На Закарпатті фотосправа зародилася за часів Австро-Угорщини та Чехословацької Республіки

Для одних фотографія ― це мистецтво, для інших ― кольорова глянцева чи матова картинка. Але, майже, нікого світлини не залишають байдужими. А у час розвитку цифрової техніки, немало людей вбачають у «фотомистецтві» щось своє, рідне, однак тільки одиниці стають справжніми професіоналами.

У нашому краї розвиток фотосправи розпочався, як говорять закарпатські фотохудожники, з австро-угорської фотографії, чеського періоду. Тоді, на початку ХХ ст., фотографи були ремісниками, а зробити світлину ― вважалось мистецтвом, однак і робота вимагала чималих зусиль. Володимир Балега, член Національної спілки фотохудожників України, розповідає, що техніка у той час була громіздкою і принцип її роботи - складним. Спочатку фотограф мав зайти у темну кімнату, щоб підготувати пластину. Після цього фотомайстер закладав її у фотоапарат і фотографував. Якщо світлина не виходила, то весь процес починався із самого початку. Сьогодні ці камери стоять у фотосалонах як раритет, а, через громіздкі технічні розміри, фотографи між собою називають її «гробами». Не зважаючи на складність техніки та марудність роботи, у той час фотографам все таки вдавалося робити справжні шедеври. Ця «сильна класика» початку минулого сторіччя для старшого покоління закарпатських фотохудожників сьогодні слугує зразком професійності, на якому вони вчаться та вдосконалюють свою майстерність. Зокрема, окремі фотографи і по нині захоплюються чорно-білими портретами справжнього майстра від Бога Ілька Товтина, якому сьогодні вже за вісімдесят.
З розвитком техніки, появою цифрових технологій, чорно-білі фото, що друкувалися з пластин та плівки, поступово перетворилися на «пам’ятки фотокультури». А талановиті фотографи, які на початку минулого століття стояли у витоків фотосправи, залишилися для подальших поколінь фотомайстрів та поціновувачів фотографії другими «ерделі», «бокшаями»…
Доступність цифрових технологій породила хвилю фотолюбительського руху. Це спричинило виникнення декількох тенденцій, які як і негативно, так і корисно впливають на розвиток фотоділа. По-перше, багато любителів фотографії, в основному, молоді люди, зробивши декілька вдалих знімків, вважають себе «великими фотографами», у той же час не знаючи навіть елементарних «азів» композиції. По-друге, маючи цифрову камеру, більшість зберігає свої знімки на комп’ютері, а не роздруковує їх у фотосалонах. Це спонукає людей рідше звертатись до послуг фотомайстрів, щоб отримати особисту професійну світлину. Тому основний дохід сьогоднішніх закарпатських фотосалонів ― це побутова, сімейна, дитяча зйомка, яка є досить клопіткою, одноманітною і часто втомлює фотографів. Тобто, фотографія перетворилася з мистецтва на звичайний «ширпотреб», втративши свою магію та індивідуальність. По-третє, «цифра» витісняє плівку, що довгі роки зберігає у собі об’ємність та реальність навколишнього світу. Так, на думку одного фотохудожника, фотографія на екрані ― мертва, її немає. Як наслідок, пропадає магія світлини. Тому цифрова фотографія багато втратила порівняно із плівковою. Зникла аура творця, втратилися об’єм, фактура, неповторність кожного відбитку. Фото стало прісним. По-четверте, не все так погано! Доступність фототехніки дає можливість відкривати нові таланти та «геніальні голови», що поповнюють русло фотосправи оригінальними ідеями та «свіжими думками».
Однак є й інший бік «цієї майстерні». Це фотохудожники, які вкладають у світлину свою душу та особисте бачення реальності. Поспілкувавшись з ними, розумієш, що, насамперед, ці люди хочуть відкрити оточуючим справжню красу фотографії та показати приховану суть звичних речей. Але, як не парадоксально це звучить: старше покоління закарпатських фотохудожників, які широко відомі за кордоном і займають призові місця на міжнародних виставках, не такі вже й знамениті у нашому краї. А до них, зокрема, приїжджають і столичні відомі моделі, щоб зробити власне портфоліо, яке у нашому краї роблять набагато дешевше і якісніше, ніж у Києві.
На початку формування закарпатського осередку Національної спілки фотохудожників України, близько двадцяти років тому, стояли Олексій Попов та Михайло Палінчак. Сьогодні ж членів Спілки набагато більше й майже для всіх фотографія ― це улюблена справа, хобі, яким починали займатися із-за цікавості та насолоди. Навчалися цьому самостійно: перечитували журнали, поради відомих фотографів та розглядали їх світлини, намагаючись вловити основи композиції, які гарантували б якість майбутнього фото. Тоді, будучи ще початківцями-фотографами, вони не знали, як сказав в одному своєму інтерв’ю Михайло Палінчак, що успіх фотографії залежить від індивідуального стилю, неповторного бачення світу. Бо саме безликість - це основна біда більшості починаючих і, на жаль, досвідчених фотолюбителів.
