них, мій батько, утік. Згодом він опинився в Самборі (тоді належав до Польщі), організував там разом із одним священиком інтернат для дітей, чиїх рідних розстріляли чи повісили, годував їх, навчав. Цей заклад існує й зараз, його стіни досі прикрашають батькові портрети. Однак за його втечу із Закарпаття тяжко поплатилася мати: замість утікача на розстріл взяли її. Вона тоді була вагітна мною, на 8-му місяці, та це не викликало співчуття у хортистів. Врятував мамку військовий священик (такі обов’язково входили до штату угорської армії), котрий сказав: ненароджена дитина ні в чому не винна, і заборонив розстрілювати вагітну. Замість цього її кинули до в’язниці, розташованої в школі с. Поташі під Перечином. Їй вибили зуби, і мені в утробі довелося скуштувати стусанів. Там і почалися пологи. Прийняла їх місцева бабка-повитуха, але немовля відразу відібрали й відправили додому, де були тільки восьмирічна сестричка і смертельно хворий дід із виразкою шлунка. Марічка якось годувала мене то кулешею, то молоком, доки через 10 днів не відпустили із в’язниці маму. На щастя, у неї відновилося вироблення молока, що вже наче й перегоріло, і потім я до 4-х років тягнувся до груді. Ішла війна, всі голодували, і це, фактично, була єдина можливість наїстися.

— Ви пам’ятаєте війну чи були занадто малим для цього?

— Пам’ятаю, аякже. Протягом усієї війни у нас у хаті стояли якісь війська — то мадярські, то італійські, то німецькі, то російські. За короткий час ми перепробували багато влад. Особливо чомусь врізалися у свідомість групи СС і їхні чоботи. Хоча не можу сказати, що вони дуже збиткувалися з населення: євреїв зібрали окремо в синагозі, інших не чіпали. А італійці навіть ділилися з нами засушеними хлібцями, котрі ми потім розмочували в теплій воді, і давали грудочки цукру. Справді страшно стало, коли наше село почали бомбити радянські літаки. З них скидали зв’язки гранат, які розліталися безліччю осколків, тому люди, звісно, ховалися хто куди міг. Я сам постраждав під час одного з нальотів, коли косарі кинулися врозтіч, покидавши абияк коси, а я, малий, і собі тікав, та й проштрикнув ногу наскрізь. Брати якось позамотували рану, а про те, що її треба дезінфікувати, зашивати, ніхто й не знав. У підсумку кінцівка почала синіти, почалося щось схоже на гангрену. Біль неймовірний, гарячка, до ніг наче важкезні гирі прив’язані. З того стану мене витягнула сільська повитуха, прикладаючи якісь листочки, проте чотири роки я взагалі не міг ходити — тільки з милицями, за які слугували прості грубі необтесані палиці. Від них у мене під пахвами натерлися величезні ґулі, але я, незважаючи на це, разом з усіма шкандибав у поле за село, щоб побачити перші російські літаки-кукурузники, які там приземлялися. Аж у 1946-му почав потроху обходитися без милиць, спирався тільки на паличку, і так у саморобному дерев’яному взутті — іншого просто не було — пішов до школи. Так що в моєму житті вистачає невеселих епізодів.

— Училися добре?

— До третього класу — на відмінно, але потім — препогано. Чесно кажучи, просто не мав коли вчитися: додому прийду — якусь роботу відразу загадають, крім того — весілля й бали. Не те що домашні завдання виконувати, виспатися ніколи. Вчителі через це, звісно, чіплялися, діти дражнили. Проте потім мене взяли акомпаніатором у Палац піонерів, став отримувати 170 карбованців, що на той час були вагомі гроші. Дома мене так заповажали! Адже з’явилася можливість і хліба купити, і круп. Зрештою, я сам хотів учитися, щоб не лише козам хвости заплітати, тому перевівся у вечірню школу і закінчив її у 1956 році. А якось, коли грав на весіллі, на мене звернув увагу Володимир Гошовський. Разом із тодішнім директором музучилища вони вирішили, що в мене талант, і забрали до Ужгорода. Вступити я вступив, але скоро училище покинув: банально не вистачало грошей, щоб їздити від Перечина до обласного центру. До речі, музику за основний фах вибрав собі не одразу, спершу хотів бути конструктором-зброярем, адже з батьком з дитинства займався ремонтом зброї і навіть майстрував хлопцям самопали. Вступив у військове училище на відповідну спеціальність, та мене перевели у військово-льотне технічне училище, що якось не лежало до душі. До того ж випадково мене підстрелив молодий односельчанин, і інтерес до зброї сам по собі згас. (Ворожка колись мені нагадала, що помру в 24 роки, але цей трафунок стався раніше). Тим часом за мною знову приїхав Гошовський і сказав, що не відчепиться, поки не здобуду музичну освіту. Я вже влаштувався на вузькоколійці, мав там бригаду, з якою в Києві зайняв перше місце, і мене мало не силоміць відправили до училища. Та й тоді не судилося. Побував зі студентським ешелоном на цілинних землях і аж за третім разом, у 1958-му, таки став серйозно вчитися в музучилищі ім. Д. Задьора, яке закінчив у 1962-му. Відразу мене порекомендували й до консерваторії. Вступив на оркестровий факультет, потім ще й на композицію ходив. А у Львові вже працював Володимир Гошовський, котрий опікувався мною до кінця навчання. Пригадую, навіть твір допоміг списати (сміється — авт.). Він не виносив бездарних людей, а мене любив за те, що писав музику, й постійно дивувався, як устигаю виконати все, що б не задали. А я ж сільський хлопець, до роботи звик, та й весіллями навчений ночами не спати. Удень де сяду, там дрімаю, і цього достатньо, а ночами писав.

— Не хотілося залишитися у Львові?

— Та я там фактично і не жив: стаціонарно не міг учитися, бо вдома мав роботу. До консерваторії періодично прилітав поштовим літаком. Кукурузники не любив, вони дуже трясуть, а так — дешево і сердито. По студентському квитку 6 карбованців туди й назад. При цьому композицією займався настільки серйозно, що державний іспит здавав уже зі своїми творами.

— Через ваші руки пройшло немало художніх колективів. Чи маєте улюблені?

— Я був причетним приблизно до 8—9 колективів, але найдорожчі моєму серцю три: “Закарпатські візерунки”, “Дзвіночки Карпат” і “Розмарія”. З першим дуже комфортно працювалося, бо, з одного боку, там зібралися люди, котрі, як і я, кохалися в народній творчості, а з другого, це був міліцейський ансамбль, і побутових проблем мені вирішувати не доводилося: куди б не поїхали, усюди забезпечували транспорт, дах над головою, харчування. Виступали з ними і в Москві, і в Австрії в Карінтії, і в Словаччині (причому і там, і там стали лауреатами), не кажучи вже про гастролі Україною й Закарпаттям. Другий колектив — то моя остання квіточка. На “Дзвіночках Карпат” я вирішив апробувати дитячий фольклор, бо мене завжди злило, що малеча співає якийсь дурацький дорослий репертуар. З ними ми двічі були в Києві, захищали честь краю. На жаль, про обидва ансамблі можемо говорити тільки в минулому часі, їх уже нема. Ну а третій — “Розмарія” при обласному Будинку народної творчості — мав, напевно, найбільші можливості, бо тут зібралися “відставні” артисти філармонії: Клара Лабик, Олена Поляк. Навколо них я гуртував музикантів, і цей ансамбль міг виконувати будь-що. Проте проблематичним тут було вирішення побутових моментів, тому з ними ми багато не їздили.

— Для вас творчість — це тяжка робота чи задоволення?

— І те, й інше. Все життя мелодії переслідували мене. Я йду і чую їх, пасую до них слова. Тепер тільки ляжу — мене навідують мавки-мелодії. І намагаюся зразу записувати їх, бо через годину забуду. Щоб нікому не заважати, тулюся з зошитом то в туалеті, то десь на ґанку. Буває, по кілька разів переробляю, бо відчуваю, що можна зробити краще. І так до безкінечності. Свої “Закарпатські картинки” вже 25 років вдосконалюю і аж тепер починаю бути задоволеним. Прагну, щоб мелодія передавала інтонації живого мовлення, щоб вона легко запам’ятовувалася і чіплялася в пам’яті. Аби людина, вийшовши з концертного залу, мимоволі наспівувала її. Мої пісні народжуються з життя, через них я висловлюю свої почуття. Є біографічні твори, переважно невеселі, є й фіглярські — не можна ж без кінця нити, бо це справжній мазохізм. Я теж не ідеальний, не дарма кажуть: не всі чорти на небо повтікали, лишилось їх до дідька й на землі. А що мене тішить? Усвідомлення того, що є ще люди, навіть серед молоді, закохані в народну пісню, нутро яких іще не зіпсуте західною масовою культурою. Тішить, що вже дорослі діти, котрі пройшли через “Дзвіночки Карпат”, впізнають мене досі і люблять як рідного батька. Що з їх допомогою і власним коштом можу видавати книжки пісень із нотами. Вже їх побачило світ 7, нещодавно підписав до друку восьму — “Материнські співанки”. Це радує, і заради цього варто жити. Хотів би з Божої ласки достойно життя й завершити.