Для власного вдосконалення, вправні фотографи радять постійно практикувати: фотографувати і аналізувати свої роботи. Не потрібно боятися помилок. Якщо ваша фотографія вам подобається, надрукуйте її, хоча б в маленькому розмірі і покладіть на видне місце. Якщо через 2-3 тижні вона вам не набридне, це означає, що у вашій світлині, можливо, щось є. Будьте самокритичні та читайте фотожурнали і дивіться фотосайти. Постійно шукайте свої сюжети та свій стиль і намагайтеся зрозуміти: що, як і навіщо сфотографовано.
Щодо фотохудожників з хорошою «життєвою школою», то більшість з них покладається на свою інтуїцію та імпровізацію. Адже фотографія, як вони говорять, ― це таїнство.
Молоді члени закарпатського осередку Спілки фотохудожників України - це «генератори» нових ідей. Багато хто з них не поділяє консервативних поглядів і намагається знайти та принести щось нове, власне. Іноді це призводить до самообману щодо своєї геніальності. Інші ж прислуховуються до порад старших і на класичній базі намагаються створити щось індивідуальне.
Так, до останніх відноситься талановитий юнак Семен Горзов, який входить до молодшої генерації членів Спілки фотохудожників. І хоча хлопець обрав для своєї професійної діяльності медицину, однак це не заважає йому займатись фотографією. Навпаки, світлини для Семена є тим «інструментом», за допомогою якого юнак передає особисте бачення світу та власний внутрішній світ.
І це молодому фотографу вдається досить добре. Усі його світлини сповнені життя, руху, стрімкого розвитку буття. Кадри юнака фіксують то мудрість старшого обличчя, то енергію юнака, то початок нового життя, то кінець сьогоднішнього дня...
«Фотографія повинна мати своє психологічне значення, філософське мислення та приховувати у собі певний сенс. Щоб глядач, дивлячись на художнє фото не сказав тільки, що це просто гарна робота, а відчув певні почуття, думки. У фотографа пошук такого кадру присутній завжди: в людях, образах природи, різних елементах як живої, так і неживої природи», ― ділиться Семен Горзов.
Схожа, однак чимось і відмінна, «кухня» у фотографів-аматорів, для яких світлини є також важливим елементом життя. Виставки їхніх робіт, здебільшого, організовуються гуртом активних молодих людей у кав’ярнях, часом і «посеред неба». Але, зазвичай, такі фотографи здебільшого потребують професійних настанов та порад. Бо тільки вичитаний теоретичний матеріал не настільки вже й ефективний у розвитку навичок і таланту, ніж практичні пояснення досвідчених майстрів.
Одним із фотографів, який самостійно опановував основи фотосправи є Олександра. Сьогодні вона не тільки фотографує для душі та серця, але й починає підробляти своїм умінням. Насамперед, у неї замовляють світлини на випускні альбоми, весілля, портрети для сайту «В контакті». Останні вдаються найважче: сам по собі жанр портрету є важким. Адже для того, щоб вдало вийшла фоторобота, потрібно відчути внутрішній світ людини, розкрити її особистість. А це не завжди вдається. І тут частенько допомагає психологія. Як розповідає Олександра, іноді бути жінкою-фотографом допомагає. Так, на декількох весіллях, нареченні, побачивши, що фотомайстер ― молода дівчина, розслаблювалися, відразу починали їй довіряти і, навіть, просили підказати, якщо щось буде не так. У таких випадках зйомка проходила гарно та вдало.
Однак у душі фотографія для цієї дівчини-фотографа завжди залишається чимось рідним, теплим, ніби продовженням себе самої, а чорно-біле фото, нічні пейзажі та портрети є невід’ємною частиною її захоплення.
«Мені здається, що я занадто мало вмію, занадто мало знаю. Кожен день чомусь вчуся, а кожна зйомка вказує мені на мої недоліки, які намагаюся виправляти. Я вважаю, що у фотосправі немає професійного кінця, апогею» ― говорить Олександра.
Проблемою для починаючих фотолюбителів та фотографів Закарпаття, як вони самі говорять, є відсутність фотошкіл та студій, де б фотоспеціалісти з хорошою досвдом практикували та ділилися власними порадами. Через це якісний розвиток «закарпатської світлини» ― ускладнюється. Початківці-аматори повинні самостійно вишукувати літературу, обмінюватися в Інтернеті електронними варіантами книг, інколи, навіть виданнями, що були написані в першій половині минулого століття.
Але попри всі проблеми, людей, які хочуть займатися професійно фотографією ― не меншає. І з кожним роком у лави закарпатських фотохудожників вливається десятки молодих любителів фото. Однак тільки деяким вдається розвинути свій дар і отримати власну зірку на яскравому небі фотомистецтва.

Вікторія ПОПОВИЧ, Ужгород